Цей список належить до вибраних списків української Вікіпедії

Список султанів Єгипту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

У статті подано список султанів Єгипту.

Султан Єгипту — титул правителя Єгипту, який мали правителі з династії Аюбідів, мамелюкських династій (1250—1517) та правителі з династії Мухаммеда Алі з 1914 до 1922 року.

1171 року Фатімідський халіфат був зруйнований засновником династії Аюбідів Салах ад-Діном. Він створив султанат, об'єднавши Єгипет та Сирію. Його нащадки правили до 1250 року, коли до влади прийшли мамелюки. Султани з династій Бахрітів і Бурджитів часто виступали лише номінальними правителями за реальної влади впливових емірів. Після завоювання Єгипту турками султанат припинив своє існування до початку XX століття. 1914 року Велика Британія проголосила протекторат над Єгиптом, а султаном став Хусейн Каміль. 1922 року Велика Британія визнала незалежність Єгипту, відтак султан Ахмед Фуад I змінив свій титул на королівський[1].

Хронологія[ред. | ред. код]

Список султанів[ред. | ред. код]

Аюбіди[ред. | ред. код]

Ім'я Роки правління Зображення Коментар
Салах ад-Дін 1174—1193 Султан Єгипту та Сирії, талановитий полководець, мусульманський лідер XII століття. Засновник династії Аюбідів, яка за часів свого розквіту правила Єгиптом, Сирією, Іраком, Хіджазом та Єменом[3]
Аль-Азіз Усман ібн Юсуф 1193—1198 Другий син Салах ад-Діна та другим султаном з династії Аюбідів, що правили в Єгипті. Перед смертю Салах ад-Дін розділив свої володіння між своїми близькими — Аль-Афдал отримав Сирію, Палестину та Ємен, Аз-Захрі отримав північ Сирії, а Абу Бакр отримав Межиріччя. Це невдовзі призвело до конфлікту, під час якого Абу Бакру, брату Салах ад-Діна, вдалось захопити землі від Межиріччя до Єгипту та скинути аль-Маліка, прийнявши престол під іменем аль-Малік аль-Аділь I (1200—1218)[4]
Аль-Мансур Мухаммад ібн Усман 1198—1200 Успадкував престол у 12-річному віці[5], але правив недовго через боротьбу за регентство, що розгорнулась між двома військовими угрупуваннями[6]
Аль-Аділь I Ахмад ібн Аюб 1200—1218 Був обдарованим та ефективним адміністратором й організатором[7]. Упродовж свого правління зберігав цілісність і міць держави Аюбідів
Аль-Каміль Мухаммад ібн Ахмад 1218—1238 За часів його перебування на престолі Аюбіди відбили п'ятий хрестовий похід. У результаті шостого хрестового походу поступився Єрусалимом християнам та, як вважають, зустрічався зі Святим Франциском[8]
Аль-Аділь II Абу Бакр ібн Мухаммад 1238—1240 Був усунутий від влади в результаті перевороту, який очолив його зведений брат[9]
Ас-Саліх Аюб ібн Мухаммад 1240—1249 Ас-Саліх не був першим з правителів Аюбідів, хто використовував мамлюків, але він став першим, хто від них залежав настільки сильно[10]
Туран-шах II ібн Аюб 1249—1250 Син султана Ас-Саліха Аюба. Після смерті султана Ас-Саліх Аюб ібн Мухаммада його кохана наложниця Шаджар ад-Дурр і головний шейх приховали факт смерті султана, потай викликали Туран-шаха з іракськими військами та почали видавати укази від імені покійного. Одним з таких указів військам було наказано скласти присягу Туран-шаху як спадкоємцю престолу[11]

Бахріти[12][ред. | ред. код]

Ім'я Роки правління Зображення Коментар
Шаджар ад-Дурр 1250 Вдова султана ас-Саліха. Після його смерті вийшла заміж за головнокомандувача мамелюків, але її правління тривало лише 80 днів[13].
Айбек аль-Муїзз 1250—1257 Перший мамелюкський султан Єгипту[14]
Мансур Алі 1257—1259 Справжніми правителями країни за п'ятнадцятирічного Алі були могутні еміри Санджар аль-Халабі, атабек султана, Санджар аль-Гатмі, лідер бахрітів, які залишались у Єгипті, і Кутуз аль-Му'їзз, фаворит Айбека[14]
Кутуз аль-Музаффар 1259—1260 Був старшим еміром мамлюків аль-Му‘їзза Айбека, після приходу до влади останнього зайняв пост намісника султанату Єгипту[14]
Бейбарс I аль-Бундукдарі 1260—1277 Відомий успішними війнами у Палестині та Сирії проти монгольських ільханів та європейських хрестоносців[14]
Саїд Берке 1277—1280 Зрікся престолу у серпні 1279 року. На трон зійшов семирічний брат Берке-хана Саламиш під опікою Калауна[14]
Саламиш аль-Аділь 1280 Невдовзі після сходження на трон був скинутий Калауном, який прийняв титул султана[14]
Калаун 1280—1290 До сходження на трон Калаун займав пост командувача сотні. Відзначився у походах проти Хулагуїдів, Малої Вірменії та монголів (1272), які намагались знову закріпитись у Сирії після розгрому при Айн-Джалуті (1260)[15]
Халіль аль-Ашраф 1290—1294 Найбільш відомий завоюванням останньої з держав хрестоносців у Палестині, що завершилось захопленням Акри 1291 року[14]
Мухаммад I ан-Насір 1294—1295, 1299—1309, 1309—1340 Був молодшим сином султана Калауна та братом султана Халіля. Тричі сходив на єгипетський престол[16]
Кітбуга аль-Аділь 1295—1297 Юнаком був взятий у полон після поразки монгольської армії при Хомсі (1260). Його викупив емір Калаун, після чого Кітбуга спочатку став одним з його особистих мамелюків — Мансурі, а після тривалої служби — наближеним еміром Калауна, який тоді вже став султаном, а потім - і його сина Халіля[14]
Ладжін аль-Мансур 1297—1299 Був усунутий від влади в результаті змови емірів. Це призвело до убивства султана й відновлення на троні Кітбуги[17][18]
Бейбарс II аль-Джашанкір 1309 Після зречення престолу Мухаммадом I Бейбарс був проголошений новим султаном, але вся Сирія не визнала його влади. Після відновлення на троні Мухаммада I був страчений[16]
Аль-Мансур Абу Бакр 1340—1341 Правив лише два місяці. Був усунутий від влади в результаті змови емірів[19]
Куджук аль-Ашраф 1341—1342 Фактичним правителем країни був віце-султан Каузун[20]
Ахмад ан-Насір 1342 Прийшов до влади в результаті заколоту мамелюків[20]
Ісмаїл ас-Саліх 1342—1345 За часів правління Ісмаїла на його політичні рішення почали впливати євнухи та дружини з султанського гарему[14]
Шабан I аль-Каміль 1345—1346 Фактичним правителем країни був віце-султан Аргун аль-Алай, командир мамелюків султана[14]
Хаджжі I аль-Музаффар 1346—1347 На момент сходження на престол йому було лише чотирнадцять років, і він любив поло, тортури та ігри з голубами[14]
Аль-Хасан ан-Насір 1347—1351, 1354—1361 За часів його першого правління Єгипет зазнав першої великої епідемії чуми. Був усунутий від влади в результаті перевороту, але повернув собі трон за чотири роки. Вдруге втратив престол також в результаті перевороту[14]
Саліх Салахуддін 1351—1354 Прийшов до влади в результаті змови емірів. Але за чотири роки, в результаті боротьби тих же емірів, був усунутий від трону. Султаном знову став Аль-Хасан ан-Насір[14]
Мухаммад аль-Мансур Салахуддін 1361—1363 Незважаючи на свою молодість, він швидко набув репутації збоченця й упертюха. Окрім того, у поводженні з наложницями проявлялись його садистські схильності, через що він був відправлений назад до гарему його матері[14]
Шабан II аль-Ашраф 1363—1376 Виявився розсудливим і грамотним правителем. Був страчений під час заворушень, що охопили Єгипет[14]
Алі II аль-Мансур Алауддін 1376—1382 Фактичним правителем країни був Баркук, майбутній султан і засновник династії Бурджитів[14]
Хаджжі II ас-Саліх 1382,
1389—1390		 Останній султан з династії Бахрітів. Його правління позначилось боротьбою між різними впливовими групами емірів, переможцем з якої вийшов Баркук[14]

Бурджити[12][ред. | ред. код]

Ім'я Роки правління Зображення Примітка
Баркук аз-Захір 1382—1389, 1390—1399 Засновник династії Бурджитів, народився у Черкесії. Затвердився на престолі 1382 року. За його правління всі емірські посади були зайняті черкесами, внаслідок чого всі наступні султани виходили тільки з середовища черкесів. Перед смертю проголосив своїм спадкоємцем 13-річного сина Фараджа[21]
Фарадж ан-Насір 1399—1405, 1405—1412 Син Баркука, народжений грецькою невільницею[22]
Абдул-Азіз аль-Мансур 1405 1405 року група мамелюків спробувала возвести на престол Абдул-Азіза аль-Мансура. Його правління тривало лише кілька місяців[23]
Абуль-Фадль аль-Мустаїн 1412 1412 року Фарадж ан-Насір здійснив черговий похід до Сирії, взявши з собою халіфа аль-Мустаїна. Султан зазнав поразки та був узятий в облогу в Дамаску. Сирійці взяли у полон халіфа та проголосили його султаном. Аль-Мустаїн наполегливо відмовлявся від такої сумнівної честі[24]
Шайх аль-Муаяд 1412—1421 За кілька місяців після того, як аль-Мустаїн зійшов на трон, Шайх аль-Муаяд усунув його від влади й сам став султаном. Відновив мир і порядок у країні[24]
Ахмад I аль-Музаффар 1421 Після сходження на престол майже одразу його скинув емір Татар, який наказав стратити всіх прибічників Шайха аль-Муаяда[24]
Татар аз-Захір 1421 За три міяці після сходження на престол Татар аз-Захір захворів і помер. Трон він передав своєму 10-річному сину Мухаммаду I[24]
Мухаммад I ас-Саліх 1421—1422 Зійшов на трон після смерті батька. Був усунутий управляючим султанського палацу Барсбоєм 1422 року[24]
Барсбой аль-Ашраф 1422—1438 Усунув від влади Мухаммада I ас-Саліха. Був жорстоким правителем[24]
Юсуф аль-Азіз 1438 1438 року Барсбой помер, заповівши престол своєму сину Юсуфу. Того ж року останнього усунув від влади його опікун Джакмак[24]
Джакмак аз-Захір 1438—1453 Усунув від влади Юсуфа аль-Азіза. Придушив усі заколоти в Сирії, після чого розпочав війну з Родосом[24]
Усман аль-Мансур 1453 Син Джакмака. Був жорстоким і дурним правителем. Усунутий в результаті повстання мамелюків[24]
Інал аль-Ашраф 1453—1461 За часів його правління султанські невільники за власним бажанням призначали та усували від посад усіх вищих чиновників[24]
Ахмад II аль-Муаяд 1461 Син Інала аль-Ашрафа. Усунутий мамелюками за кілька місяців[24]
Хушкадам аз-Захір 1461—1467 Після повалення Ахмада II аль-Муаяда мамелюки возвели на престол грека Хушкадама, який до того керував султанським доменом[24]
Білбай аз-Захір 1467—1468 Прийшов до влади після смерті Хушкадама аз-Захіра. Був лялькою в руках мамелюків[24]
Тимур-буга аз-Захір 1468 Прийшов до влади після смерті Білбая аз-Захіра. Як і його попередник, був ляльковим правителем[24]
Каїт-бай аль-Ашраф 1468—1496 Був жорстоким, розумним і далекоглядним. За його правління, 1485 року, почалась перша війна з турками, що проходила на території малоазійських князівств. Виграв обидві битви, а 1491 уклав вигідний для Єгипту мир, за яким турки відмовились від претензій на Альбістан і Кілікію[25]
Мухаммад II ан-Насір 1496—1498 Спробував озброїти єгипетську армію вогнепальною зброєю, але більшість мамелюків вважали ту реформу нечестивою. Молодий султан був убитий 1498 року в Газі[24]
Кансух аз-Захір 1498—1500 Був обраний султаном після смерті Мухаммада II. Убитий за два роки після початку правління[24]
Джанбалат аль-Ашраф 1500—1501 Був обраний султаном після смерті Кансуха аз-Захіра. Правив упродовж короткого терміну[24]
Туман-бай I аль-Аділь 1501 Був обраний султаном після смерті Джанбалата аль-Ашрафа. Правив упродовж короткого терміну[24]
Кансух аль-Гаурі 1501—1516 За підтримки емірів зайняв трон 1501 у віці 60 років. До того був головним візиром. Загинув у вирішальній битві з османами[26][24]
Туман-бай II аль-Ашраф 1516—1517 Був обраний султаном після смерті Кансуха аль-Гаурі. До того виконував обов'язки намісника Єгипту. Після невдалого повстання у Каїрі Туман-бай потрапив у полон до турків і був страчений[24]

Династія Мухаммеда Алі[ред. | ред. код]

Ім'я Роки правління Зображення Примітка
Хусейн Каміль 19 грудня 1914 — 9 жовтня 1917 Султан Єгипту за часів британського протекторату над Єгиптом. Був сином хедива Ізмаїла Паші. Після його смерті єдиний син султана, принц Камалуд-дін Хусейн зрікся престолу, після чого влада в султанаті перейшла до його брата Ахмеда Фуада I[27][28]
Ахмед Фуад I 9 жовтня 1917 — 28 лютого 1922 Після визнання британською владою незалежності Єгипту став королем Єгипту і Судану[29]

Див. також[ред. | ред. код]

Список королів Єгипту

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Єгипет //  / гол. ред. А. А. Громико. — Африка. Енциклопедичний довідник. — Москва : Советская Энциклопедия, 1986. — Т. 1. — С. 502-506.
  2. ↑ Велика Радянська Енциклопедія/ Мамлюки. Архів оригіналу за 19 січня 2016. Процитовано 14 листопада 2015.
  3. ↑ Bahā' al-Dīn Ibn Shaddād (2002). The Rare and Excellent History of Saladin. Ashgate. ISBN 978-0-7546-3381-5
  4. ↑ Ali, Abdul. Islamic Dynasties of the Arab East: State and Civilization during the Later Medieval times. New Delhi: M D Publications Pvt, 1996
  5. ↑ A History of the Crusades: The Kingdom of Acre and the Later Crusades by Steven Runciman, стор. 81
  6. ↑ Humphreys, R. S., From Saladin to the Mongols, The Ayyubids of Damascus 1183—1260, SUNY Press 1977. стор. 110
  7. ↑ From Saladin to the Mongols: The Ayyubids of Damascus, 1193—1260 by R. Stephen Humphreys, SUNY Press 1977, стор. 155
  8. ↑ Saint Francis and the Sultan: The Curious History of a Christian-Muslim Encounter, John V. Tolan OUP 2009
  9. ↑ René Grousset, Histoire des croisades et du royaume franc de Jérusalem — III. 1188—1291 L'anarchie franque, Paris, Perrin,‎ 1936, стор. 902
  10. ↑ Irwin, Robert (1986). The Middle East in the Middle Ages: The Early Mamluk Sultanate, 1250—1382. Southern Illinois University Press / Croom Helm. ISBN 1-5974-0466-7
  11. ↑ Фильшнинский И. М. История арабов и Халифата (750—1517). — 3-є, випр. і доп. — М. : АСТ:Восток-Запад, 2008. — С. 258—260. — ISBN 978-5-17-039553-8.
  12. ↑ а б Радянська історична енциклопедія/ Мамлюки. Архів оригіналу за 5 січня 2016. Процитовано 14 листопада 2015.
  13. ↑ Монархи. Мусульманский Восток VII—XV/Бахриты
  14. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Irwin R. The Middle East in the Middle Ages: the early Mamluk Sultanate 1250-1382. — London : Croom Helm, 1986. — 180 с. — ISBN 0-7099-1308-7.
  15. ↑ Радянська історична енциклопедія, том 6. Архів оригіналу за 23 листопада 2015. Процитовано 22 листопада 2015.
  16. ↑ а б Рижов К.В. Бахріти. — Мусульманський Схід VII-XV ст. — М. : Вече, 2004. — 544 с. — (Всі монархи світу) — 3000 прим. — ISBN 5-94538-301-5. Архівовано з джерела 18 липня 2014
  17. ↑ André Clot, L'Égypte des Mamelouks 1250-1517. L'empire des esclaves, с. 121
  18. ↑ André Clot, L'Égypte des Mamelouks 1250-1517. L'empire des esclaves, с. 122
  19. ↑ Jörg-Dieter Brandes: Die Mameluken — Aufstieg und Fall einer Sklavendespotie. Thorbecke, Sigmaringen 1996, ISBN 3-7995-0090-1
  20. ↑ а б Yusef: History of Egypt, 1382—1469 A.D. (übersetzt von William Popper), Abu L-Mahasin ibn Taghri Birdi, University of California Press, 1954
  21. ↑ Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.
  22. ↑ William Muir (1896). The Mameluke; or, Slave dynasty of Egypt, 1260-1517, A. D. Smith, Elder. с. 245.
  23. ↑ Biographie universelle, ancienne et moderne. Joseph Fr Michaud, Louis Gabriel Michaud. 1820. том 26, стор. 184. Архів оригіналу за 14 листопада 2018. Процитовано 29 листопада 2015.
  24. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Рижов К. В. Бурджити // Всі монархи світу. Мусульманський Схід VII-XV ст = Все монархи мира. Мусульманский Восток VII-XV вв. — М. : Вече, 2004. — 544 с. — ISBN 5-94538-301-5. Архівовано з джерела 17 липня 2014
  25. ↑ A. W. Newhall, The patronage of the Mamluk Sultan Qā’it Bay, 872-901/1468-1496 (Diss. Harvard, 1987)
  26. ↑ Фильштынский И. М. "История арабов и Халифата (750—1517 гг.), Москва, «Муравей», 2001. ISBN 5-8463-0082-0, стор. 294
  27. ↑ Naguib Mahfouz, Palace Walk (Anchor Books, 1991), стор. 12
  28. ↑ Egyptian Royalty Genealogy. Архів оригіналу за 11 грудня 2015. Процитовано 6 грудня 2015.
  29. ↑ Фуад I. Энциклопедия Кругосвет. Архів оригіналу за 2 травня 2015. Процитовано 6 грудня 2015.

Література[ред. | ред. код]

  • Рыжов К. В. Монархи. Мусульманский Восток VII—XV. Бахриты
  • Рыжов К. В. Монархи. Мусульманский Восток VII—XV. Бурджиты
  • Рыжов, К. В. Мухаммада Али династия // Все монархи мира. Мусульманский Восток. XV—XX вв. — М. : Вече, 2004. — 544 с. — ISBN 5-9533-0384-X.
Цей список належить до вибраних списків української Вікіпедії Цей список належить до вибраних списків української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Список_султанів_Єгипту&oldid=38497701