Фреска

Фреска

Фреска (Fresco), техніка настінного малярства на мокрому тиньку з піску і вапна фарбами, відпорними на лужний вплив вапна. Малюванню Фрески переважно передує малюнок (графія) на заправі головних контурів композиції. Фрески називають також твір виконаний у цій техніці.Слово „фреска“ походить з італійської мови „dipingere al fresco“, що українською означає „малювати на свіжому”.

Різновиди фресок

Египетський стінопис, ок. 1400 до н. э.

Існує більш суха (al secco) та більш волога (al fresco) технологія написання фрески. Написання фресок al secco є досить складним, тому що робота над такою фрескою може тривати лише один день. Вапняна вода та пігмент наносяться разом. При написанні al fresco пігменти чи фарби наносяться на вологу штукатурку, яку попередньо (перед накладанням пігменту) зволожують вапняковою водою. При нанесенні пігмент змішується з вапняковою водою і стає вапняковою фарбою. При засиханні виникає однорідний тиньк з малюнком. Більшість художників витрачали на роботу над значними фресками від 5 років, але чим довше майстер працює над шедевром, тим нижча його якість, адже тиньк від вологи починає кришитись.

Перші фрески в Україні

В Україні Ф. відома з 4 в. до Хр. в будовах Півн. Причорномор'я, у грец. колоніях й у скіфів. Ф. прикрашувано житлові будинки, гром. споруди і гробниці. Найцікавіші Ф. з 1 в. до Хр. знайдено при розкопах гробниці Деметри в Керчі (сцени міту про викрадення Кори — дочки Деметри — Плутоном). З того часу з Керчі походить також Ф. на кам'яному саркофазі з зображенням робітні маляра (тепер у ленінградському Ермітажі).

Фрески 11-12 ст.

У Київ. державі основним видом внутр. мист. оформлення храмів була Ф. Тільки в 11 — на поч. 12 ст. храми мали побіч Ф. мозаїку, якою прикрашували центр, частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і Ф. — особливість київ. церк. мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між Ф. і мозаїками досягано однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 ст.; знищений большевиками); другу мист. школу творили майстрі Успенського собору Києво-Печерського монастиря (11 в., знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У гол. апсиді, бл. мозаїкової Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центр. наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина Ф., пов'язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві Ф. світського характеру у центр. наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з кн. побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені звитки стебла вписані у геометричні форми,, які ніби сполучали мозаїку з Ф., повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11 — 12 вв. На збережених Ф. Михайлівського Золотоверхого монастиря можна провести паралелю розписів обидвох соборів, зокрема кольориту (в Михайлівському Ф. мальовничі, яскраві) і типажу (м. ін. мозаїчні апостоли в Евхаристії без німбу святих). Подібно зображені фрескові апостоли в Остерській Юрієвій божниці (11 — 12 ст.), але їх кольорит у теплій гамі з перевагою червоного і вохристого і спосіб письма відмінний від київ. Ф. Фраґменти Ф. чернігівських соборів: Спаського (св. Текля, поч. 11 ст.), Борисо-Глібського, Успенського Єлецького монастиря (Оранта й ін.), П'ятницької церкви та сліди переяславських Ф. з розкопок Михайлівського собору (1089), Спаської церкви на Посаді та ін. не дають підстав судити про особливості окремих мист. шкіл.

Від сер. 12 ст. Ф. майже цілковито витиснула мозаїку. Найповніший комплекс Ф. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. На них помітно вплив мистецтва Балканів. На відміну від інтелектуально витончених Ф. св. Софії, Кирилівські Ф. передають риси місц. типажу. Кольорит Ф. яскравий, переважають теплі тони вохри та бронзовочервоної фарби. Склепіння і стіни, покриті численними сценами, дають новий тип декорації, характеристичний для київ. мист. школи 12 ст. З нечисленних пам'яток відомо, що на той час свої місц. мист. школи вже мали й Чернігівське, Переяславське, Галицьке й Волинське князівства. Про монументальні ансамблі Ф. церков Львова, Луцька, Володимира, Холма, Хотина та ін. відомо тільки з Гал.-Вол. Літопису.

Фрески 14-15 ст.

На підставі збережених фраґментів Ф. 14 ст. можна ствердити, що їх техніка була майже тотожна з технікою Ф. Київської держави. З 14 — 15 вв. порівняно добре збереглися Ф. в костьолах Польщі, на Сандомирській, Серадській та Краківській землях, які розмальовували укр. майстрі з Галичини й Волині. З великого ч. цих робіт збереглися Ф. в замковій каплиці св. Трійці в Любліні (1418), виконані групою малярів, очоленою майстром Андрієм, в катедрі Сандомиру (1430-і pp.), в колеґіальному костьолі у Вислиці (14 в.; майстер Гайль) та у Кракові в каплиці св. Хреста на Вавелі (1470). В усіх цих костьолах Ф. уміло вкомпоновані в ґготичні інтер'єри; укр. майстри зуміли поєднати малярство базоване на візант. традиціях з готичною архітектурою.

До пам'яток 15 ст. належать частково збережені Ф. монастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 вв. Лавровські майстрі в багатофігурних композиціях досягали кольористичних ефектів, зіставляючи гармонійні або протиставляючи контрастні кольори. Лавровським Ф. властива декоративність, широке застосування орнаменту. Стилістично близькі до Ф. у Вислиці і Сандомирі Ф. Успенської церкви (1453 — 58) в с. Лужанах (Чернівецька область).

Спроби відновлення мистецтва фрески

Поширення дерев'яного будівництва церков і вживання олійної малярської техніки у настінних декораціях будов світського характеру загальмували розвиток Ф. Щойно на поч. 20 ст. роблено спроби відтворити Ф. Техніку фрескових розписів вивчали в Київ. Художньому Інституті в студії М. Бойчука: Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр, М. Шехтіман. Вони брали участь у багатьох розписах у Києві, застосовуючи стародавню техніку й наслідуючи композиції нар. картин та ікон 17 — 18 вв. їх роботи, м. ін., цикл розписів Селянської санаторії в Одесі (1928), де створено ґалерію портретів фреск. технікою (Б. Кисиленко, О. Юнак). Великі тематичні пано з орнаментальним оформленням зображають працю селян. Ф. виконувалися також у Межигірському технікумі (В. Седляр, О. Павленко). Під керівництвом Л. Крамаренка розписували клуб та їдальню Дитячого містечка в Києві Д. Шавикін та І. Жданко (1924). 1929 — 32 чимало розписів виконали одеські мистці в Одесі і на Одещині; на них слідний вплив школи Бойчука, зокрема Ф. Селянської санаторії. Серед їх праць — розпис клубів у с. Каторжиному (1929; під кермою М. Гронця) та в Красноставі (1930; М. Лавренчук), в Одесі розписи Будинку преси (1929 — 30; М. Павлюк, Г. Довженко, І. Гурвич, І. Пастернак, Я. Тимофєєв), клубу Держ. політ. управління (1930 — 31; П. Пархет, І. Пастернак, І. Гурвич, Я. Тимофєєв) і Сх. торгової палати (1927; Г. Комар та Г. Довженко). Під керівництвом Л. Крамаренка 1930 І. Жданко та Ю. Садиленко Ф. розписали конференц-залю в будинку Академії Наук у Києві (гол. тема — будівництво сов. індустрії). Останні Ф., які виконали М. Бойчук у співпраці з В. Седляром та І. Падалкою були Ф. Червонозаводського театру в Харкові (1933 — 35). Всі три мистці, звинувачені у формалізмі, загинули на засланні. Загинули й їхні твори. З того часу датується занепад Ф. й повернення до нар. розписів. (Див. ще Стінопис).

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Лобановський Б. Мозаїка, фреска. К. 1966
• Мамолат Є. Монументальний живопис (т. 1)
• Логвин Г. Монументальний живопис XIV — першої половини XVII ст. (т. 2)
• Врона І., Лобановський Б. Монументальний живопис
• Велічко Ю. Монументальний живопис (т. 5) в Історії укр. мистецтва в 6 тт. К. 1966 — 67.