Палеографія

Палеогра́фія (від грец. παλαιός — давній, старовинний та γράφω — писати) — історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історія письма, його еволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах розвитку.

Специфіка фаху

Особливості письма полягають у графічних формах знаків і літер, пропорціях та конфігураціях їхніх складових частин, шрифтах. Значення мають також місце і частота вживання окремих літер, види скорочень тощо. Також ця наука займається вивченням систем тайнопису (криптографії), особливостей оздоблення рукописів і написів, зокрема, орнаментів, мініатюр. Звичайно палеографія вивчає системи письма, а також предмети, пов'язані з письмом (матеріали, на які нанесено текст, зокрема, пергамен, тканини, берест, папір і філіграні на ньому; знаряддя писання; барвники, зокрема чорнила, за допомогою яких написано чи оздоблено текст; форми оправ книжок тощо).

Історія

Як окрема дисципліна палеографія виникла в Європі у XVIII столітті. Уперше термін увів у вжиток французький учений Б. Монфокон, який виділив її з дипломатики (історична дисципліна, що вивчає форми, автентичність, юридичну достовірність історичних документів і грамот). Палеографія допомагає правильному прочитанню текстів, встановленню часу, місця створення й авторства недатованих, нелокалізованих та анонімних пам'яток, виявленню підробок, підтвердженню автентичності текстів.

Спостереження над особливостями письма і практичне застосування їх у різних народів дуже давні. Так, в Україні викриття підробок грамот починається з XV століття. У граматиці Лаврентія Зизанія 1596 року міститься зауваження про особливості кириличної орфографії; в граматиці 1619 року Мелетія Смотрицького — міркування про особливості давньої графіки й правопису.

Формування палеографії в Україні відбувалося з XIX століття (праці І. Каманіна та інших). Особливого розвитку вона набула в наш час, чому значною мірою сприяло видання пам'яток української мови, літератури, історії.

Сучасна палеографія

Сучасна палеографія за системами письма і мовами, які ними користуються, поділяється на грецьку, латинську, арабську, індійську, кириличну (слов'янську), українську, російську, вірменську, грузинську тощо. У слов'янській палеографії залежно від алфавітів, якими писано рукописи, виділяють глаголичну, кириличну і латинську палеографії. Східнослов'янські рукописи написані, як правило, кирилицею. Кирилична палеографія поділяється, у свою чергу, на східнослов'янську і південнослов'янську.

Крім методів і прийомів дослідження власне палеографії (аналіз особливостей літер тощо) тут застосовуються методи й прийоми дослідження інших дисциплін і наук, передусім лінгвістики тексту (аналіз орфографії, мови), мистецтвознавства (вивчення орнаментів, мініатюр), фізики й хімії (датування органічних матеріалів для письма за допомогою радіоактивних ізотопів, аналіз складу чорнила й фарб, використання різного проміння для читання вицвілих текстів або їх частин).

Література

• Каманин И. Главные моменты в истории развития южнорус. письма в XV — XVIII вв. В кн.: Каманин И. Палеогр. изборник. Мат-лы по истории южнорус. письма в XV — XVIII вв., в. 1. К., 1899; Каманін І.
• Вітвіцька О. Водяні знаки на папері укр. документів XVI і XVII вв. (1566—1651). К., 1923; Запаско Я. П. Орнамент. оформлення укр. рукопис. книги. К., 1960
• Люблинская А. Д. Лат. палеография. М., 1969;
• Мацюк О. Я. Папір та філіграні на укр. землях (XVI — поч. XX ст.). К., 1974;
• Панашенко В. В. Палеографія укр. скоропису другої пол. XVII ст. К., 1974;
• Высоцкий С. А. Средневековьіе надписи Софии Киевской (По мат-лам граффити XI — XVII вв.). К., 1976;
• Карский Е. Ф. Славян. кирилловская палеография. М., 1979.