Інтитуляція
Перейти до навігації
Перейти до пошуку
 | В іншому мовному розділі є повніша стаття Intitulatio(нім.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з німецької.
|
Інтитуляція (з лат. intitulatio — титулування, титулую) — частина початкового протоколу у формулярі, де зазначено особу, від якої походить документ[1]; один з головних і обов'язкових елементів будь-якого юридичного листа чи історичного формуляра, грамоти тощо.
Інтитуляція за своїм змістом становить групу підмета, а за формою — трафаретні штампи, які є самоделараціями осіб, від імені яких написані ці документи[2].
Типи інтитуляції[ред. | ред. код]
Виділяють декілька типів інтитуляції, які:
- складаються з особового займенника в першій особі однини «Я» і вказання особи, від якої написано документ;
- складаються з займенника «Ми» як атрибуту величності;
- характеризуються повноб відсутністю займенникових компонентів;
- характеризуються вживанням непрямих відмінків, які вказують на те, від кого написано документ.
Обов'язковим компонентом таких формул інтитуляцій є наявність прийменника «от (від)»[2].
Наприклад, інтитуляція «Я, раб божий Иван Тихонович Волевач, обозний Войска Запорожского, обиватель чигринский» засвідчує ім'я, титул і місце проживання особи[3].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко та ін. / НАН України. Інститут історії України. — К.: Либідь, 2008. — С. 187
- ↑ а б І. Марко. Слов'яно-молдавські грамоти в історії української літературної мови: результати і перспективи дослідження // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2009. — Випуск 475—477. — Слов'янська філологія. — С. 418
- ↑ Духовний заповіт 1650 року обозного Війська Запорозького Івана Тихоновича Волевача
