Українсько-турецькі відносини

Туреччина й Україна. Туреччина — країна на Близькому Сході, на піво. Малої Азії (97 % території) і Балканському піво., оточена Чорним, Егейським і Середземним м., межує з Грузією, Вірменією, Іраном, Сирією, Грецією і Болгарією. Площа 780 000 км² і 38,5 млн (1975) населення.

Т. півд. сусід України (через Чорне м.); упродовж вв. територія Т. (до 1923 Османської або Оттоманської Імперії) зазнавала змін, а за деяких періодів Т. безпосередньо межувала з Україною чи навіть володіла частиною укр. земель, а тур. васальні держ. формації: Крим. ханат (див. Татари), Молдавія, Семигород — упродовж вв. були півд. і півд.-зах. сусідами України. Т. відогравала значну ролю в іст. минулому укр. народу: в боротьбі з тур.-тат. інвазією (тат постійними нападами) зформувалося укр. Козацтво, особливо Запоріжжя. За Коз.-Гетьманської держави (17 — 18 вв.) гетьмани подекуди намагалися використати допомогу Т. для зрівноваження політ. ситуації у Сх. і Сер. Европі, зокрема супроти великодерж. прагнень Польщі й Московщини (Росії). У 18 — 19 вв. з ослабленням коз.-гетьманської держави і втратою укр. автономії, українці брали активну участь у рос.-тур. війнах (у складі рос. армій) і чимало спричинилися до визволення півд. слов'ян на Балканах. На підставі Берестейської угоди 1918, Т. визнала укр. державу і встановила дипломатичні зв'язки з укр. урядом. На поч. сов. періоду Т. втримувала екон. і культ. зв'язки з УРСР.

До 1648. Кочові тур. племена тюрківогузів з'явилися у Малій Азії в 11 ст. Створений сельджуківською династією султанат розпався при кін. 13 ст. на півсамостійні князівства. Одне з них (розташоване в півн.-зах. частині Малої Азії) бей Осман (1258 — 1324) перетворив 1282 на самостійний емірат, який став осереддям майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшися занепадом Візантії, османи підкорили в 14 — 15 вв. Малу Азію, Балканські країни, захопили Константинопіль (1453), перетворивши його на свою столицю Стамбул; на поч. 16 ст. підбили Валахію, Молдавію (в складі якої була Буковина), Закавказзя і країни Близького Сходу. Почавши з 1470-йх pp., T. почала опановувати півн. побережжя Чорного м.: 1475 захопила італ. колонії на півд. Криму (Теодосію — Каффу, Балаклаву, Судак, Керч), в наслідок чого Крим. ханат визнав 1478 зверхність Т.; далі турки створили свої військ. бази в Білгороді — Аккермані (1484), Кілії (1484), Очакові (1480-і pp.), Ізмаїлі (поч. 16 ст.). Забезпечені тур. протекцією, татари самі чи спільно з турками протягом двох ст. нападали на укр. землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике ч. укр. людности, яку продавали в Криму й Т. Стамбул був одним з гол. ринків укр. невільників. Укр бранки іноді відогравали політ. ролю в житті Т.: відома Роксоляна (Настя Лісовська, 1505 — 61), що була жінкою тур. султана Сулеймана І і матір'ю Селіма П, мала вплив на політику Т. Тяжка доля невільників та боротьба з турками і татарами відбилися в укр. нар. творчості, у думах й іст. піснях.

Перший тур. напад на Зах. Україну відбувся в 1498 — 99, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в тур.-молд. справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після організації Запор. Січі в сер. 16 ст. укр. козаки чинили організований опір тур.-тат. агресії.

З другої пол. 16 ст. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на тур.-тат. володіння на півд. України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшися з ослаблення Т. війнами з Австрією і Венецією, козаки на поч. 17 ст. організували великі походи проти тур. міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед тур. населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Зах. Европі.

Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу з мусулманським світом, гетьман П. Сагайдачний став чл. Християнської міліції і пробував організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Польщу, король Жиґмонт III був змушений прохати коз. допомоги, і перемогу під Хотином (1621) вирішили 40-тисячна коз. армія та досвідчений провід гетьмана П. Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625 — 28) і Тарас Федорович (1630) продовжували антитур. політику й уславилися морськими походами.

Відносини України з Т. за доби Козаччини (16 — 17вв.) і Гетьманщини (17 — 18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, тур. аґресія в Европі, яка тривала до кін. 17 ст., примушувала Козаччину чинити опір тур. зазіханням на укр. землі Речі Посп'олитої й руїнницьким нападам татар (зокрема крим.) на Україну. Тим самим Козаччина ставала заборолом христ. Европи від навали мусулманського світу і вважала це за свою іст. місію. Ця концепція й створена нею традиція, особливо популярна в кін. 16 і в першій половині 17 ст. (відгуки її були й пізніше), мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми й тому вимагала активної укр. політики на цьому терені. Так виникла ідея об'єднання всіх сил правос. Сходу (антитеза кат. Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її правос. народностей, ліквідації тур.-тат. володінь на півдні України для виходу її через Чорне м. на широкі шляхи нац. й міжнар. економіки і політики. Протягом всього дорев. (до 1648) періоду зовн. політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антитур. коаліції зах. чи сх.-евр. держав (укр.-моск. походи кн. Дмитра Вишневецького, посольство Еріха Ляссоти від цісаря Рудольфа II на Запоріжжя 1594, політика гетьмана П. Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію, їх морські походи на Крим і Т., участь Козаччини в антитур. планах короля Володислава IV тощо). Ця ідея й її традиція імпонувала укр. політ. і церк. діячам 17 ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (в перший період гетьманування — до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Але поруч а цією ідеєю в укр. політиці, особливо після 1648, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія укр. політики щодо Т. Вона висувала наперед союз України з Т. й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі й Московщини — опанувати Україну чи поділити між собою укр. землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої укр. держави конче вимагали союзу її з Т. й Кримом — або пізніще з Москвою. Це було директивою зовн. політики Б. Хмельницького після укладення поль.-моск. угоди Адама Киселя 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Польщі, Б. Хмельницький укладав договір (наприкін. 1647 — на поч. 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Укр. дипломатична місія на чолі з кропивнянським полк. Пилипом Джалаліем у червні 1648 уклала в Стамбулі союз з Т., на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Крим. ханові заборонено плюндрувати укр. землі. Згодом була підписана морська конвенція тур. султана з Військом Запор., яка реґулювала торг. взаємини між Т. й Україною. Але до укр.-тур. союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція тат. хана Іслям-Ґірея III, якому Порта доручила опікуватися «півн. (укр.) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Т., яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Не зважаючи на опозицію укр. шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Б. Хмельницький на поч. 1651 визнав тур. протекцію. Однак, спроба Б. Хмельницького утворити укр.молд. союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652 — 53 не була реалізована, одним з наслідків чого був союз України з Москвою. Але, хоч Переяславська угода 1654 формально заборонила зносини з Т. (т. 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і укр.-тур. союз був відновлений 1655.

Ці союзні зв'язки і зносини з Т. залишилися традиційною лінією укр. політики й надалі. З тими чи тими відмінами, визначеними змінами міжнар.-політ. коньюнктури на Сході Европи, майже всі наступники Б. Хмельницького в критичні моменти існування Коз.-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман І. Виговський (1659), кол. гетьман Павло Тетеря (1670), гетьман П. Дорошенко й кол. гетьман Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на поль. й моск. частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Т. Гетьман Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делеґацію на чолі з лубенським полк. Григорієм Гамалією (кол. посланцем Виговського до султана) для переговорів у справі тур. протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького унедійснила його заходи.

Укр.-тур. союз був оформлений за гетьмана П. Дорошенка, який прагнув відновити державу Б. Хмельницького і поширити її на зах.-укр. землі. 1667 він розпочав переговори з Т., які завершилися 1668 угодою про військ.-політ. союз України з Т. Султан погодився взяти Україну під тур. протекцію, при чому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, звільнення від данини й діставала військ. допомогу для об'єднання всіх укр. земель під владою Війська Запор. Цей договір був схвалений Корсунською Радою в березні 1669. Україна Дорошенка взяла участь як союзник Т. у переможній війні з Польщею, але Бучацький договір 5. 10. 1672, за яким Польща зрікалася Поділля на користь Т., а Брацлавщини й Київщини на користь Дорошенка, був порушенням укр.-тур. угоди 1668 й початком краху туркофільської політики Дорошенка.

Капітуляція Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації тур.-укр. порозуміння. Т. проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 pp. в ув'язненні в Стамбулі, «кн. Малоросійської України і гетьманом Війська Запор.» (1677 — 81) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після т. зв. Чигиринських походів 1677 — 78 і невдача його наступника, призначеного Т., молд. господаря Ґ. Дуки (1681 — 82), завершилася Бахчесарайським миром Т. з Москвою 13. 1. 1681, а поразка Т. під Віднем 1683 припинила аґресивну політику Т. на території Сх. Европи й України.

Обидві політ. концепції — антитур. й туркофільська — в різних комбінаціях характеризують укр. політику щодо Т. за гетьманів І. Мазепи й Пилипа Орлика. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антитур. політики, Україна брала активну участь у Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними військ. діями проти тур. фортець на дол. Дніпрі. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Т. й її допомоги у боротьбі проти Москви та її панування на Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимоск. коаліції, й Мазепа та К. Гордієнко з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман П. Орлик разом з тур.-тат. військом брав участь у військ. акціях на Правобережній Україні перед Прутським походом 1711. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 й намагався відновити союз з Т. в 1712. Т. визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Польщею. З 1722 Орлик був інтернований у Салоніках і до кін. свого життя (1742) жив у володіннях Огтоманської Імперії, марно сподіваючися допомоги Т. своїм політ. планам на Україні. Це відбилося й на його антитур. (властиво, антимусулманській) ідеології, побудованій на старих укр. традиціях 16 — 17 вв. і підсиленій власним досвідом екзильного гетьмана. Це були останні намагання самостійної укр. політики щодо Т.

18 — 20 вв. У 18 ст. Гетьманщина і Запоріжжя мусіли брати участь у війнах Росії з Т. 1735 — 39, 1768 — 74, 1787 — 91, які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі Дніпро — Бог, а Крим. ханство здобуло незалежність від Т. (Кучук-Кайнарджійський мирний договір). Після знищення Запор. Січі (1775) частина запорожців подалася до Т. (в півн. Добруджі), де заснувала Задунайську Січ, що як організована військ. одиниця проіснувала до 1828. У 1783 Росія анектувала Крим. ханство, а 1791 Ханську Україну між дол. Богом і Дністром (Яський договір). Після ліквідації тур.-тат. володінь на півн. від Чорного м. Т. перестала бути сусідою України.

У 1774 Австрія, з нагоди рос.-тур. війни, захопила Буковину, яка доти входила до складу Молдавії і перебувала під зверхністю Т. понад 2 1/2 ст.

У 19 ст. тривали далі рос.-тур. війни: 1806 — 12 (рос. захоплення Бесарабії), 1828 — 29, 1853 — 56 (Кримська війна), 1877 — 78, в яких українці брали участь по боці Росії, сприяючи визволенню поневолених балканських народів. Під впливом поль. еміґрантів, на чолі з кн. А. Чарторийським, були спроби організувати, за допомогою Т., протирос. рух. У сер. 19 ст. туркофільську політику провадив Михайло Чайковський, учасник поль. повстання 1831, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши тур. підданство й іслям та змінивши своє прізвище на Садик-Паша. Він переконав тур. уряд у доцільності створення в складі тур. армії коз. формацій («султанські козаки») з укр. поселенців у півн. Добруджі, які взяли участь у Крим. війні. Ці полки існували до 1861.

Укр. добровольці брали участь у боротьбі півд. слов'ян (сербів і болгар) проти тур. панування в 1875 — 77, а населення України зібрало чималі фонди й організувало мед. допомогу.

Під час першої світової війни Т. воювала по боці Центр. Держав проти Рос. Імперії. В листопаді 1914 мін. внутр. справ Т. Талаат-бей прийняв делеґацію Союзу Визволення України (СВУ) й обіцяв підтримку укр. самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене М. Меленевським, яке видавало летючки для тур. вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Türkiye, Magălemer rnecmu'asi» (1915).

На весні 1916 рос. військо, в якому велику частину становили українці, захопило сх. Анатолію з центром у Трапезунді (Трабзоні) і до 1918 тримало її у своїх руках. Після березневої революції 1917 у Трапезунді організовано Укр. Громаду, яка видавала «Вісті Укр. Громади м. Трапезунду» за ред. Г. Хименка. У вересні 1917 Центр. Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського району, який підготовляв українізацію військ. частин, а в жовтні 1917 організовано Військ. З'їзд у Трапезунді. Але на поч. 1918 рос. військо евакуювало Трапезунд і всі українці виїхали на Україну.

Т. делеґація у складі В. везиря Талаат-Паші, мін. закордонних справ Агмед Мессімі-бея, Ібрагім Гаккі-Паші, ген. Агмед Іцует-Паші, разом з Центр. Державами підписала 9. 2. 1918 Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу; цей договір Т. ратифікувала 22. 8. 1918. Україна і Т. обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був М. Суковкін (1918), за Директорії О. Лотоцький (1919 — 20) й Я. Токаржевський (1920 — 21), а радниками посольства — Л. Кобилянський і В. Мурський (згодом до 1935 представник екзильного уряду УНР в Т.). За гетьманату гол. тур. посольства в Києві був Ахмед Мухтар-бей. 1919 в Стамбулі видано інформативну публікацію «Ukrayna ve Türkiye», а в 1930 В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklâl müca hedeler».

На поч. існування УРСР (2. 1. 1922) укладено угоду про політ., торг., культ. зв'язки й «про дружбу та братерство» з Т., але сов. Україна не мала в Т. постійної дипломатичної репрезентації, і ці зв'язки 1923 були замінені всесоюзними.

В УРСР справами тур. культ. в Харкові з 1926 цікавилася Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона утримувала контакти з Т. У 1928 — 29 укр. делеґація (О. Гладстерн, П. Тичина, В. Зуммер, О. Самойлович) їздила до Т. Після 1945 в Стамбулі існувала Укр. Громада в Т., яку очолював сотник М. Забілло.

Тур.-укр. культ. зв'язки були незначні. З укр. боку це були спроби ознайомити тур. світ з укр. політ. і культ. проблемами: вид. СВУ, укр. дипломатичних представників, переклади і переспіви з тур. літератури, ст. про тур. фолкльор і нар. творчість: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); І. Франко «Вірша про тур.рос. війну 1787 — 91» (ЗНТШ, т. 64); Т. Грунін «Тур. мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); А. Кримський «Переклади тур. нар. творчости і тур. пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); П. Тичина — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади тур. літературних творів X. Едіба, Н. Хікмета, Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; зб. «Оп. тур. письменників» (К. 1955). Менше появилося тур. мовою з укр. літератури: твори Т. Шевченка в перекладі А. Кримського, Хікмет Назима; П. Тичини в ж. «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Укр. тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В. Дубровський, Є. Завалинський, О. Самойлович, X. Надель, О. Ганучець, Л. Биковський, О. Пріцак. З укр. мистців працював якийсь час у Т. — О. Грищенко («Два роки в Константинополі», франц. вид. 1930, укр. 1961).

Література

Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты. Собрание сочинений, кн. V. П. 1905; Застирець І. Мазепинці в Туреччині. З паперів Садик-Паші (Чайковського). ж. Україна, II. К. 1914; Stübe R. Die Ukraine und ihre Beziehungen zum Osmanischen Reich. Vol. II, Serie: Länder und Völker der Türkei. Ляйпціґ 1915; Кримський А. Історія Туреччини. К. 1924; Кобилянський Л. Укр. посольство в Туреччині, ж. Нова Україна, червень-липень 1925; Крип'якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), укр. посол в Туреччині 1670-их pp., ж. Україна, ч. 6. К. 1928; Rypka J. Aus der Korrespondenz der Hohen Pforte mit B. Chmelnicki. Z déjin Východni Europy a Slovanstva. Прага 1928; Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст., ж. Східній Світ, ч. 5. X. 1928; Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства. Україна та Туреччина, ж. Східній Світ, чч. 7 — 8. X. 1929; Dorošenko D. — Rypka J. Hetjman Petr Dorošenko a jeho turecká politika. Časopis Národniho Musea. Прага 1933; Dorošenko D. — Rypka J. Pblsko, Ukrajina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII St. Čas. Národniho Musea. Прага 1936; Konopczyński W. Polska a Turcja (1683 — 1792). B. 1936; Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Праці Укр. Наук. Ін-ту. т. XLII. В. 1938; Крип'якевич І. Відвічна вісь України, ж. Сьогочасне й минуле, 1. Л. 1939; Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 4. В Царгороді. В. 1939; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI — XVII веках, тт. І — II. М. 1946; Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648, ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Мельникова Т. Борьба России с Турцией в 1730-ых гг. и Украйна. Ученые Записки Института Славяноведения. т. І. М. 1948; Алекберли М. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков. Саратов 1951; Pritsak О. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis (1648), ж. Oriens, Vol. VI, ч. 2. Ляйден 1953; Смирнов Н. Борьба русского и украинского народов против агрессии султанской Турции в XVII — XVIII вв. Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954. М. 1954; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII — IX. Нью-Йорк 1956 — 57; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТЩ, т. 170. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960; Апанович О. Запор. Січ у боротьбі проти тур.-тат. агресії. К. 1961; Надель X. Культ. взаємини двох народів (укр. і тур.), ж. Всесвіт, ч. 1. 1963; Назарко І. Роля козаків у протитур. кампанії під Віднем 1683 р. в насвітленні ватиканських документів. Наук. записки УТГІ, ч. XIX. Мюнхен 1969; Лемерсье-Келькеже Ш. Лит. кондотьєр XVI в. — кн. Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным Оттоманских архивов. Франко-русские экономические связи. М. — Париж 1970; Wуnar L. and Subtelny О. Habsburgs and Zaporozhian Cossacks. The Diary of Erich Lassota von Steblau. 1594. 1975: Waugh D. C. On the Origins of the Correspondence between the Sultan and the Cossacks. Recensija, Vol. I, No. 2. Кембрідж, Mac. 1971; Bartl P. Der Kosakenstaat und das Osmanische Reich im 17 und in der ersten Hälfte des 18 Jahrhunderts. Südostforschungen. XXXIII. 1974; Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина, ж. Укр. Історик, чч. 3 — 4 (47 — 18). Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975.

А. Жуковський, О. Оглоблин

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.