Гепатит B: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
продовжив редагування
Рядок 116: Рядок 116:
Джерелом інфекції є хворі на гострий і хронічний гепатит В, та так звані здорові вірусоносії. Хворі заразливі з середини [[Інкубаційний період|інкубаційного періоду]] та протягом всієї хвороби, до звільнення організму від збудника, а елімінація вірусу може затягуватися на невизначений час. Частим джерелом інфекції є хворі на цироз печінки та гепатоцелюлярну карциному, якщо останні етіологічно пов'язані з гепатитом В. Значну небезпеку становлять особи з безсимптомним перебігом інфекційного процесу. Кількість їх значно перевищує зареєстровану захворюваність. Вірус у великій кількості міститься в крові, може виділятися з потом, слиною, менструальною кров'ю, спермою, міститься в багатьох рідинах та тканинах організму.
Джерелом інфекції є хворі на гострий і хронічний гепатит В, та так звані здорові вірусоносії. Хворі заразливі з середини [[Інкубаційний період|інкубаційного періоду]] та протягом всієї хвороби, до звільнення організму від збудника, а елімінація вірусу може затягуватися на невизначений час. Частим джерелом інфекції є хворі на цироз печінки та гепатоцелюлярну карциному, якщо останні етіологічно пов'язані з гепатитом В. Значну небезпеку становлять особи з безсимптомним перебігом інфекційного процесу. Кількість їх значно перевищує зареєстровану захворюваність. Вірус у великій кількості міститься в крові, може виділятися з потом, слиною, менструальною кров'ю, спермою, міститься в багатьох рідинах та тканинах організму.


Вірус гепатиту B передається через [[Гемоконтактний механізм передачі інфекції|контакт з зараженою кров'ю чи іншими біологічними рідинами]]. Інфікуюча доза крові людини становить 0,04 — 0,001 мкл крові хворого.
Ведучий механізм зараження вірусом гепатиту В – [[Гемоконтактний механізм передачі інфекції|гемоконтактний]], який реалізується як природними, так й штучними шляхами. До природних шляхів передачі належать статева передача. До природної передачі слід віднести й таку, яка відбувалась в історії людства і відбувається й натепер при забрудненні інфікованим матеріалом шкіри зі свіжими травмами (подряпини, рани тощо). Інфікуюча доза крові людини становить 0,04 — 0,001 мкл крові хворого.


Статевий шлях передачі відбувається як при гетеросексуальних так і при гомосексуальних стосунках. Вірус потрапляє в організм внаслідок порушення цілісності слизових оболонок і шкіри разом зі спермою і кров'ю. Доказами цього шляху передачі вірусу є виявлення ДНК у спермоплазмі, вагінальних секретах і [[цервікальний слиз|цервікальному слизі]] носіїв вірусу, а також інфікування людиноподібних мавп спермою HBsAg та HBeAg позитивного носія.
Статевий шлях передачі відбувається як при гетеросексуальних так і при гомосексуальних стосунках. Вірус потрапляє в організм внаслідок порушення цілісності слизових оболонок і шкіри разом зі спермою і кров'ю. Доказами цього шляху передачі вірусу є виявлення ДНК у спермоплазмі, вагінальних секретах і [[цервікальний слиз|цервікальному слизі]] носіїв вірусу, а також інфікування людиноподібних мавп спермою HBsAg та HBeAg позитивного носія.

Версія за 21:13, 16 вересня 2022

Ця стаття в процесі редагування певний час.

Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені.

Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування.

Останнє редагування зробив користувач Шкурба Андрій Вікторович (внесок, журнали) о 21:13 UTC (835340 хвилин тому).
Гепатит B
Електронний мікрознімок часточок вірусу гепатиту B та поверхневого антигену в крові.
Електронний мікрознімок часточок вірусу гепатиту B та поверхневого антигену в крові.
Електронний мікрознімок часточок вірусу гепатиту B та поверхневого антигену в крові.
Спеціальність інфекційні хвороби
Симптоми нудота[1], жовтяниця, гепатомегалія, анорексія, артралгія, блювання[1], гепатит[1], печінкова енцефалопатія, фульмінантний гепатитd і спленомегалія
Причини вірус гепатиту B
Метод діагностики біохімічний аналіз крові, біопсія печінкиd, ПЛР і ІФА
Препарати адефовірd[2][3], тенофовіру алафенамідd[3], ламівудин[3], тенофовір[3], пегільований інтерферон альфа-2а[3], ентекавіру гідратd[3], біциклол[4] і тенофовіру дісопроксилd[5][3]
Класифікація та зовнішні ресурси
МКХ-11 1E50.1
МКХ-10 B16,
B18.0-B18.1
OMIM 610424
DiseasesDB 5765
MedlinePlus 000279
eMedicine med/992 ped/978
MeSH D006509
SNOMED CT 66071002
CMNS: Hepatitis B у Вікісховищі

Гепатит B (вірусний гепатит В, застаріле — сироватковий гепатит, парентеральний гепатит; англ. Hepatitis B) — інфекційне захворювання, яке спричинює вірус гепатиту B (HBV) та уражає печінку, призводячи до її запалення, що називають гепатитом.

Історичні факти

Як самостійне захворювання ВГВ був виділений з групи інфекційного гепатиту лише в 1938 році, коли англійські вірусологи Д. Фіндлей та Ф. Маккалум, аналізуючи причини епідемії гепатиту, яка виникла серед англійських військовослужбовців через 2–3 місяці після вакцинації проти жовтої гарячки, дійшли висновку, що захворювання були спричинені вірусом, який потрапив до вакцини з сироваткою людської крові, яка входила до її складу. Пізніше аналогічні висновки зробили й інші дослідники, які вивчали подібні спалахи. Хоча такі спалахи гепатиту, пов'язані з медичними маніпуляціями, були відомі й набагато раніше. Починаючи з 1853 р., коли англійський лікар А. Буд запатентував та ввів до медичного обігу багаторазову голку для п/ш впорскування, вони спостерігалися з наростанням. Широко відома епідемія, що була описана німецьким лікарем А. Люрманом у 1883—1884 рр., коли в Бремені серед ревакцинованих проти натуральної віспи 1289 працівників портової верфі 191 захворіли на жовтяницю. Люрман визначив інкубаційний період цієї жовтяниці — «від декількох тижнів до декількох місяців». Однак ніхто тоді не зробив висновок про можливість парентерального передавання такого гепатиту. І тільки в 1926 році, коли шведські лікарі А. Флаум, Х. Мальмрос та Е. Перссон спостерігали спалах гепатиту в закладі для хворих на цукровий діабет в Лунді, ними було вперше наголошено на тому, що передача хвороби в захворілих відбулася через заражені ланцети для взяття крові, голки та шприці при введенні інсуліну. Найбільші епідемії такого гепатиту відмічені серед вакцинованих проти жовтої гарячки. Від однієї з таких епідемій в армії США в 1942 р. під час другої світової війни захворіли 28585 військовослужбовців, 62 загинули. Через 40 років у тих, хто перехворів в ту епідемію, були знайдені антитіла до вірусу гепатиту В. Знання про природні контактні шляхи зараження цим вірусом з'явилися, коли стали відомими групи ризику, до яких належать статеві партнери хворих, повії, чоловіки з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, та описані випадки вродженого гепатиту серед народжених від матерів, які під час вагітності хворіли на гепатит В. У самостійне захворювання його запропонував виділити Ф. Макалум в 1947 році, а коли за його пропозицією почали розрізняти 2 захворювання — інфекційний (в подальшому, гепатит А) та сироватковий гепатит (в подальшому, гепатит В). У 1962 р. американський лікар С. Кругман вперше остаточно клінічно розмежував ї. Сучасна назва була присвоєна хворобі в 1973 р.

Історія відкриття збудника хвороби пов'язана з дослідженнями американського біохіміка та вірусолога Баруха Бламберга та англійського генетика Е. Алісона, які у 1960-і рр. вивчали поліморфізм сироваткових білків у різних регіонах світу. При цьому в 1964 році Б. Бламберг виявив у крові австралійського аборигена невідомий білок, який назвав «австралійським антигеном». Подальші дослідження показали, що «австралійський антиген» є часткою вірусу — HBsAg, поверхневий антиген вірусу гепатиту В. У 1970 році англійські вірусологи Д. С. Дейн, К. Камерон та М. Бріггз за допомогою імуноелектронної мікроскопії виявили в сироватці крові хворих на гепатит B різні морфологічні варіанти частинок, що мали імунологічну активність HBsAg. Серед них були утворення складної будови із зовнішньою оболонкою і оптично щільним ядром. Ці частинки виявилися вірусом гепатиту В («частинки Дейна»). Надалі Б. Бламберг розробив скринінг-тест, вакцину проти ВГВ, а в 1976 році отримав Нобелівська премію з фізіології або медицини за відкриття нових механізмів походження та поширення інфекційних захворювань разом з дослідником пріонової хвороби куру Карлтоном Гайдушеком.

Актуальність

Оцінка непрацездатних років життя через гепатит B на 100,000  мешканців станом на 2004.
   немає даних
   <10
   10-20
   20-40
   40-60
   60-80
   80-100
   100-125
   125-150
   150-200
   200-250
   250-500
   >500
Поширення вірусу гепатиту B на 2017 рік

За оцінками, в 2019 році у світі з хронічним гепатитом B жило 296 млн осіб. Щорічно заражається до 1,5 млн осіб. Близько 820 тисяч людей померло в 2019 році від гепатиту B та його безпосередніх наслідків — цирозу печінки та гепатокарциноми.

Національна та регіональна поширеність коливається від 10 % в Азії до менш ніж 0.5 % в США та північній Європі.[6] Переважання того чи іншого шляхів передачі інфекції залежить від рівня поширеності хронічного гепатиту B у певному регіоні. У зонах із низькою поширеністю, таких як континентальні Сполучені Штати та Західна Європа, головними шляхами є незахищений секс та зловживання внутрішньовенними наркотиками.[7] У регіонах із середнім рівнем поширеності, до яких входить Східна Європа та Японія, де 2–7 % населення хворіють хронічно, захворювання в основному поширюється серед дітей, хоча поширені й інші шляхи, притаманні для регіонів з низьким поширенням. У регіонах із високим рівнем поширеності, таких як Китай та Південно-Східна Азія, передача під час народження найбільш ймовірна.[8] Поширеність хронічної інфекції в зонах із високою ендемічністю становить щонайменше 8 %. На 2010 рік у Китаї було 120 млн заражених людей, за ним йшли Індія та Індонезія з 40 та 12 млн відповідно.

Близько 25 % дорослих людей, хронічно інфікованих вірусом гепатиту В у дитинстві, пізніше помирають від раку або цирозу печінки. Інфекційний потенціал вірусу гепатиту В у 50-100 разів вище від такого у ВІЛ.

Етіологія

Докладніше: Вірус гепатиту B

Структура

Структура вірусу гепатиту B
Генна організація HBV. Гени накладаються.

Вірус гепатиту B (HBV) входить до родини Hepadnaviridae.[9] Вірусна частинка (віріон) складається із зовнішньої оболонки, білки якої є поверхневим антигеном збудника (HBsAg) та ікосаедричного внутрішнього нуклеокапсиду, який містить внутрішній (ядерний, серцевинний) антиген HBV — HBcAg. Віріони мають діаметр 42 нм, і раніше називалися «частинками Дейна».[10] Нуклеокапсид містить вірусну ДНК, та ДНК-полімеразу, яка може виконувати зворотню транскрипцію.[11] Зовнішня оболонка також містить вбудовані білки, які беруть участь в приєднуванні та проникненні в сприйнятливі клітини. Цей вірус є одним із найменших оболонкових вірусів. Існують плеоморфні форми, що включають філаментні та сферичні тіла з відсутнім ядром. Ці частинки не є заразними і складаються з ліпідів та білка, які формують поверхню віріона HBsAg, і протягом життєвого циклу вірусу виробляється у надлишку.[12]

Властивості вірусу

HBV — дуже стійкий вірус. Температуру -20 °C витримує понад 10 років. При нагріванні до 100 °C виживає протягом 5 хвилин, у крові при такій температурі здатний вижити і зберегти свою інфекційність. Тому для знезараження потрібно зокрема інструменти відмити від крові або застосувати вищу 100 °С температуру, яка можлива під час автоклавування.

Вірус стійкий до тривалого впливу кислого середовища (pH 2,3), до дії ультрафіолетового випромінювання, спиртів, фенолу.[13]

Чутливий до дії формаліну, діетилового ефіру, хлораміну.[13]

Геном

Геном HBV утворений циклічною ДНК, але є незвичайним, тому що ДНК не має повної подвійної спіралі. Один кінець ланцюжка повної довжини приєднаний до ДНК-полімерази вірусу. Геном має довжину 3020–3320 нуклеотидів (на довгому (-) ланцюжку) та 1700—2800 нуклеотидів (для короткого (+) ланцюжка).[14] Некодувальна частина негативного ланцюжка комплементарна до вірусної мРНК.

Користувач вікіпедії просить у вас допомоги.
Вірус що, не використовує стандартний код?

Вірусна ДНК з'являється в ядрі одразу після зараження клітини. Часткова подвійна спіраль ДНК працює як повна, за допомогою доповнення позитивної спіралі та видаленням молекул білків з негативної спіралі, і короткої послідовності РНК із позитивної спіралі. Реплікація HBV вважається найскладнішою серед ДНК-вмісних вірусів, однак вона вивчена досить повно і її принципова схема виглядає так. Спочатку шляхом вбудовування нуклеотидів до незамкненого плюс-ланцюга добудовується S(+)-ланцюг HBV ДНК. Далі процес може відбуватися за одним із двох можливих варіантів: реплікативним (продуктивним) або інтегративним.

При реплікативному варіанті транскрипція починається синтезом прегеномної РНК, яка, своєю чергою, стає матрицею для синтезу L(-)-ланцюга ДНК. Цей процес здійснюється за допомогою ферменту ревертази (зворотньої транскриптази). Потім на матриці L(-)-ланцюга відбувається синтез S(+)- ланцюга ДНК, після чого починається трансляція білків капсиду та його складання. Отже, реплікація НВV відбувається за унікальною схемою: ДНК → РНК → ДНК. Особливість полягає в тому, що зворотній транскрипції передує синтез РНК з подальшим синтезом L(-)–ланцюга та утворенням неповної подвійної кільцевої (L–S) ДНК. При реплікативному варіанті утворюються повноцінні віріони.

При інтегративному варіанті трансляція геному захоплює ту його частину, яка кодує HBsAg. Внаслідок цього експресується HBsAg, але повноцінні віріони не утворюються, вільної ДНК вірусу у крові немає, тобто відбувається вибірковий синтез дефектних вірусних частинок. Тільки наявність у крові вірусної ДНК свідчить про активну реплікацію вірусу.

Антигенний комплекс HBV включає HBsAg — білок, що входить до ліпопротеїдної оболонки вірусу (продукт S-гену HBV), та ядерні білки: серцевинний HBcAg, HBeAg (продукти гену С) та HBхAg. HBsAg синтезується у цитоплазмі гепатоцитів. На побудову вірусу йде лише третина антигену, решта — у вигляді дефектних вірусних частинок циркулює в крові. Кількість HBsAg може сягати концентрації нормальних білків сироватки крові. Антиген легко ідентифікується і тому слугує важливим маркером гепатиту В. Містить два поліпептидних фрагмента: preS, якому притаманні виражені імуногенні властивості (рекомбінантний продукт можливо використовувати для приготування вакцинних препаратів) та preS2 — поліглобуліновий рецептор, який прикріплює вірус на поверхні гепатоцита. Має 14 антигенних детермінант (а1, а2, а3, w1, w2, w3, w4, х, f, t, n, g, k), які визначають субтипи вірусу. HBcAg, з якого побудоване ядро (нуклеокапсид), та HBeAg — найпотужніші антигени збудника. У вільному виді HBcAg у крові відсутній, виявити його вдається лише в гепатоцитах або в сироватці крові після обробки її детергентом для руйнування віріонів. Синтез білку, ініційованого core-геном, призводить до утворення секреторного поліпептиду, який потрапляє в кров — імунологічно ідентифікується як HBeAg (до складу капсиду не входить). Секреторний HBeAg з'являється у крові одночасно з HBsAg і свідчить про реплікацію HBV (маркер реплікації). HBхAg — кодує регуляторні протеїни, які відіграють роль у реплікації вірусу та індукують процеси канцерогенезу.

Особливості реплікації вірусу гепатиту B створюють можливості для різноманітних генетичних модифікацій збудника. Внаслідок мутацій можливий розвиток і подальший відбір (селекція) штамів, резистентних до захисних сил організму та окремих противірусних препаратів. Мутації, наслідком яких є резистентність до імунної відповіді, одержали назву мутантів імунної втечі; зміни, якими супроводжується резистентність до терапії, — мутантів терапевтичної втечі. З появою штамів вірусу гепатиту B із мутацією S-гену HBsAg може змінюватись настільки, що на нього перестають реагувати антитіла (anti-HBs), а імунокомпетентні клітини можуть втрачати здатність виявляти антиген. Такі мутації значно ускладнюють ідентифікацію HBsAg і відповідно діагностику гепатиту В. Мутації core-гену часто призводять до припинення синтезу HBeAg. Через втрату найімуногенішого антигену починає формуватись толерантність до збудника хвороби, зменшується імунний апоптоз, сповільнюється кліренс вірусу. Мутація впливає на подальший розвиток хвороби та ускладнює лікування хронічного гепатиту В.

Найменше вивчений HBxAg (трансактиваторний регуляторний білок), який, можливо в результаті порушення механізму поділу клітин, призводить до розвитку гепатоцелюлярної карциноми. Окрім частинок Дейна, в кров також потрапляють неповні віріони (HBsAg-вмісні частинки), які можуть бути ниткоподібними або ж округлими. HBsAg містить три глікопротеїни (L, M, S), які містять групоспецифічні (а) і типоспецифічні детермінанти (d, y, w, r). Комбінації цих антигенів (наприклад, ady, adw) формують підтипи вірусу гепатиту В, які є епідеміологічними маркерами.

Прикріплення HBV до гепатоцитів визначається поверхневим антигеном HBsAg, який зв'язується з полімеризованим людським сиворотковим альбуміном та іншими сиворотковими білками, що полегшує взаємодію вірусу та мішені в печінці. Сформований віріон виходить з клітини шляхом екзоцитозу.

Серотипи та генотипи

Вірус поділяється на чотири основні серотипи (adr, adw, ayr, ayw) які базуються на антигенних епітопах представлених на білках його оболонки, та на шість генотипів (A-H) відповідно до загальної нуклеотидної варіації геному. Генотипи мають різне географічне поширення і використовуються при відслідковуванні еволюції та передачі вірусу. Різниці між генотипами впливають на гостроту, хід захворювання, ймовірність ускладнень та реакцію на лікування і вакцинацію.

Оскільки всі серотипи мають одну й ту ж антигенну складову а, вакцинація субодиничною вакциною веде до формування стійкого набутого імунітету до вірусів всіх серотипів.

Епідеміологічні особливості і механізм передачі

Гепатит B — антропоноз. Вірус гепатиту B спричинює патологічні зміни тільки в людини і в експериментальних умовах — у людиноподібних мавп. Інфікування людей мавп'ячими вірусами гепатитів поки що не доведено.[15] Джерелом інфекції є хворі на гострий і хронічний гепатит В, та так звані здорові вірусоносії. Хворі заразливі з середини інкубаційного періоду та протягом всієї хвороби, до звільнення організму від збудника, а елімінація вірусу може затягуватися на невизначений час. Частим джерелом інфекції є хворі на цироз печінки та гепатоцелюлярну карциному, якщо останні етіологічно пов'язані з гепатитом В. Значну небезпеку становлять особи з безсимптомним перебігом інфекційного процесу. Кількість їх значно перевищує зареєстровану захворюваність. Вірус у великій кількості міститься в крові, може виділятися з потом, слиною, менструальною кров'ю, спермою, міститься в багатьох рідинах та тканинах організму.

Ведучий механізм зараження вірусом гепатиту В – гемоконтактний, який реалізується як природними, так й штучними шляхами. До природних шляхів передачі належать статева передача. До природної передачі слід віднести й таку, яка відбувалась в історії людства і відбувається й натепер при забрудненні інфікованим матеріалом шкіри зі свіжими травмами (подряпини, рани тощо). Інфікуюча доза крові людини становить 0,04 — 0,001 мкл крові хворого.

Статевий шлях передачі відбувається як при гетеросексуальних так і при гомосексуальних стосунках. Вірус потрапляє в організм внаслідок порушення цілісності слизових оболонок і шкіри разом зі спермою і кров'ю. Доказами цього шляху передачі вірусу є виявлення ДНК у спермоплазмі, вагінальних секретах і цервікальному слизі носіїв вірусу, а також інфікування людиноподібних мавп спермою HBsAg та HBeAg позитивного носія.

Передача вірусу від інфікованої матері до дитини може відбуватися в утробі через плаценту (трансплацентарно) і під час пологів (перинатально). Якщо вагітна — носій лише HBsAg то вірогідність інфікування дитини становить 10-20 %. Коли мати є носієм HBsAg s HBeAg то вірогідність інфікування дитини може складати від 50 % до 100 %. При цьому більш ніж 90 % народжених інфікованих перинатально стають хронічними носіями інфекції. Вірус також виявляється у грудному молоці та і в крові що виділяється з тріщин навколо соска.[15] Проте, Shi та ін показали що годування грудьми після правильної імунопрофілактики не спричиняє вертикальної передачі вірусу гепатиту B.[16].

Крім крові і сперми, інші біологічні рідини, значною мірою можуть виступати у ролі чинників передачі HBV. Так, у слині носіїв HBV у 20-100 % виявляли HBsAg, а ДНК HBV — у 50 — 71 % обстежених. При дослідженні сечі хронічних носіїв HBsAg у 50 % осіб виявляли ДНК HBV, у носіїв HBeAg — у 91 % випадків. Дослідники вважають що незалежно від HBeAg статусу пацієнта його сечу слід вважати як потенційно заразну біологічну рідину.[15]

Вірус гепатиту також може передаватись між членами сім'ї через контакт з пошкодженою шкірою чи слизовими оболонками через слину, що містять вірус[17][18], або через забруднені кров'ю спільні прилади для гоління, зубні щітки, рушники, носовики, мочалки тощо.

До штучних шляхів передачі відносяться різноманітні медичні та немедичні парентеральні втручання: переливання крові та її складників,[19] забруднені голки та шприци,[20] під час проколювання вуха, татуювання, обрізання, гоління, манікюру та інших косметичних процедур. Незважаючи на те, що вся донорська кров перевіряється на наявність HBsAg, це не дає 100 % гарантії що кожна порція крові не інфікована HBV. Таке припущення пов'язане з чутливістю тест-систем, маскування HBsAg за допомогою анти-HBs.

З'явились повідомлення про трансмісивний механізм передачі через комарів і москітів. Також припускають можливість передачі вірусу клопами (при їх роздушуванні або через фекалії цих комах). Вірус гепатиту B виявляли впродовж 21 дня від моменту його інокуляції в організм клопів.[15]

Класичний фекально-оральний механізм передачі не підтверджений.[15]

Також, щонайменше 30 % зафіксованих випадків гепатиту B серед дорослих не асоціюються з жодним ідентифікованим фактором ризику.[21]

Патогенез

Вірус гепатиту B впливає на функції печінки відтворюючись в її клітинах — гепатоцитах. Рецептор поки що невідомий, хоча є докази, що рецептор у подібного качиного вірусу гепатиту B є карбоксипептидаза D.[22][23] Віріони прив'язуються до клітини через preS domain поверхневого антигену вірусу, а потім переміщюються всередину ендоцитозом. Рецептори PreS та IgA є причиною цієї взаємодії. HBV-preS-специфічні рецептори виражаються переважно на гепатоцитах; щоправда, вірусна ДНК та білки також були виявлені й поза печінкою, тому припускається, що клітинні рецептори для HBV можуть також існувати на позапечінкових клітинах.[24]

Під час зараження HBV, хвороби та очищення від вірусу, імунна відповідь організма хазяїна спричиняє шкоду клітинам печінки. Хоча природна імунна відповідь не грає значної ролі в цих процесах, адаптивна імунна відповідь, конкретно специфічні до вірусу цитотоксичні T-лімфоцити (CTL), вносять найбільше шкоди, яка пов'язується із зараженням HBV. Цитотоксичні Т-лімфоцити усувають інфекцію, вбиваючи заражені клітини та виробляючи антивірусні цитокіни, які потім використовуються для того, щоб позбавити вірус життєздатних гепатоцитів.[25] Хоча пошкодження печінки розпочинається та опосередковується Т-лімфоцитами, неспецифічні щодо антигену лейкоцити можуть погіршити спричинену CTL імунопатологію, й активовані на місці зараження тромбоцити можуть сприяти акумуляції CTL в печінці.[26] Вірус гепатиту В характеризується строгим тропізмом до клітин печінки.

Гепатит B буває гострим (самообмеженим) чи хронічним (довготривалим). Хворі з самообмеженою інфекцією позбавляються її за тижні чи місяці.

Діти мають менше шансів позбутись інфекції. Більш ніж 95 % людей, які були заражені вірусом в дорослому віці, пройдуть повне відновлення та розвинуть захисний імунітет від вірусу. Щоправда, ймовірність того, що заражені позбавляться від інфекції, падає до 30 % для молодших дітей та лише до 5 % для новонароджених, що отримали інфекцію від матері при народженні.[27] З ймовірністю 40 % ці зарадені помруть від цирозу чи гепатоцеллюлярної карциноми.[28] Серед тих, хто був заражений у віці між роком та сімома, 70 % позбудуться інфекції.[29] У дитячому віці можливе виникнення синдрому Джанотті—Крості, який пов'язують із зараженням вірусом гепатиту B.

Гепатит D (HDV) може виникнути лише як супутник гепатиту B, тому що вірус гепатиту D потребує поверхневого антигену HBV, щоб сформувати капсид.[30] Співзараження гепатитом D збільшує ризик цирозу та раку печінки.[31] Вузликовий періартеріїт більш частий в людей, заражених гепатитом B.

Реактивація

ДНК вірусу гепатиту B залишається в тілі та в деяких випадках захворювання рецидивує.[32] Найчастіше реактивація трапляється після приймання алкоголю чи ліків,[33] або в людей з порушеним імунітетом.[34] Інфекція проходить крізь цикли реплікації та не реплікації. Приблизно 50 % явних носіїв переживають гостру реактивацію. Чоловіки з базовим рівнем ALT 200 µL/L втричі ймовірніше розвинуть реактивацію, ніж люди з нижчим рівнем. Хоча реактивація може виникати спонтанно,[35] люди, що отримують хіміотерапію піддаються вищому ризику.[36] Імунодепресанти сприяють підвищеній реплікації HBV, стримуючи функціонування цитотоксичних T-лімфоцитів в печінці.[37] Ризик реактивації залежить від серологічного профілю: люди з виявленими HBsAg в крові ризикують найбільше, але й ті, хто має в крові лише антитіла до ядерного антигену, також ризикують. Наявність антитіл до поверхневого антигену, які вважаються маркером імунітету, не відвертають реактивацію.[36] Лікування профілактичними антивірусними препаратами може попередити серйозні захворювання, пов'язані з реактивацією вірусу гепатиту B.[36]

Клінічні ознаки

Для ранньої і диференціальної діагностики вірусного гепатиту особливо важливо виявити симптоми початкового періоду, який спостерігається не у всіх хворих. Гепатит В починається поступово. Початковий період може затягуватися до 1 місяця і більше. Диспепсичний і астеновегетативний синдроми виражені й трапляються частіше. Хворі скаржаться на зниження апетиту, аж до анорексії і відрази до їжі, на нудоту, блювання, закрепи, які можуть змінюватися проносом, на відчуття важкості і тупий біль в епігастрії та правому підребер'ї, наростаючу загальну слабкість. У 20-30 % хворих спостерігаються артралгії без деформацій і гіперемії в ділянці суглобів та обмеження їх рухів. У багатьох хворих домінують скарги на зниження працездатності, біль голови, подразливість, загальну слабкість, порушення сну. Зрідка гепатит може розпочатися з появи психотичних і менінгеальних явищ. У деяких хворих спостерігається свербіння шкіри. Можливі висипання у вигляді кропивниці. При тяжкому перебігу хвороби наприкінці продромального періоду підвищується температура тіла.[38]

У початковий період можна виявити псевдогрипозний, диспептичний, астеновегетативний та артралгічний синдроми.

Діагностика

Зауважте, Вікіпедія не дає медичних порад!
Якщо у вас виникли проблеми зі здоров'ям — зверніться до лікаря.
Антигени та антитіла гепатиту B в крові при гострій формі.
Антигени та антитіла гепатиту B в крові при хронічній формі.

Тести для виявлення інфекції гепатиту B, включають аналізи плазми чи крові, які виявляють вірусні антигени (білки створені вірусом) чи антитіла створені хазяїном. Інтерпретація цих тестів нетривіальна.[39]

Поверхневий антиген (HBsAg) найчастіше використовується для виявлення присутності інфекції. Це перший антиген, який можна виявити, що з'являється при інфекції. Щоправда на ранніх стадіях цей антиген може бути відсутнім, а пізніше може бути очищеним хазяїном. Віріон інфекції містить внутрішню «ядерну частинку» що містить геном вірусу. Ця ядерна частинка має форму ікосаедра і складається з 180 чи 240 копій внутрішнього білка, який також відмий як ядерний антиген гепатиту B, або HBcAg. Протягом цього «вікна» в якому хазяїн залишається зараженим, але успішно очищає вірус, антитіла IgM до ядерного антигену вірусу гепатиту (anti-HBc IgM) можуть бути лише серологічним доказом хвороби. Тому більшість діагностичних панелей містять тести як HBsAg, так і загальний anti-HBc (IgM та IgG).

Невдовзі після появи HBsAg, з'явиться інший антиген гепатиту B, названий HBeAg. Зазвичай наявність HBeAg в плазмі пов'язують з набагато вищими рівнями реплікації вірусу і збільшеною заразністю; але деякі варіанти вірусу не завжди виробляють антиген 'e' тому це правило не завжди спрацьовує. Протягом природного перебігу хвороби, HBeAg може очиститись і антитіла до антигену 'e' (anti-HBe) з'являться одразу після цього. Зазвичай це пов'язано з критичним зниженням активності реплікації вірусу.

Вигляд матово-склоподібних гепатоцитів при хронічному гепатиті B. Біопсія печінки. Фарбування гематоксиліном-еозином.

Якщо хазяїн здатен очиститись від інфекції, з часом HBsAg стануть непомітними, і будуть супроводжуватись антитілами IgG до поверхневого та ядерного антигенів, (anti-HBs and anti HBc IgG).[9] Час між зникненням HBsAg і появою anti-HBs називається віконним періодом. Людина з негативним аналізом HBsAg але позитивним anti-HBs або очистилась від інфекції, або вакцинувалась раніше.

Індивіди які залишались HBsAg позитивними протягом щонайменше шести місяців вважаються носіями гепатиту B.[40] Носії вірусу можуть мати хронічний гепатит B, який буде проявлятись у збільшеній активності рівнях аланінамінотрансферази в плазмі крові та запаленні печінки, яку показує біопсія.

Носії які були сероконвертовані в HBeAg негативний статус, особливо ті які отримали інфекцію в дорослому віці, мають дуже низький рівень розмноження вірусу і тому невеликий ризик довготермінових ускладнень чи передачі інфекції іншим.[41]

Розроблені ПЛР тести для виявлення і вимірювання кількості ДНК HBV, у клінічних зразках, названі вірусним навантаженням. Ці тести використовуються щоб оцінити стан інфекційності та моніторити лікування.[42] У осіб з високими вірусними навантаженнями, виявляють матово-склоподібні гепатоцити при біопсії.

Лікування

Для гострого гепатиту В немає спеціального лікування. Тому ведучою є патогенетична терапія, спрямована на підтримку порушеної функції печінки.

Хронічний гепатит В можна лікувати за допомогою лікарських засобів, включаючи оральні противірусні препарати. Лікування може сповільнити розвиток цирозу, скоротити захворюваність на рак печінки і поліпшити довгострокову виживаність. Тривалий час єдиним препаратом для лікування хронічного гепатиту В був ламівудин.

Наразі ВООЗ рекомендує застосовувати орально тенофовір або ентекавір, так як вони є найсильнішими ліками проти вірусу гепатиту В. Їхнє застосування рідко призводить до лікарської стійкості в порівнянні з іншими ліками, їх легко приймати (одна таблетка в день), і у них мало побічних ефектів, в результаті чого залишається лише здійснити незначний моніторинг. При цьому залишається незначна можливість

Для деяких людей у місцях з високим рівнем доходу можна розглянути можливість лікування за допомогою ін'єкцій пегільованого інтерферону альфа-2а і альфа-2b, адже це лікування здатне призвести до повної елімінації вірусу, але таке лікування менш здійсненне в місцях з низьким рівнем ресурсів через високу вартість і значних побічних ефектів, які потребують уважного моніторингу.

У багатьох місцях з обмеженими ресурсами дотепер спостерігається обмежений доступ до діагностики та лікування гепатиту В, і у багатьох людей хвороба діагностуються тільки тоді, коли хронічний гепатит вже знаходиться на просунутій стадії. Гепатит B-індукований рак печінки швидко прогресує, і тому варіанти лікування є обмеженими, а результат зазвичай поганий. У місцях з низьким рівнем доходу більшість хворих на рак печінки вмирають через кілька місяців після встановлення діагнозу. У країнах з високим рівнем доходу хірургічне втручання і хіміотерапію можуть продовжити життя навіть на кілька років. У цих країнах для людей, хворих на цироз печінки, іноді з різним ступенем успіху застосовується трансплантація печінки.[43]

Лікування противірусними препаратами не здійснюється в разі наявності хронічного гепатиту B на непросунутих стадіях фіброзу печінки за наявності стабільно нормальної активності амінотрансфераз (АЛАТ і АСАТ). Їм слід проводити дослідження крові на амінтрансферази раз на рік і проходити ультразвукове дослідження печінки. За підвищення активності цих ферментів необхідно починати противірусну терапію.

Профілактика

Для запобігання хвороби розроблені різноманітні вакцини на основі білків суперкапсиду (поверхневого антигену). Першу вакцину створили з плазми людей, які мали хронічний гепатит B. Зараз її роблять з використанням технології рекомбінантної ДНК, яка не потребує тих складових крові, що можуть призвести до зараження гематотропними збудниками.[44]

Ризик передачі від матері до дитини можна зменшити від 20–90 % до 5–10 % введенням новонародженому вакцини від гепатиту B (HBV 1) і імуноглобуліну проти гепатиту B (HBIG) протягом 12 годин від народження, з наступною дозою вакцини (HBV 2) на 1–2 місяці життя та третьою дозою не раніше ніж на 6-тий місяць (24 тижні). Так як 2 % щеплених дітей не розвивають імунітет після серії перших трьох доз, діти народжені від HBV-позитивних матерів на 9 місяць життя тестуються на HBsAg та anti-HBs. Якщо тест після вакцинації показує що дитина все ще сприйнятлива, вводиться ще одна серія щеплень з трьох доз. Якщо дитина все ще сприйнятлива до вірусу після двох серій, третя не рекомендується.[45][46]

Після вакцинації, поверхневий антиген гепатиту B виявляють у плазмі протягом кількох днів. Цей ефект називають вакцинною антигенемією.[47] Вакцинація дітей та дорослих проводиться за допомогою дво-, три-, чи чотиридозових серій, які надають захист для 85–90 % осіб.[48] Спостереження показали що захист триває протягом 12 років, якщо людина проявила адекватну початкову відповідь на вакцинацію, а за передбаченнями, імунітет повинен протриматись хоча б 25 років.[49]

На відміну від гепатиту A, гепатит B не поширюється через воду та їжу, через тілесні рідини. Тому для попередження захворювання слід уникати: незахищених сексуальних контактів, переливань крові, повторного використання шприців та інших інструментів.[50]

Окрім рекомендованої ВООЗ спільної імунопрофілактики від народження, багаторазові ін'єкції маленьких доз імуноглобуліну гепатиту B,[51][52] чи оральний прийом ламівудину матерями носіями HBV з високою степінню інфекційності (>106 копій/мл) в пізній період вагітності (останні три місяці),[53][54] ефективно та безпечно попереджує внутрішньоутробну передачу.

У суспільстві та культурі

Всесвітній день гепатиту, відзначається 28 липня, має на меті ознайомлення громадськості з гепатитом B та гепатитом C щоб заохотити попередження, діагностування та лікування цих хвороб. Організовується організацією World Hepatitis Alliance з 2007 а в травні 2010, отримав глобальну підтримку Всесвітньої організації охорони здоров'я.[55]

Примітки

  1. ↑ а б в Disease Ontology — 2016.
  2. ↑ NDF-RT
  3. ↑ а б в г д е ж Drug Indications Extracted from FAERS — doi:10.5281/ZENODO.1435999
  4. ↑ Inxight: Drugs Database
  5. ↑ Inxight: Drugs Database
  6. ↑ PMID 15602165 (PMID 15602165)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  7. ↑ DOI:10.1086/513435
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1086/513435}}.заповнити вручну
  8. ↑ DOI:10.1055/s-2003-37583
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1055/s-2003-37583}}.заповнити вручну
  9. ↑ а б Zuckerman AJ (1996). Hepatitis Viruses. У Baron S та ін. (ред.). Baron's Medical Microbiology (вид. 4th). University of Texas Medical Branch. ISBN 0-9631172-1-1. Архів оригіналу за 14 липня 2009. Процитовано 11 березня 2013. {{cite book}}: Явне використання «та ін.» у: |editor= (довідка)
  10. ↑ Harrison T (2009). Desk Encyclopedia of General Virology. Boston: Academic Press. с. 455. ISBN 0-12-375146-2.
  11. ↑ DOI:10.1055/s-2004-828672
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1055/s-2004-828672}}.заповнити вручну
  12. ↑ DOI:10.1099/0022-1317-67-7-1215
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1099/0022-1317-67-7-1215}}.заповнити вручну
  13. ↑ а б Авторський колектив, за ред. В.П. Широбокова. Медична мікробіологія, вірусологія та імунологія. — Вінниця : Нова Книга, 2011. — 952 с. — 2000 прим. — ISBN 978-966-382-325-6.
  14. ↑ DOI:10.1016/j.virusres.2007.02.021
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1016/j.virusres.2007.02.021}}.заповнити вручну
  15. ↑ а б в г д Порохницький В.Г, Топольницький В.С. Вірусні гепатити. — Київ : ТОВ "Книга-плюс", 2010. — С. 20. — 1000 прим. — ISBN 978-966-460-017-7.
  16. ↑ PMID 21536948 (PMID 21536948)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  17. ↑ PMID 791124 (PMID 791124)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  18. ↑ Hepatitis B – the facts: IDEAS –Victorian Government Health Information, Australia. State of Victoria. 28 липня 2009. Архів оригіналу за 7 липня 2013. Процитовано 19 вересня 2009.
  19. ↑ Buddeberg F, Schimmer BB, Spahn DR (September 2008). Transfusion-transmissible infections and transfusion-related immunomodulation. Best Practice & Research. Clinical Anaesthesiology. 22 (3): 503—17. PMID 18831300.
  20. ↑ Hughes RA (March 2000). Drug injectors and the cleaning of needles and syringes. European Addiction Research. 6 (1): 20—30. PMID 10729739.
  21. ↑ PMID 8392167 (PMID 8392167)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  22. ↑ PMID 10482623 (PMID 10482623)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  23. ↑ PMID 17206752 (PMID 17206752)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  24. ↑ Coffin CS, Mulrooney-Cousins PM, van Marle G, Roberts JP, Michalak TI, Terrault NA (April 2011). Hepatitis B virus (HBV) quasispecies in hepatic and extrahepatic viral reservoirs in liver transplant recipients on prophylactic therapy. Liver Transpl. 17 (8): 955—62. doi:10.1002/lt.22312. PMID 21462295.
  25. ↑ DOI:10.1016/j.jhep.2007.01.007
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1016/j.jhep.2007.01.007}}.заповнити вручну
  26. ↑ DOI:10.1038/nm1317
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1038/nm1317}}.заповнити вручну
  27. ↑ Bell SJ, Nguyen T (2009). The management of hepatitis B (PDF). Aust Prescr. 23 (4): 99—104. Архів оригіналу (PDF) за 26 червня 2012. Процитовано 23 січня 2013.
  28. ↑ DOI:10.1056/NEJMra0801644
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1056/NEJMra0801644}}.заповнити вручну
  29. ↑ DOI:10.1111/j.1399-3046.2005.00393.x
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1111/j.1399-3046.2005.00393.x}}.заповнити вручну
  30. ↑ DOI:10.1016/j.virol.2005.09.033
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1016/j.virol.2005.09.033}}.заповнити вручну
  31. ↑ PMID 1661197 (PMID 1661197)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  32. ↑ DOI:10.1016/j.cld.2007.08.001
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1016/j.cld.2007.08.001}}.заповнити вручну
  33. ↑ Villa E, Fattovich G, Mauro A, Pasino M (January 2011). Natural history of chronic HBV infection: special emphasis on the prognostic implications of the inactive carrier state versus chronic hepatitis. Digestive and Liver Disease : Official Journal of the Italian Society of Gastroenterology and the Italian Association for the Study of the Liver. 43 Suppl 1: S8—14. doi:10.1016/S1590-8658(10)60686-X. PMID 21195374.
  34. ↑ DOI:10.1111/j.1365-2893.2007.00902.x
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1111/j.1365-2893.2007.00902.x}}.заповнити вручну
  35. ↑ Roche B, Samuel D (January 2011). The difficulties of managing severe hepatitis B virus reactivation. Liver International : Official Journal of the International Association for the Study of the Liver. 31 Suppl 1: 104—10. doi:10.1111/j.1478-3231.2010.02396.x. PMID 21205146.
  36. ↑ а б в Mastroianni CM, Lichtner M, Citton R, Del Borgo C, Rago A, Martini H, Cimino G, Vullo V (September 2011). Current trends in management of hepatitis B virus reactivation in the biologic therapy era. World Journal of Gastroenterology : WJG. 17 (34): 3881—7. doi:10.3748/wjg.v17.i34.3881. PMC 3198017. PMID 22025876.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  37. ↑ Bonacini, Maurizio, MD. Hepatitis B Reactivation. University of Southern California Department of Surgery. Архів оригіналу за 27 листопада 2008. Процитовано 24 січня 2009.
  38. ↑ «Невизнана епідемія вірусних гепатитів» — сайт інформаційної агенції УНІАН. Архів оригіналу за 5 березня 2010. Процитовано 13 травня 2010.
  39. ↑ PMID 3331068 (PMID 3331068)
    Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота.
  40. ↑ DOI:10.1002/hep.21513
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1002/hep.21513}}.заповнити вручну
  41. ↑ DOI:10.1053/j.gastro.2007.08.039
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1053/j.gastro.2007.08.039}}.заповнити вручну
  42. ↑ DOI:10.1055/s-2006-951602
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1055/s-2006-951602}}.заповнити вручну
  43. ↑ Гепатит B. Всемирная организация здравоохранения (ru-RU) . Архів оригіналу за 25 грудня 2017. Процитовано 25 грудня 2017.
  44. ↑ Hepatitis B Vaccine. Doylestown, Pennsylvania: Hepatitis B Foundation. 31 січня 2009. Архів оригіналу за 7 липня 2013. Процитовано 13 березня 2010.
  45. ↑ Hepatitis B virus: a comprehensive strategy for eliminating transmission in the United States through universal childhood vaccination. Recommendations of the Immunization Practices Advisory Committee (ACIP). MMWR Recomm Rep. 40 (RR–13): 1—25. November 1991. PMID 1835756. Архів оригіналу за 10 жовтня 2016. Процитовано 26 лютого 2013.
  46. ↑ Libbus MK, Phillips LM. Public health management of perinatal hepatitis B virus. Public Health Nursing (Boston, Mass.). 2009;26(4):353–61. doi:10.1111/j.1525-1446.2009.00790.x. PMID 19573214.[недоступне посилання з квітня 2019]
  47. ↑ DOI:10.1086/502449
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1086/502449}}.заповнити вручну
  48. ↑ Joint Committee on Vaccination and Immunisation (2006). Chapter 18 Hepatitis B. Immunisation Against Infectious Disease 2006 ("The Green Book") (PDF) (вид. 3rd edition (Chapter 18 revised 10 October 2007)). Edinburgh: Stationery Office. с. 164. ISBN 0-11-322528-8. Архів оригіналу за 7 січня 2013. Процитовано 26 лютого 2013. {{cite book}}: |format= вимагає |url= (довідка)
  49. ↑ DOI:10.1016/j.tmaid.2006.04.004
    Нема шаблону {{Cite doi/10.1016/j.tmaid.2006.04.004}}.заповнити вручну
  50. ↑ O'Connor, John (3 жовтня 2008). Hepatitis B Prevention – The Body. Body Health Resources Corporation. Архів оригіналу за 8 лютого 2009. Процитовано 30 січня 2009.
  51. ↑ Shi Z, Li X, Ma L, Yang Y (July 2010). Hepatitis B immunoglobulin injection in pregnancy to interrupt hepatitis B virus mother-to-child transmission-a meta-analysis. International Journal of Infectious Diseases : IJID : Official Publication of the International Society for Infectious Diseases. 14 (7): e622—34. doi:10.1016/j.ijid.2009.09.008. PMID 20106694.
  52. ↑ Li XM, Shi MF, Yang YB, Shi ZJ, Hou HY, Shen HM, Teng BQ (November 2004). Effect of hepatitis B immunoglobulin on interruption of HBV intrauterine infection. World J Gastroenterol. 10 (21): 3215—7. PMID 15457579.
  53. ↑ Li XM, Yang YB, Hou HY, Shi ZJ, Shen HM, Teng BQ, Li AM, Shi MF, Zou L (July 2003). Interruption of HBV intrauterine transmission: a clinical study. World J Gastroenterol. 9 (7): 1501—3. PMID 12854150.
  54. ↑ Shi Z, Yang Y, Ma L, Li X, Schreiber A (July 2010). Lamivudine in late pregnancy to interrupt in utero transmission of hepatitis B virus: a systematic review and meta-analysis. Obstet Gynecol. 116 (1): 147—59. doi:10.1097/AOG.0b013e3181e45951. PMID 20567182.
  55. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 11 серпня 2011. Процитовано 26 лютого 2013.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Джерела

  • Вірусний гепатит В. НВ-вірусна інфекція. Вид. 2-ге, доп. і переробл. / Герасун Б. А. — Львів, 2009. — 260 с.
  • Вірусні гепатити. Енциклопедичний словник. Російсько-українське видання / Балаян М. С., Міхайлов М. І. За ред. Б. А. Герасуна. — Львів: ЛДМУ, 2000. — 572 с. : іл.
  • Вірусні гепатити з парентеральним шляхом передачі: збудники, маркери інфекції, поширення та лабораторна діагностика: навч. посіб. — Суми: Сумський держ. ун-т, 2018. — 236 с.
  • Вірусні гепатити у схемах, таблицях та малюнках. Посібник з проблеми вірусних гепатитів для лікарів-інтернів та слухачів ФПДО / Герасун Б. А., Грицко Р. Ю., Ворожбит О. Б., Герасун О. Б. — Львів: Ліга-Прес, 2008. — 102 с., ілюст.
  • Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). — Київ: ВСВ «Медицина» (2 видання, доповнене і перероблене). — 2018. — 688 С. + 12 с. кольор. вкл. (О. А. Голубовська, М. А. Андрейчин, А. В. Шкурба та ін.) ISBN 978-617-505-675-2
  • Ш. Шерлок, Дж. Дули Заболевания печени и желчных путей (пер. с англ.) (под ред. З. Г. Апросиной, Н. А. Мухина). — 1999, М. «ГЭОТАР, Медицина». — 864 с. ISBN 5-88816-013-Х (рос.)
  • WHO. Fact sheets. Hepatitis B. 24 June 2022. Key facts [1] (англ.)

Посилання

Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Це незавершена стаття про інфекційні захворювання.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гепатит_B&oldid=37137592