Візантійський тип тексту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Александрійський кодекс, найстаріший грецький кодекс візантійського типу, що належить до сім'ї Π (Лука 12:54-13:4)
Бореліанський кодекс (Codex Boreelianus), візантійський тип тексту, сім'я E
Ватиканський кодекс — Codex Vaticanus 354 S (028), унціальний кодекс з візантійським типом тексту, що належить до сім'ї К1
Початок Євангелія від Іоанна в Александрійському кодексі

Візантійський тип тексту (також: текст більшості, традиційний, церковний, константинопольський, антіохійський, сирійський) — один з чотирьох головних типів новозавітного тексту. Назву запроваджено Б. X. Стрітером і Ф. Г. Кеніоном. Умовне позначення: або Byz.

Свідки Візантійського типу тексту[ред. | ред. код]

Головні свідки цього тексту — Александрійський кодекс, Кодекс Єфрема та Вашингтонський кодекс. До цієї групи рукописів належить більшість мінускулів. Візантійський тип тексту відображають переклади готською мова та Пешітта.

Позначення Назва Дата Рукопис включає
A (02) Александрійський кодекс бл. 400 Євангеліє
C (04) Кодекс Єфрема V Євангеліє
W (032) Вашингтонський кодекс V Матв 1-28; Лк 8, 13 — 24, 53
Q (026) Вольфенбюттельський кодекс B V Лука — Іван
061 - V 1 Тим 3, 15-16; 4, 1-3; 6, 2-8
E (07) Базельський кодекс VIII Євангеліє
F (09) Бореліанський кодекс IX Євангеліє
G (011) Кодекс Вольфа A IX Євангеліє
H (013) Кодекс Вольфа B IX Євангеліє
L (020) Кодекс Ангелікус IX Діяння, Послання
V (031) Московський кодекс II IX Євангеліє
Y (034) Македонський кодекс IX Євангеліє
Θ (038) Кодекс Коридеті IX Євангеліє (за винятком Мк)
S (028) Ватиканський кодекс 354 949 Євангеліє

Особливості візантійського тексту[ред. | ред. код]

Особливою рисою цього тексту є покращений стиль, граматичні форми, наближені до класичної мови. У тексті Євангелія є деякі гармонійні додатки. Англійські видавці Хорт та Весткот називали візантійський тип тексту сирійським.

Візантійський тип тексту є змішаним текстом, що утворився внаслідок виправлень редактора або групи редакторів IV століття. З часом він був привезений до Константинополя, звідки й поширився на всій Візантійській імперії. Як раніше Грізбах, Хорт та Весткот називають представниками цього тексту кодекс А (в Євангеліях), пізні унціальні та більшість мінускульних рукописів. Textus Receptus — це пізніша форма сирійського типу тексту. Як вказують видавці, автори (редактори) цього типу тексту прагнули насамперед ясності й повноти викладу, прибираючи незрозумілі місця й по можливості підкреслюючи повчальність тексту. Пропуски рідкісні, зате інтерполяції досить часті, слововживання відрізняється повнотою. Хоча в літературному і богословському плані в цьому типі тексту важко знайти вади, та на думку дослідників, він є маловиразним за формою. Крім кодексу А (в частині Євангелій), серед представників цього типу можна назвати унціальні рукописи E, F, G, H, S, V і Y. Хорт та Весткот демонструють, що сирійський тип тексту є пізнішим у порівнянні з іншими типами, оскільки він містить комбіновані різночитання, що утворилися з елементів ранніх форм тексту і які не цитуються жодним з донікейських Отців. При порівнянні з читаннями інших рукописів стає очевидною вторинність читань представлених сирійським типом тексту. Таким чином, цей тип тексту найменш значущий для реконструкції оригіналу. Хорт пише, що «всі читання, які є виключно сирійськими, можуть бути без вагань відкинуті, оскільки вони безперечно виникли пізніше середини третього століття й тому є „псуванням“ тексту часів апостолів».

У системі фон Зодена сирійському текстові за Хортом-Весткотом відповідає група К «Кοινή», що поділяється на 17 підгруп, з яких текст К1 вважався найдавнішим і найкращим. Цей текст, написаний Лукіаном Антіохійським, з наступними виправленнями набув широкого поширення у Візантії.

Теорія виникнення візантійського тексту зазнавала неодноразових змін. Дж. Петцер підбиває такий підсумок: «Хорт та Весткот вважали, що згаданий тип тексту був створений Лукіаном, потім ця теорія ставилася під сумнів, і нарешті Аланд Курт знову її відродив. Аланд розглядає цей тип тексту як такий, що виник в результаті поступового й природного розвитку, який завершився нарешті рецензією Лукіана. Таким чином, постає переконливе історичне пояснення двох фактів — з одного боку, наявності читань, характерних для візантійського типу тексту, в папірусах, і, з іншого, переважання цього типу тексту в рукописах Нового Заповіту».

Див. також[ред. | ред. код]

Критичні видання грецького тексту Нового Заповіту, складені за текстами Візантійського типу[ред. | ред. код]

  • «Textus Receptus» — 1516—1522
  • «The Greek New Testament According to the Majority Text», второе издание, под редакцией Зэйна С. Ходжеса (Zane C. Hodges) и Артура Л. Фарстада (Arthur L. Farstad), 1985
  • «The New Testament in the Original Greek: Byzantine Textform», за редакцією Моріса А. Робінсона (Maurice A. Robinson) та Вільяма Г. Пірпонта (William G. Пірпонт), 2005 [1]

Література[ред. | ред. код]

  • Burnett H. Streeter, The Four Gospels. A Study of Origins the Manuscripts Tradition, Sources, Authorship, & Dates, MacMillan and Co Limites, Oxford 1924.
  • Frederic G. Kenyon, Our Bible and the Ancient Manuscripts (4th ed.), London 1939.
  • Bruce M. Metzger, The Text of the New Testament, Oxford University Press, New York, Oxford 1980, ss. 156—185.
  • Bruce M. Metzger, A Textual Commentary on the Greek New Testament: A Companion Volume To The United Bible Societies' Greek New Testament, 1994, United Bible Societies, London & New York, pp. 7*-9*, 15*-16*.
  • L. Jańczuk, Wstęp do Nowego Testamentu, ss. 54-55, at the: [2] [Архівовано 1 лютого 2009 у Wayback Machine.]

Посилання[ред. | ред. код]