Кулик Зіновій Володимирович

Кулик Зиновій Володимирович
Народився	3 лютого 1947 Львів
Помер	14 травня 2004 Київ
Поховання	Байкове кладовище
Громадянство	СРСР  Україна
Національність	українець
Діяльність	тележурналіст, сценарист, підприємець
Alma mater	ЛНУ ім. І. Франка
Науковий ступінь	кандидат історичних наук
Членство	Національна спілка журналістів України
Партія	КПРС і Народно-демократична партія
Конфесія	греко-католик

|професія=

Кули́к Зино́вій Володи́мирович — український тележурналіст, телевізійний менеджер, державний службовець. (* 3 лютого 1947, Львів — †14 травня 2004, Київ)

Освіта

Народився в родині львівського палітурника, реставратора книг Володимира Михайловича Кулика.

Навчався у львівській середній школі №37. Після закінчення деякий час працював у конструкторському бюро ”Термоприлад”.

1965-1967 рр. - навчання на механіко-машинобудівному факультеті в Львівському політехнічному інституті, яке кинув.

У 1973 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка.

У 1989 р. закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук СРСР в Москві. Захистив там кандидатську дисертацію на тему «Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди: 80-ті роки XX століття» (1989). Кандидат історичних наук.

Політична діяльність

Комсомольсько-компартійна кар`єра

• Із 1973 року — завідувач сектору інформації Львівського обкому Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ)
• Із 1975 року — завідувач сектору, відповідальний організатор Центрального комітету ЛКСМУ
• У 1976 році — вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС)
• Із 1980 року — секретар парткому Державного комітету телебачення і радомовлення Української радянської соціалістичної республіки (УРСР)
• У 1990 році — вийшов з лав КПРС

Колись в інтерв`ю Зиновій Кулик розповідав:

«Я, на відміну від багатьох знакових фігур, навіть керівників національно-демократичних рухів і організацій, вийшов із партії не після ГКЧП, а після аспірантури - за рік до ГКЧП. Причому достатньо демонстративно, але це вже така справа... Керівництво Компартії України було абсолютно непридатним до горбачовських змін і реформ». [1]

Членство в НДП

Наприкінці 90-х років вступив до лав про-владної політичної партії Валерія Пустовойтенка «Народно-демократична партія» (НДП). Як член НДП, 2000 року балотувався у народні депутати до Верховної Ради України по Галицькому округу, але програв Тарасу Чорноволу — сину відомого політика В’ячеслава Чорновола.

Журналістська діяльність

Працював помічником режисера, режисером і редактором на Львівській державній студії телебачення.

Із 1989 р. - політичний оглядач на Державному українському телебаченні. Відзняв тривале інтерв`ю із Михайлом Горбачовим напередодні розпаду СРСР у грудні 1991 року.

Був членом Національної спілки журналістів України.

Державна служба

1992 рік — генеральний директор програм Українського телебачення.

1993 — віце-президент Укртелерадіокомпанії.

У січні 1995 року призначений головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, здійснюючи управління державними телерадіомовниками. У цей час фігурував в одному із перших в незалежній Україні скандалів, пов’язаних із цензурою — 31 грудня 1995 р. особисто заборонив вихід в ефір на каналі УТ-1 інформаційно-аналітичної телепрограми «Післямова», виробництва недержавної телекомпанії «Нова мова» Олександра Ткаченка, що спричинило перехід цього тижневика у «підпілля» на 10 місяців.

Серпень — листопад 1996 року — виконувач обов`язків президента Національної телекомпанії України

13 листопада 1996 — листопад 1998 року: перший і єдиний міністр інформації України. (Після його відставки Міністерство інформації було ліквідовано). У цей час був одним із ініціаторів і лобістів виходу на 1-му телеканалі (УТ-1) програм і дубльованих іноземних кінофільмів, виробництва приватної телерадіокомпанії «Студія «1+1» Олександра Роднянського, отримання нею ліцензії на вечірнє і ранкове мовлення із 1 січня 1997 р. на 2-му телеканалі (УТ-2), а також перекомутування двох державних телеканалів діапазону метрових хвиль, внаслідок чого 1+1 отримав більше покриття території України.

1999-2000 — заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Із липня 2003 до моменту смерті — помічник Прем’єр-міністра України Віктора Януковича

Медіа-проекти

В 1993 р. на українському телебаченні з`явився перший проект Кулика-бізнесмена - телевізійний канал УТ-3, який сам Кулик охарактеризував як ”приватно-державну структуру”.

В 1999 р. започаткував проект всеукраїнського україномовного щотижневого суспільно-політичного журналу «Політика і культура» (ПіК). Головним редактором ”ПіК” був відомий українскький журналіст і публіцист Олександр Кривенко.

Творчий доробок

Автор сценаріїв документально-публіцистичних фільмів, понад 100 телепередач.

Обставини смерті

Помер на 58-му році життя, 14 травня 2004 року о 4 годині ранку в лікарні від обширного інфаркту.

Похований 15 травня 2004 р. на Байковому кладовищі в Києві. Панахида і прощання відбувалися в київському Будинку офіцерів.

Відзнаки

• Почесне звання «Галицький лицар-99» (присуджене за видання журналу «ПіК»)

Посилання

Публікація «Помер Зиновій Кулик» у виданні «Щоденний Львів», 16.05.2004.

Попередник:	Президенти НТКУ (в. о.) 21 серпня 1996 — 18 листопада 1996	Наступник:
Савенко О. М. 21 червня 1996 — 21 серпня 1996		Лешик В. К. 18 листопада 1996 — 1 жовтня 1998

Попередник:	Президенти НТКУ 17 листопада 1998 — 21 червня 1999	Наступник:
Княжицький М. Л. 5 жовтня 1998 — 17 листопада 1998		Савенко О. М. (в. о.) 21 червня 1999 — 17 липня 1999

Література

• Хто є хто в українських мас-медіа. К., 1997. — С.150;
• Хто є хто в Україні. К., 1997. — С.266;
• Хто є хто в Україні. К., 2000. — С.249.