Депортація народів у СРСР: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Alexbot (обговорення | внесок) м робот додав: pt:Transferências populacionais na União Soviética |
|||
| Рядок 7: | Рядок 7: | ||
Першими жертвами радянських депортацій стали [[Терське козаче війско|козаки Терської області]], які в 1920 році були виселені зі своїх будинків і відправлені в інші місцевості [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]], в [[Донбас]], а також на [[Крайня Північ|Крайню Північ]], а їхню землю було передана [[чеченці|чеченцям]] і [[інгуші|інгушам]]. У 1921 році РРСФР депортовувала козаків-«куркулів» із [[Семиріччя]], а у 1922 році — гуманітаріїв. |
Першими жертвами радянських депортацій стали [[Терське козаче війско|козаки Терської області]], які в 1920 році були виселені зі своїх будинків і відправлені в інші місцевості [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]], в [[Донбас]], а також на [[Крайня Північ|Крайню Північ]], а їхню землю було передана [[чеченці|чеченцям]] і [[інгуші|інгушам]]. У 1921 році РРСФР депортовувала козаків-«куркулів» із [[Семиріччя]], а у 1922 році — гуманітаріїв. |
||
У 1925–1928 роках провадила роботу так звана тристороння |
У 1925–1928 роках провадила роботу так звана тристороння комісія УРСР, БРСР та РРСФР щодо перерозподілу кордонів, і як наслідок роботи тієї комісії та розподілу кордонів з українських земель Стародубщині, Білгородщини, Орловщини, Дону були депортовані на [[Зелений Клин|Зелений]], [[Малиновий Клин|Малиновий]] та [[Сірий Клин]] сотні тисяч українців. |
||
== 1930-ті роки== |
== 1930-ті роки== |
||
Версія за 19:22, 25 листопада 2009
Депорта́ція наро́дів — інструмент радянської національної політики сталінських часів. Депортація народів являла собою насильницьке переселення громадян по національній ознаці у віддалені місцевості СРСР, де вони містилися в спецпоселения.
1920-ті роки
Радянська депортаційна політика почалася з виселення білих козаків і великих землевласників в 1918–1925 роках[1]
Першими жертвами радянських депортацій стали козаки Терської області, які в 1920 році були виселені зі своїх будинків і відправлені в інші місцевості Північного Кавказу, в Донбас, а також на Крайню Північ, а їхню землю було передана чеченцям і інгушам. У 1921 році РРСФР депортовувала козаків-«куркулів» із Семиріччя, а у 1922 році — гуманітаріїв.
У 1925–1928 роках провадила роботу так звана тристороння комісія УРСР, БРСР та РРСФР щодо перерозподілу кордонів, і як наслідок роботи тієї комісії та розподілу кордонів з українських земель Стародубщині, Білгородщини, Орловщини, Дону були депортовані на Зелений, Малиновий та Сірий Клин сотні тисяч українців.
1930-ті роки
З 1930-х років починається відмова від колишньої національної політики, що виразилося в ліквідації культурної (а в ряді випадків і політичної) автономії окремих народів й етнічних груп. У цілому це відбувалося на тлі централізації влади в країні, переходу від територіального до галузевого керування, репресій проти реальної й потенційної опозиції, масштабних голодоморів.
1930 року СРСР розпочав зачистку західних кордонів - і знову депортації українців. Так звана "кулацька" висилка 1930-36 рр. забрала знову десятки тисяч українців. В середині 1930-х в Ленінграді проводилися масові арешти естонців і фінів. З весни 1935, на підставі секретного наказу НКВС від 25 березня 1935, із прикордонних районів на північно-заході були примусово виселені місцеві жителі, основна частина з яких були фіни-інгерманландці. У вересні 1937 року на підставі спільної постанови Раднаркому й ЦК ВКП(б) № 1428-326 "Про виселення корейського населення із прикордонних районів Далекосхідного краю", підписаного Сталіним і Молотовим, 172 тисячі етнічних корейців були виселені із прикордонних районів Далекого Сходу. Виселення "неблагонадійних" націй із прикордонних територій звичайно зв'язується з військовими готуваннями.
З кінця 1937 г. поступово були ліквідовані всі національні райони й сільради за межами титульних республік й областей. Також за межами автономій було згорнуте викладання й випуск літератури на національних мовах.
Депортації часів Другої світової війни
Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики 1939 році, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.
Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім’ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тисяч чоловік. Їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.
Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено[2].
Депортація торкнулася і прибалтійських народів, зокрема з 14 по 18 червня 1941 року з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисяч чоловік[3].
Депортації продовжувалися і після нападу Німеччини на Радянський Союз. Так, 28 серпня 1941 року указом Президії Верховної Ради СРСР була ліквідована Автономна республіка німців Поволжя. 367 000 німців було депортовано на схід (на збори приділялися два дні): у республіку Комі, на Урал, в Казахстан, Сибір і на Алтай. Частково німці були відкликані з діючої армії. В 1942 почалася мобілізація радянських німців у віці від 17 років у робочі колони. Мобілізовані німці будували заводи, працювали на лісозаготівлях й у рудниках.
Були депортовані також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни).
На підставі рішення Військової ради Ленінградського фронту від 20 березня 1942 року із прифронтової зони в березні-квітні 1942 року було депортовано близько 40 тисяч німців і фінів. Ті з них, хто повернувся додому після війни, були повторно депортовані в 1947–1948 р.
В 1943—1944 роках були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, кримських татар, ногайців, турок-месхетинців, понтійських греків — в основному за обвинуваченням в коллабораціонизмі, поширеному на весь народ. Були ліквідовані (якщо вони існували) автономії цих народів. 18 травня 1944 року за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з Криму.
Реабілітація
В 1957-1958 були відновлені національні автономії калмиків, чеченців, інгушів, карачаевцев і балкарців; цим народам було дозволено повернутися на свої історичні території. Повернення репресованих народів здійснювалося не без складностей, які й тоді, і згодом привели до національних конфліктів (так, почалися зіткнення між чеченцями, що поверталися, і заселеними за час їхнього вигнання в Грозненську область росіянами; Приміський район був переданий від інгушів у Північно-Осетинську АРСР). Однак значній частині репресованих народів (поволзькі німці, кримські татари, турки-месхетинці, греки, корейці й ін.) і в цей час не були повернуті ні національні автономії (якщо такі були), ні права повернутися на історичну батьківщину.
28 серпня 1964 г., тобто 23 року через послу початку депортації, Президія Верховної Ради СРСР скасувала обмежувальні акти у відношенні депортованого німецького населення, а указ, що зняв повністю обмеження у волі пересування й подтверджував право німців на повернення в місця, звідки вони були вислані, був прийнятий в 1972 року.
14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР були реабілітовані усі депортоані народи, у тому числі чеченський і інгушський, визнані незаконними й злочинними репресивні акти проти них на державному рівні у вигляді політики клевети, геноциду, насильницького переселення, скасування національно-державних утворень, установлення режиму терору й насильства в місцях спецпоселений[4].
В 1991 г. був прийнятий закон про реабілітацію репресованих народів. Через 15 років після визнання в СРСР, в лютому 2004 року Європарламент визнав факт депортації чеченців й інгушів в 1944 році актом геноциду[5].
Примітки
- ↑ http://demoscope.ru/weekly/2004/0147/analit01.php
- ↑ Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. ISВN 966-7131-20-3 — 737 с.
- ↑ Algirdas Julius Greimas, Saulius Žukas. Lietuva Pabaltijy. Istorijos ir kultūros bruožai. Vilnius: Baltos lankos, 1999. P. 149.(лит.)
- ↑ ст. 2 Закона «О реабилитации репрессированных народов»
- ↑ Решение Европарламента по факту депортации чеченцев и ингушей удовлетворяет условиям «плана Ахмадова»