Шевченко Валентина Семенівна: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
[перевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 81: Рядок 81:
* [[Радянський народ]]
* [[Радянський народ]]
* [[Маланчук Валентин Юхимович]]
* [[Маланчук Валентин Юхимович]]
* [[Реальний соціалізм]]


== Примітки ==
== Примітки ==

Версія за 10:24, 14 травня 2021

Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Голова Президії Верховної Ради УРСР
листопад 1984 — 4 червня 1990
Попередник: Ватченко Олексій Федосійович
Спадкоємець: Івашко Володимир Антонович
 
Народження: 12 березня 1935(1935-03-12)
Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР СРСР
Смерть: 3 лютого 2020(2020-02-03) (84 роки)
Київ
Національність: українка
Країна: СРСР і Україна
Освіта: Географічний факультет Київського університету (1960)
Ступінь: кандидат педагогічних наук (1972)
Партія: КПРС
Автограф:
Нагороди:
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден княгині Ольги І ступеня
Орден княгині Ольги І ступеня
Орден княгині Ольги ІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
Орден Жовтневої РеволюціїОрден Дружби народів
Грамота Президії Верховної Ради УРСР — 1968

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Валенти́на Семе́нівна Шевче́нко (уроджена Соляник; 12 березня 1935(19350312), Кривий Ріг — 3 лютого 2020, Київ) — компартійний та державний діяч УРСР, за часів незалежності України — громадський діяч. Кандидат педагогічних наук (1972). Член ЦК КПУ в 1976—1990 роках. Член Політичного бюро ЦК КПУ в березні 1985 — червні 1990 року. Депутат Верховної Ради УРСР 9—11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народний депутат СРСР у 1989—1991 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1990 роках.

Життєпис

Народилась 12 березня 1935 р. у Кривому Розі, Дніпропетровської області в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст.

З 1954 року — старша піонервожата, вчитель географії Криворізької середньої школи, секретар Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Член КПРС з 1957 року.

У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет.

У 1960—1962 роках — секретар Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу.

У 1962—1969 роках — секретар і завідувач відділу ЦК ЛКСМ України.

У 1969—1972 роках — заступник міністра освіти Української РСР.

У 1972—1975 роках — голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами.

У 1975—1985 роках — заступник Голови Президії Верховної Ради Української РСР.

З 22 листопада 1984 по 27 березня 1985 року — виконувач обов'язків голови, а з 27 березня 1985 по 4 червня 1990 року — Голова Президії Верховної Ради Української РСР.

У 1986 році, будучи головою Президії Верховної Ради УРСР, підписала наказ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській області і Брусилівського у Житомирській, з метою розселення біженців з Чорнобильської зони.

У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулазі і потім до 1975 року в засланні.

Всупереч закону, вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР поета Ростислава Братуня, який на той час був депутатом Верховної ради СРСР, за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. Ганьбила українську національну символіку на засіданнях Верховної ради СРСР.[1]

З 1991 року — на пенсії.

З вересня 1997 року — на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму.

З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України.

В останні роки життя Валентина Шевченко рідко з'являлась на публіці та не давала інтерв'ю, мала проблеми зі здоров'ям і лікувалася в «Феофанії».[2]

Валентина Шевченко померла 3 лютого 2020 року. Прощання має пройти 6 лютого, після чого вона буде похована на Байковому кладовищі.[2][3].

Оцінки

На думку Віталія Портнікова, Шевченко «була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українского. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави».[1]

За спогадами Мирослави Барчук "Валентина Шевченко — одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів „Вавилону ХХ“ і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам'ятайте мої слова. Не довго лишилось»…Валентина Шевченко…була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського «бульдозера», який зачищав українську культуру.".[4]

Звання та нагороди

Див. також

Примітки

  1. а б https://www.facebook.com/portnikov/posts/3371693452857031
  2. а б Померла спікер Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. УНІАН. 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
  3. Померла спікерка Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. LB.ua. 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
  4. Тут українські медіа і Дмитро Разумков у парламенті з прідиханієм розповідають…
  5. Указ Президента України від 17 червня 1998 року № 649/98 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден княгині Ольги"»
  6. Указ Президента України від 3 березня 2005 року № 409/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного жіночого дня»
  7. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
  8. Указ Президента України від 4 березня 2010 року № 291/2010 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела

Посилання