Геноцид чеченців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Геноцид чеченців
Чеченський конфлікт
Місце атаки Північний Кавказ
Мета атаки Чеченці та інші народи Кавказу
Дата 1785 - 2017
Спосіб атаки Геноцид, переміщення населення, етнічні чистки, масові вбивства, голод (мотиви: русифікація, античеченські настрої[en], ісламофобія, християнський імперіалізм)
Загиблі

Усього: 583,000 — 1,100,000

Організатори Російська імперія, Радянський Союз і Російська Федерація

Геноцид чеченців[8] — повсякденне позначення масових втрат, зазнаних чеченським народом на різних етапах російсько-чеченського конфлікту другої половини XVIII-початку XXI століть.[9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20] Цей термін не має юридичної сили,[21] хоча у 1944 році Європейський парламент визнав факт депортації чеченців та інгушів, яка вбила приблизно 1/3-1/2 всього чеченського населення, актом геноциду.[22] Верховна Рада України також засудила геноцид чеченського народу Росією.[23]

XIX століття[ред. | ред. код]

Докладніше: Російсько-Кавказька війна та Завоювання Росією Чечні та Дагестану

У 1817 році головнокомандувач російської армії на Кавказі генерал Олексій Єрмолов, який відчував особливу ворожість до чеченців,[24] приймає рішення перенести Кавказьку укріплену лінію, що була південним кордоном Російської імперії,[25][26] від берегів Тереку до чеченських земель в районі річки Сунжа.[27] Це призвело до Кавказької війни 1817–1864 років.[28][29][30]

Захоплення Сунжі супроводжувалося частковим видавлюванням чеченців у гори[31] ("на їжу св. Антонія",[a] за словами Єрмолова).[34] Останній сподівався, що, захопивши ниви і пасовища чеченців і створивши в них голод,[35] , ті «від обмеження» краще за нього «стануть винищувати один одного»[34] або, принаймні, підкоряться йому[36]

«Проконсул Кавказу», як любив називати себе Єрмолов[37] звинуватив чеченців у нападі на лінію.[38] «Краще від Терека до Сунжі залишу пустельні степи, – заявляв він, – ніж буду терпіти розбої у тилу наших укріплень[b] У підкріплення своїх слів у 1819—1820 роках він зрівняв із землею селища Даді-Юрт, Істі-Су, Алаяр, Ноїм-Берди, Кош-Гельди та Топлі.[44][45] У той же період були проведені каральні експедиції проти аулів Великий Чечен, Шалі, Герменчук, Автури, Гельдіген, Майртуп[46]. Аналогічні операції з руйнуванням і винищенням аулів, вилученням заручників, знищенням хлібів і посівів, вирубуванням лісів, переселеннями жителів на рівнини під нагляд царських сил, будівництвом нових укріплень на завойованих землях здійснювалися й у наступні роки протягом всієї Кавказької війни[47]

За словами історика Євгена Анісімова, Єрмолов є «засновником політики геноциду горян Кавказу»[48] та "ініціатор створення 'мертвих зон', де все живе піддавалося повному знищенню",[49] включаючи будинки, посіви, сади та ліси, а горян «загнали вище в гори, де вони, позбавлені всього, померли від голоду, хвороб і холоду».[26]

При наступниках Єрмолова бойові дії тривали. Наприклад, взимку 1830–1831 рр. генерал Олексій Вельямінов з великими силами здійснив експедицію на Чечню, під час якої він «раптово напав на чеченські аули, піддаючи все підпалом і мечем, винищуючи і викрадаючи худобу, спалюючи запаси сіна і хліба, захоплення старих і жінок, вигнання чеченських сімей у лісах».[50]

У 1832 році дев'ятитисячний російський загін протягом семи тижнів знищив у Чечні понад 60 повсталих сіл. «Нема потреби перераховувати всі аули […]. Багато зруйнованих аулів зникли назавжди», — пише царський імперський історик Павло Бобровський..[51]

Його колега Олександр Лавров повідомляє, що в міру виконання плану непокірне населення відступило в глиб густих гір, де побудувало нові житла: «Але незабаром настала їхня черга. […] Чеченці, впевнені в недоступності своїх домівок, були заскочені зненацька, вони відчайдушно оборонялися, не хотіли поступитися ні п'яді своєї землі і гинули на багнетах наших солдат».[52]

Учасник Кавказької війни, мемуарист Володимир Полторацький згадував, як у березні 1847 року російські солдати підкралися на світанку до аулу, де знаходився один із чеченських воєначальників, а потім

вони страшною хвилею увірвалися в аул, всю дорогу безсоромно поливши все теплою чеченською кров'ю... Два, три, більше не було чути пострілів з рушниць — видно, що в хід йшов російський багнет, рубав винних і невинний без промаху і милосердя. Стогони вмираючих, заскочені зненацька, долинали з усіх боків, роздирали душу. Знищення людей різної статі та віку велося в широкому, жахливому масштабі...[53]

Остаточно Чечня впала в липні 1859 року.[54] До того часу вона неодноразово ставала театром спустошливих походів імператорських військ, так що іноді її жителям дійсно доводилося їсти траву, як колись передбачив Єрмолов.[55]

XX століття[ред. | ред. код]

Інгуська родина оплакує смерть доньки в Казахстані
Докладніше: Депортація чеченців та інгушів

23 лютого 1944 року почалася операція «Сочевиця» — повна депортація чеченців та інгушів до Середньої Азії, яка стала найбільшою та найжорстокішою етнічною депортацією в історії СРСР.[56][57] Радянська влада звинуватила чеченців та інгушів у зраді Батьківщини у вигляді переходу багатьох із них на бік Третього Рейху, який напав на СРСР. Насправді масової співпраці з німцями в Чечено-Інгушетії не було, оскільки «не було з ким співпрацювати»:[58][59][60] нацистам вдалося ненадовго захопити лише місто Малгобек, на той час населене переважно росіянами.[61]

З 496,460 (за іншими даними 520,055)[62] Чеченців та інгушів, депортованих у 1944 році, до січня 1949 року на обліку було 364,220 осіб.[63] При цьому до 48% чечено-інгушського спецконтингенту становили діти до 16 років.[64]

Ті, хто пережив депортацію, згадують, як їх возили в холодних і часто переповнених «телячих» вагонах без туалетів. Мерців по дорозі викидали або спішно закопували в сніг.[65][66][67][68] Після прибуття чеченці та інгуші зіткнулися з відсутністю елементарних умов для життя. Офіційно належна їм допомога доходила до небагатьох людей і була недостатньою.[69][70][71][72] Вигнанці їли траву, сміття, яйця та пташенят диких птахів та інших тварин, збирали опале колосся пшениці та зерна, перебували до крадіжки і просив милостиню. З підозрою до спецпереселенців поставилися представники влади, а спочатку місцеве населення, серед якого нібито поширювалася чутка, що до них привозять «канібалів». Останніх називали «зрадниками», «зрадниками батьківщини», «ворогами народу», «бандитами», «звірами».[73][66][74][75][76][77][78][79][80][81]

Навесні 1944 року 46 сімей чеченців звернулися до голови Кіровського райвиконкому Фрунзенської області Киргизької РСР зі зверненням:

Від чеченського народу. Прошу вас не залишати нашого прохання, оскільки нас 23 лютого 1944 р. виселили сюди до Киргизії, наш народ гине, до сьогодні більше 30 чол. голодує, решта лежать без сил, у нас у кожному господарстві залишилося від 3 до 5 корів і по сорок-п'ятдесят овець, багато хліба, ми з собою нічого не взяли, якщо держава не надасть допомоги, то ми вже зниклий народ, чи нам дайте допомогу, або відвезіть назад, якщо не зробите допомоги, прошу всіх разом із сім'ями нас розстріляти[82]

10 жовтня 1953 року спецпоселенець Сулейманов Мовла, уродженець села Шалі, який проживав у місті Кзил-Орда of the Казахської РСР, подав заяву до Москви з проханням зняти з себе обмеження та просив: пояснити йому, за які злочини і на підставі якого закону його покарано. Не дочекавшись відповіді, 10 грудня 1953 року Сулейманов повторно звернувся до Генпрокуратури СРСР, яка направила його скаргу до прокуратури Грозненської області. Як повідомляв заступник Грозненського обласного прокурора у відповіді від 16 січня 1954 року, перевіркою встановлено, що Сулейманов, його мати і дві сестри «належали до чеченської національності і з цієї причини були виселені з території колишньої Чечено-Інгушської АРСР." З огляду на це, заступник прокурора додав, що вважає скаргу Сулейманова "непідставною".[83][84]

У зв’язку з тим, що єдиним критерієм для депортації була національна приналежність спецпоселенців, що смертність серед них була дуже високою, а в дорозі та в місцях депортації не були створені належні умови для їх транспортування, прийому та розміщення, що культура та національна ідентичність депортованих були приречені на зникнення, що їхнє заслання було вічним, статус спецпоселенців був спадковим, а «самовільний виїзд (втеча)» з місць «обов’язкового і постійного поселення» карався до 20 років каторги,[85][86] деякі дослідники вважають, що «фактично (або навіть суворо юридично)» Сочевиця є геноцидом.[87][88][89][90][91][92][93][94]

Кінець XX - початок XXI століття[ред. | ред. код]

Мертві чеченці, закутані в ковдри, фото в Грозному в січні 1995 року.
Докладніше: Перша російсько-чеченська війна, Друга російсько-чеченська війна, Людські втрати у Другій чеченській війні та Воєнні злочини під час другої російсько-чеченської війни

У 1990-х і 2000-х роках територія Чечні, яка в 1991 році проголосила себе незалежною державою, але не отримала російського і міжнародного визнання, пережила дві військові кампанії, офіційно названі в РФ відновленням конституційного ладу (1994-1996 рр.) та контртерористичної операції (1999–2009).

Уже першу з цих кампаній деякі коментатори назвали геноцидом.[95][96][97][98][99]

Восени 1995 року правозахисник Ігор Каляпін назвав події в Чечні «однією з найстрашніших воєн ХХ століття», під час якої удари наносяться свідомо і цілеспрямовано в першу чергу по цивільних об'єктах і місцях скупчення людей.:[100]

Про так звану фільтраційні пункти вже було сказано досить багато, я не буду повторювати, що там відбувається. Такого ви не побачите ні в одному фільмі. […]

Повторюю, тут важко говорити про права людини, треба говорити про геноцид, про військові злочини, вимагати суду над тими, хто це організував. […]

Підводячи підсумок, можна взяти Загальну декларацію прав людини, ратифіковану Росією, почитати статті, і не знайдеться жодної, яка б не була порушена.[101]

Навесні 1996 року співробітник міжнародної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів» Франсуа Жан розцінив дії російських військ як «тотальну війну, спрямовану не тільки проти комбатантів, а проти всього населення: молоді, старих, чоловіків, жінок та дітей», війна, «в якій не рахуються ні цивільне населення, ні лікарні і в якій усі міжнародні норми та зобов’язання відкрито порушуються при загальній байдужості» світової спільноти.[102]

Друга кампанія в Чечні, яка почалася в 1999 році, була ще більш жорстокою, ніж попередня.[103][104]За даними правозахисників, російські війська систематично вчиняли в Чечні такі злочини: руйнування міст і сіл, не виправдане військовою необхідністю; обстріли та бомбардування незахищених населених пунктів; позасудові страти та вбивства цивільних осіб; катування, жорстоке поводження та приниження людської гідності; тяжкі тілесні ушкодження, умисне заподіяні особам, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях; нанесення навмисних ударів по цивільному населенню, цивільному та санітарному транспорту; незаконні затримання мирного населення; насильницькі зникнення; пограбування та знищення цивільного та громадського майна; вимагання; взяття заручників з метою викупу; торгівля трупами.[105][106][107] Були й зґвалтування,[108][109][110] яким поряд з жінками піддавалися й чоловіки.[11][111][112][113][114][115] Крім того, як і в часи Кавказької війни 19 століття,[116] були зафіксовані випадки демонстративної дефекації російськими військовими в житлових і громадських приміщеннях чеченців[117][118][119][120]

Про те, що в Чечні відбувається геноцид проти чеченського народу, в різні роки говорили деякі правозахисники,[121][122] організації,[97][123][124][125] журналісти,[13][93][126][127][128][129] публіцисти,[12][130][131][132][133] діячі культури,[134][135][136][137] політики,[14][138][139][140][141][142][143] мешканці Чечні[144][145][146] так і інші.[147][148][149][150][151][152]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ Victimario Histórico Militar.
  2. ↑ Richmond, Walter. The Circassian Genocide. ISBN 9780813560694.
  3. ↑ https://oc-media.org/features/after-73-years-the-memory-of-stalins-deportation-of-chechens-and-ingush-still-haunts-the-survivors/
  4. ↑ About 300,000 people have been killed during two wars in Chechnya over the past decade, a senior official in the province's Moscow-backed government said. Al Jazeera. Архів оригіналу за 2 червня 2021.
  5. ↑ Yahoo! Groups. groups.yahoo.com. Архів оригіналу за 16 липня 2012. Процитовано 21 липня 2023.
  6. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 16 вересня 2018. Процитовано 21 липня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  7. ↑ https://web.archive.org/web/20081010022751/http://www.jamestown.org/chechnya_weekly/article.php?articleid=2373419
  8. ↑ Jones, 2010, с. 203.
  9. ↑ Nadskakuła, O. (2013). The Genocide of Chechens in the Context of Russian-Chechen Conflict — a Historical Outline. The Person and the Challenges. Т. 3, № 2. с. 51, 55, 61.
  10. ↑ Хизриев, Х. А. (2011). Затеречные чеченцы (PDF). У Хизриев, Х. А. (ред.). Актуальные проблемы истории Чечни (рос.). Грозный: Чеченский государственный университет. с. 27.
  11. ↑ а б Мандевиль, Л. (25 березня 2002). Глухое молчание Запада в ответ на геноцид чеченского народа: Запад изменяет отношение к Чечне. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  12. ↑ а б Глюксман, А. (2 жовтня 2003). Андре Глюксман: Похороненные заживо. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  13. ↑ а б Kaylan, M. (2 квітня 2010). Civilizing The 'Barbarians'. Forbes (англ.). Процитовано 8 серпня 2022.
  14. ↑ а б Debates. European Parliament. 16 січня 2003. Процитовано 8 серпня 2022.
  15. ↑ Pasquier, S. (28 листопада 2002). Le combat sans fin des Tchétchènes. L'Express (фр.). Процитовано 8 серпня 2022.
  16. ↑ Дельмаев, Х. В. (2002). Либерализм и национальный вопрос. CA&C Press AB (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  17. ↑ Анчабадзе, Г. З. (2001). Вайнахи (PDF) (рос.). Тбилиси. с. 71, 82.
  18. ↑ Цекатунова, Л. Б. (2009). Чеченский кризис. Вестник Московского университета МВД России (рос.). № 11. с. 145.
  19. ↑ Бунич, И. Л. (1995). Хроника чеченской бойни и шесть дней в Буденновске (рос.). СПб.: Облик. с. 15. ISBN 5-85976-015-9.
  20. ↑ Правозащитники осудили разгон пикета в Москве. BBC News Русская служба (рос.). 23 лютого 2004. Процитовано 8 серпня 2022.
  21. ↑ Ghebali, V.-Y. (2014). Le rôle de l'OSCE en Eurasie, du sommet de Lisbonne au Conseil ministériel de Maastricht (1996–2003) (фр.). Bruxelles: Bruylant. с. 670—671. ISBN 978-2-8027-4477-1.
  22. ↑ Texts adopted - EU-Russia relations - Thursday, 26 February 2004. www.europarl.europa.eu (англ.). Процитовано 12 січня 2023.
  23. ↑ Рада визнала Ічкерію окупованою Росією і засудила геноцид чеченців. Українська правда (укр.). Процитовано 21 липня 2023.
  24. ↑ Hoesli, E. (2006). À la conquête du Caucase: Épopée géopolitique et guerres d'influence (фр.). Paris: Syrtes. с. 42. ISBN 2-84545-130-X.
  25. ↑ Ульянов, М. (2007). Герои Кавказской войны. Министерство обороны Российской Федерации (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  26. ↑ а б Анисимов, Е. (2008). Императорская Россия (рос.). СПб.: Питер. с. 530. ISBN 978-5-91180-779-5.
  27. ↑ Ермолов, А. П. (1890). Письма Алексея Петровича Ермолова к Арсению Андреевичу (впоследствии графу) Закревскому. У Дубровин, Н. (ред.). Сборник Императорского Русского исторического общества (рос.). Т. 73: Бумаги графа Арсения Андреевича Закревского. с. 233, 253.
  28. ↑ Колосов, Л. Н. (1991). Славный Бейбулат (рос.). Грозный: Чечено-Ингушское издательско-полиграфическое объединение «Книга». с. 35, 40. ISBN 5-7666-0419-X.
  29. ↑ Nadskakuła, 2013, с. 52—53.
  30. ↑ Левченко, Т. В. (2013). Традиции российского казачества — духовный ресурс патриотического воспитания детей и молодёжи (PDF) (рос.). Волгоград: Изд-во ВолГМУ. с. 82. Архів оригіналу (PDF) за 29 листопада 2021. Процитовано 23 лютого 2023.
  31. ↑ Анчабадзе, Г. З. (2018). Абхазия и Кавказская война 1810–1864 гг (PDF) (рос.). с. 11.
  32. ↑ Фёдоров, А. И. (2008). Фразеологический словарь русского литературного языка: ок. 13 000 фразеологических единиц (рос.) (вид. 3rd). М.: Астрель; ACT. с. 615. ISBN 978-5-17-049014-1.
  33. ↑ Энциклопедический лексикон (рос.). Т. 2: АЛМ–АРА. СПб.: Типография А. Плюшара. 1835. с. 381.
  34. ↑ а б Ермолов, 1890, с. 279.
  35. ↑ Ермолов, 1890, с. 210, 288, 293, 344.
  36. ↑ Ермолов, А. П. (2014). Кавказские письма: 1816–1860 (рос.). СПб.: ООО «Журнал "Звезда"». с. 214, 219. ISBN 978-5-7439-0214-9.
  37. ↑ Гордин, Я. (2017). Ермолов (рос.). М.: ООО «Книга по Требованию». с. 489. ISBN 978-5-521-00353-2.
  38. ↑ Ермолов, 1890, с. 210, 279, 294.
  39. ↑ Rémon, R. (1989). Introduction à l'histoire de notre temps (фр.). Т. 3: Le XXe siècle : de 1914 à nos jours. Paris: Seuil. с. 208—209. ISBN 2-02-010656-6.
  40. ↑ Ferro, M. (1995). Colonialisme russe-soviétique et colonialismes occidentaux: une brève comparaison. Revue d'études comparatives Est-Ouest (фр.). Т. 26, № 4. с. 77—78.
  41. ↑ Колосов, 1991, с. 5, 8—9, 10, 13, 33, 151, 158.
  42. ↑ Покровский, М. Н. (1923). Дипломатия и войны царской России в XIX столетии. М.: Красная новь. с. 196, 204.
  43. ↑ Покровский, Н. И. (2000). Кавказские войны и имамат Шамиля (рос.). М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН). с. 29, 309. ISBN 5-8243-0078-X.
  44. ↑ Овсянников, Д. В. (2014). К вопросу о роли исламского фактора в военно-политических событиях в Чечне в первой четверти XIX в. Вестник СПбГУ (рос.). № 1. с. 16.
  45. ↑ Айдамиров, А. (2005). Собрание сочинений в шести томах (рос.). Т. 6: Хронология чеченской истории. Грозный: Центр гуманитарных исследований Чеченской Республики. с. 41.
  46. ↑ Айдамиров А. Собрание сочинений в шести томах. — Грозный : Центр гуманитарных исследований Чеченской Республики, 2005. — С. 41. — 402 с.
  47. ↑ Айдамиров, 2005, с. 43—46, 49—52, 54, 56—58, 67—69, 71—73, 75—76, 82—83.
  48. ↑ Анисимов, Е. В. (1996). Исторические корни имперского мышления в России. Slavic Research Center (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  49. ↑ Анисимов, Е. (1991). Распад имперского мышления в Советском Союзе (PDF). Проблемы Восточной Европы (рос.). № 33–34. с. 205.
  50. ↑ Полежаев, А. И. (1933). Баранов, В. В. (ред.). Стихотворения (рос.). М.–Л.: Academia. с. 97—98.
  51. ↑ Бобровский, П. О. (1895). История 13-го Лейб-гренадерского эриванского его величества полка за 250 лет. 1642–1892 (PDF) (рос.). Ч. IV. СПб.: Типография В. С. Балашева. с. 200.
  52. ↑ Лавров, А. Н. (1900). Краткое описание боевой жизни и деятельности 77-го Пехотного тенгинского его императорского высочества великого князя Алексея Александровича полка. 1700–1900 (PDF) (рос.). Тифлис: Типография канц. главнонач. гражд. ч. на Кавказе. с. 106—107.
  53. ↑ Воспоминания В. А. Полторацкого (PDF). Исторический вестник (рос.). Т. LI. СПб.: Типография А. С. Суворина. 1893. с. 73, 75.
  54. ↑ Айдамиров, 2005, с. 79.
  55. ↑ Кровяков, Н. (1989). Шамиль: Очерк из истории борьбы народов Кавказа за независимость (рос.). М.: Интербук. с. 67.
  56. ↑ Полян, П. (2007). Коса и камень: конфликтный этнос в крепчающих объятиях Советской власти. Звезда. № 12. "Депортация вайнахов, бесспорно, выделялась на фоне других тщательностью подготовки, массовостью задействованных войск и жестокостью осуществления".
  57. ↑ Denis, J. (2009). De la condamnation à l'expulsion: la construction de l'image de collaboration de masse durant la Grande Guerre patriotique. У Campana, A.; Dufaud, G.; Tournon, S. (ред.). Les déportations en heritage: Les peuples réprimés du Caucase et de Crimée, hier et aujourd'hui (фр.). Rennes: Presses Universitaires de Rennes. с. 46. ISBN 978-2-7535-0986-3. "Le déroulement des opérations est marqué par une extrême brutalité dans tous les territoires […]. Mais la plus grande violence se manifeste sans conteste envers les Tchétchènes et les Ingouches".
  58. ↑ Медведев, С. (12 червня 2019). "Выселить с треском". Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  59. ↑ Дмитриевский, С. М.; Гварели, Б. И.; Челышева, О. А. (2009a). Международный трибунал для Чечни: Правовые перспективы привлечения к индивидуальной уголовной ответственности лиц, подозреваемых в совершении военных преступлений и преступлений против человечности в ходе вооруженного конфликта в Чеченской Республике (PDF) (рос.). Т. 1. Нижний Новгород. с. 75, 352.
  60. ↑ Вачагаев, М. (23 лютого 2022). «Мы всё ещё не сошли с того поезда». Депортация чеченцев и ингушей. Кавказ.Реалии (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  61. ↑ Souvarine, B. (1959). L'U.R.S.S. et l'islam. Le Contrat Social (фр.). Т. III, № 3. Paris: Institut d'histoire sociale. с. 146—147.
  62. ↑ Синицын, Ф. Л. (2011). Депортации народов как фактор дестабилизации этнической ситуации в Поволжском, Кавказском и Крымском регионах СССР (1941–1944 гг.). Информационная безопасность регионов (рос.). Т. 2, № 9. с. 140.
  63. ↑ Артизов, А. Н.; Сигачев, Ю. В.; Хлопов, В. Г.; Шевчук, И. Н., ред. (2003). Реабилитация: как это было. Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы (рос.). Т. II: Февраль 1956 — начало 80-х годов. М.: Международный фонд «Демократия». с. 655. ISBN 5-85646-099-5.
  64. ↑ Шабаев, Д. В. (1994). Правда о выселении балкарцев (рос.) (вид. 2nd). Нальчик: Эльбрус. с. 55, 102—103. ISBN 5-7680-0867-5.
  65. ↑ Канафина, Ж. (5 квітня 2005). Операция «Чечевица». Караван (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  66. ↑ а б Беляков, Д. (20 лютого 2014). Испытание сомнением. Эксперт (рос.). Архів оригіналу за 5 грудня 2021. Процитовано 8 серпня 2022.
  67. ↑ Чадаев, У. (25 лютого 2008). Депортация 1944-го: как это было. Prague Watchdog (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  68. ↑ Яхъяев, Л., ред. (1991). Белая книга: Из истории выселения чеченцев и ингушей. 1944–1957 гг. Воспоминания, архивные материалы, фотодокументы (рос.). Грозный–Алма-Ата. с. 13, 27, 63, 83, 95, 98, 110, 111—112. ISBN 5-7666-0267-8.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки із проігнорованими помилками ISBN (посилання)
  69. ↑ Ибрагимов, М. М. (2018). Выселение чеченцев и ингушей: как это было. Современная научная мысль (рос.). № 1. с. 69—70.
  70. ↑ Давыдова, Н. (12 грудня 2004). История — белые пятна: Вайнахская ссылка. Коммерсантъ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  71. ↑ Hoesli, 2006, с. 441—443.
  72. ↑ Яхъяев, 1991, с. 233—234.
  73. ↑ Яхъяев, 1991, с. 13, 23, 29, 32, 36, 39, 41, 43, 49, 55, 60 et seqq.
  74. ↑ Садулаев, М. (2009). Исповедь депортированной. Нана (рос.). Архів оригіналу за 25 березня 2017.
  75. ↑ Депортацех дийцарш. Даймахка — къу санна на YouTube.
  76. ↑ Русские не должны молчать. Чеченский журналист и поэт, прошедший через пытки на войне. Mikail Eldin на YouTube.
  77. ↑ «ТIехь лело къизаллаш ялхо меттиг бацара» на YouTube.
  78. ↑ Лоьма: Ишхой-Юьртара вахархо на YouTube.
  79. ↑ Хьалкеларчу Iабдурахьманан 7 шо дара хIетахь на YouTube.
  80. ↑ «Власть приказала ингушей в село не пускать»: Кодзоев И. А. Фильм #33 Мой ГУЛАГ на YouTube.
  81. ↑ Akaev, V.; Bugaev, A.; Daduev, M. (2015). Депортация чеченского народа: что это было и можно ли это забыть? К 70-летию депортации чеченского и ингушского народов) (PDF). Nowa Polityka Wschodnia. Т. 2, № 9. с. 94.
  82. ↑ Козлов, В. А.; Бенвенути, Ф.; Козлова, М. Е.; Полян, П. М.; Шеремет, В. И. (2011). Зюзина, И. А.; Козлов, В. А.; Козлова, М. Е.; Поболь, Н. Л.; Полян, П. М.; Царевская-Дякина, Т. В.; Шеремет, В. И. (ред.). Вайнахи и имперская власть: Проблема Чечни и Ингушетии во внутренней политике России и СССР (начало XIX — середина XX в.) (рос.). М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН); Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина». с. 739. ISBN 978-5-8243-1443-4.
  83. ↑ Выступление докладчиков на научно-практической конференции, приуроченной восстановлению ЧИАССР. Парламент Чеченской Республики (рос.). 18 січня 2013. Процитовано 8 серпня 2022.
  84. ↑ Ибрагимов, М. М. (2013). Борьба чеченского народа за сохранение национальной и конфессиональной идентичности в экстремальных условиях сталинской депортации. У Очиров, Н. Г.; Салаев, Б. К. (ред.). Репрессированные народы: история и современность (рос.). Материалы Всероссийской научной конференции (г. Элиста, 26–28 ноября 2013 г.). Ч. II. Элиста: КИГИ РАН. с. 58. ISBN 978-5-903833-53-5.
  85. ↑ Шабаев, 1994, с. 152—153.
  86. ↑ Werth, N. (2004). Les déportations des «populations suspectes» dans les espaces russes et soviétiques 1914–1953: Violences de guerre, ingéniérie sociale, excision ethno-historique. Communisme (фр.). № 78/79: Violence, guerre, révolution: l'exemple communiste. Lausanne: L'Âge d'Homme. с. 35, 43. ISBN 2-8251-1942-3.
  87. ↑ Solovej, V. (1996). Groznyi et Sébastopol, deux villes-frontières russes. У Kotek, J. (ред.). L'Europe et ses villes-frontières (фр.). Decaestecker V. Bruxelles: Complexe. с. 132—133. ISBN 2-87027-663-X.
  88. ↑ Naimark, N. M. (2012). Les génocides de Staline (фр.). Pouvelle J. Paris: L'Arche. с. 91—93, 119, 121. ISBN 978-2-85181-781-5.
  89. ↑ Courtois, S. (2002). Le génocide de classe: définition, description, comparaison. Les Cahiers de la Shoah (фр.). Т. 6, № 1. с. 110—111.
  90. ↑ Ghebali, 2014, с. 660.
  91. ↑ Дмитриевский, Гварели та Челышева, 2009a, с. 351.
  92. ↑ Голицына, Н. (21 лютого 2009). Чечня: не забытый геноцид. Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  93. ↑ а б Шевелёв, М. (6 квітня 2009). Между Фритцлем и Дудаевым. Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  94. ↑ Акулов, М. (2019). Государство ограниченного благоденствия: Об утопии и терроре в Третьем Рейхе и Советском Союзе. У Абылхожин, Ж. Б.; Акулов, М. Л.; Цай, А. В. (ред.). Живая память: Сталинизм в Казахстане — Прошлое, Память, Преодоление (PDF) (рос.). Алматы: «Дайк-Пресс». с. 39. ISBN 978-601-290-110-8.
  95. ↑ Partchieva, P.; Guérin, F. (1997). Parlons tchétchène-ingouche: Langue et culture (фр.). Paris–Montréal: L'Harmattan. с. 25—26. ISBN 2-7384-5486-0.
  96. ↑ Чечня в моём сердце (PDF). Карта (рос.). № 15. Специальное издание российского независимого исторического и правозащитного журнала «Карта». 1997. с. 30, 41, 51.
  97. ↑ а б Куда высылать чеченских беженцев?. Deutsche Welle (рос.). 1 жовтня 2002. Процитовано 8 серпня 2022.
  98. ↑ Бунич, 1995, с. 118, 268, 301.
  99. ↑ Новодворская, В.; Злотник, Н.; Макушенко, Р. (1995). Как аукнется, так и откликнется. Дело Свободы (рос.). Т. 3, № 21. Архів оригіналу за 23 вересня 2019. Процитовано 23 лютого 2023.
  100. ↑ Дёмин, Д. (1995). Чечня — одна из самых жутких войн двадцатого века. Правозащита (рос.). № 1. Процитовано 8 серпня 2022.
  101. ↑ Дёмин, Д. (1995). Чечня: одна из самых жутких войн двадцатого века. Правозащита (рос.). № 2. Процитовано 8 серпня 2022.
  102. ↑ Jean, F. (2004). De l'Éthiopie à la Tchétchénie (PDF) (фр.). Médecins Sans Frontières. с. 149, 150.
  103. ↑ Obrecht, Th. (2006). Russie, la loi du pouvoir: Enquête sur une parodie démocratique (фр.). Paris: Autrement. с. 71, 104. ISBN 2-7467-0810-8.
  104. ↑ Allaman, 2000, с. 2, 59.
  105. ↑ Le Huérou, A.; Regamey, A. (11 жовтня 2012). Massacres de civils en Tchétchénie. SciencesPo (фр.). Процитовано 8 серпня 2022.
  106. ↑ Divac Öberg, M. (2004). Le suivi par le Conseil de l'Europe du conflit en Tchétchénie. Annuaire français de droit international (фр.). Т. 50. Paris: CNRS Éditions. с. 758—759, 762.
  107. ↑ Дмитриевский, С. М.; Гварели, Б. И.; Челышева, О. А. (2009b). Международный трибунал для Чечни: Правовые перспективы привлечения к индивидуальной уголовной ответственности лиц, подозреваемых в совершении военных преступлений и преступлений против человечности в ходе вооруженного конфликта в Чеченской Республике (PDF) (рос.). Т. 2. Нижний Новгород. с. 16—17, 22—26, 29—35, 55—56, 58—60, 62—65, 67, 104—105, 113, 130, 161, 175, 206, 226, 230, 339, 349—350, 378, 380, 388, 405, 474—475, 508.
  108. ↑ Дмитриевский, Гварели та Челышева, 2009b, с. 23, 71, 73, 74, 76, 325—329, 339.
  109. ↑ Baiev, Kh.; with Ruth et Nicholas Daniloff (2005). Le serment tchétchène: Un chirurgien dans la guerre (фр.). Baranger L. Paris: Jean-Claude Lattès. с. 167, 312—313, 325, 413. ISBN 2-7096-2644-6.
  110. ↑ Чечня: без средств для жизни: Оценка нарушения экономических, социальных и культурных прав в Чеченской республике (PDF) (рос.). Женева: Всемирная организация против пыток. 2004. с. 35. ISBN 2-88477-070-4.
  111. ↑ Sylvaine, P.; Alexandra, S. (23 березня 2000). Grozny, ville fantôme. L'Express (фр.). Процитовано 8 серпня 2022.
  112. ↑ Allaman, J. (2000). La guerre de Tchétchénie ou l'irrésistible ascension de Vladimir Poutine (фр.). Genève: Georg Éditeur. с. 114. ISBN 2-8257-0703-1.
  113. ↑ Бовкун, Е. (25 лютого 2000). Видеозапись зверств российских войск в Чечне и реакция на неё в Германии. Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  114. ↑ Политковская, А. (6 лютого 2001). Концлагерь с коммерческим уклоном: Отчёт о командировке в зону. Новая газета (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  115. ↑ Бабицкий, А. (6 серпня 2001). Кавказские хроники. Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  116. ↑ Hoesli, 2006, с. 621.
  117. ↑ Бацын, В. (2001). Российское образование на оселке Чечни. Управление школой (рос.). Т. 41, № 233.
  118. ↑ Русские, почему вы молчите? Пятая часть. Имперская мгла от Черного до Белого моря на YouTube.
  119. ↑ Baiev, 2005, с. 345.
  120. ↑ Дмитриевский, Гварели та Челышева, 2009b, с. 63—64.
  121. ↑ Боннер, Е. (17 червня 2003). Елена Боннер: Владимир Потёмкин: Андрей Сахаров перевернулся бы в гробу, если бы я позволила его имени и его образу стать частью потёмкинской деревни, которую российское правительство пытается построить для благодушного Запада. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  122. ↑ Мигиц, С.; Агаев, В. (11 квітня 2002). Права человека. Deutsche Welle (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  123. ↑ Жолквер, Н. (8 квітня 2005). Эхо Чечни докатилось до Нижней Саксонии. Deutsche Welle (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  124. ↑ Бадалов, Р. (11 жовтня 2002). Заявление Общественного движения «Чеченский комитет национального спасения» по поводу интервью премьер-министра Великобритании Тони Блэра. Кавказский узел (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  125. ↑ Брёсслер, Д. (29 жовтня 2002). Москва мечет громы и молнии в адрес друзей своих врагов: Кремль пытается добиться международной изоляции чеченских повстанцев. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  126. ↑ Marschall, Ch. von (28 листопада 1999). Warum schweigt der Westen? (Leitartikel). Tagesspiegel (нім.). Процитовано 8 серпня 2022.
  127. ↑ Трагедия Чечни: Запад снова меняет свое отношение к Чечне. ИноСМИ (рос.). 6 лютого 2002. Процитовано 8 серпня 2022.
  128. ↑ Ласерр, И.; Мандевиль, Л. (21 березня 2002). Москва убеждена в своей победе в Чечне: В Париже вышла книга журналиста Андрея Бабицкого. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  129. ↑ Зайдман, В. (19 березня 2022). Четверть века с Гитлером. Грани.Ру (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  130. ↑ Бродски, А. (2004). Чеченская война в зеркале современной российской литературы. НЛО (рос.). № 6.
  131. ↑ Белоцерковский, В. (19 липня 2011). Как могли немцы Путина наградить?. Эхо Москвы (рос.). Архів оригіналу за 29 вересня 2011.
  132. ↑ Уильямс, Б. Г.; Орландо, С. (17 вересня 2017). Восемь веских причин бояться Путина. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  133. ↑ Ограничение свободы слова в интернете недопустимо. Пол Гобл на YouTube.
  134. ↑ Геноцид в Чечне разрушает и Россию. Deutsche Welle (рос.). 2002. Процитовано 8 серпня 2022.
  135. ↑ Каракс, Л. (17 березня 2004). Чечня: господин Ширак, Вы — трус. ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  136. ↑ Lizé, H. (22 травня 2014). Michel Hazanavicius de retour à Cannes avec «The Search». Le Parisien (фр.). Процитовано 8 серпня 2022.
  137. ↑ Johnson, G. (20 квітня 2022). Legendary pianist Evgeny Kissin sounds off on Russia's invasion of Ukraine and the uniting power of music. Stir. Процитовано 8 серпня 2022.
  138. ↑ Капверн, П. (29 лютого 2004). Европарламент требует нового подхода к России. Deutsche Welle (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  139. ↑ Чешский сенатор обвинил Путина в геноциде чеченцев. URA.RU (рос.). 28 лютого 2006. Процитовано 8 серпня 2022.
  140. ↑ Прокофьева, К. (8 березня 2006). Москва, Минск, Гавана и Пекин не вызывают доверия у чешских политиков. Radio Prague International (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  141. ↑ Бжезинский, З. (15 листопада 1999). Остановить геноцид в Чечне. Ведомости (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  142. ↑ Лагунина, И. (1 березня 2000). В США создан Американский комитет для Чечни. Радио Свобода (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  143. ↑ Бывший спикер парламента Армении выступает с антироссийскими заявлениями. PanARMENIAN.Net (рос.). 21 травня 2002. Процитовано 8 серпня 2022.
  144. ↑ Donnard, G. (2005). «La Russie a peut-être plus besoin de la guerre en Tchétchénie que de la Tchétchénie elle-même»: À propos du livre Tchétchénie: une affaire intérieure?. Multitudes (фр.). Т. 3, № 22. с. 234.
  145. ↑ Nivat, A. (2006). Voix dissidentes à Moscou. Monde diplomatique (фр.). Процитовано 8 серпня 2022.
  146. ↑ Байсаев, У.; Грушкин, Д., ред. (2006). Чечня: хроника насилия: Части 2/3. Январь 2001 года (PDF) (рос.). М.: Звенья. с. 235, 272, 295, 376, 430, 534.
  147. ↑ Гэймар, В. (21 липня 2004). "Преступления против человечества". ИноСМИ (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  148. ↑ Ованисян, Л. (9 квітня 2010). Делегаты форума FIDH подчеркнули важность исторической памяти для предотвращения преступлений, подобных геноциду армян (видео). Кавказский узел (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  149. ↑ Буковский, В.; Боннэр, Е. (18 вересня 2003). Письмо В. К. Буковского и Е. Г. Боннэр президенту США Дж. Бушу, 2003. Сахаровский центр (рос.). Процитовано 8 серпня 2022.
  150. ↑ Gardels, N. (16 вересня 2004). Moskau sollte Truppen aus Tschetschenien abziehen. Die Welt (нім.). Процитовано 8 серпня 2022.
  151. ↑ Gessen, M. (2012). Poutine: L'homme sans visage (фр.). Demange O. ,Lucas S. ,Paloméra M. Paris: Fayard. с. 235. ISBN 978-2-213-66856-7.
  152. ↑ Россия, скорее всего, откажется выполнять решение суда в Гааге — дипломат. Укринформ (рос.). 7 березня 2017. Процитовано 8 серпня 2022.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Християнський подвижник Антоній Фіванський (III-IV ст.) жив у пустелі, харчуючись травами та корінням.[32][33]
  2. ↑ Як і інші європейські держави, які вбачали в протестах проти свого панування в Африці та Азії бандитизм, хронічну схильність до анархії та неприйняття прогресу і цивілізації,[39] і пояснювали розширення своїх колоніальних володінь необхідністю захиститися від "грабіжників і покидьків",[40]Російська імперія не визнавала справедливого характеру боротьби горців і називала їхній опір та партизанські рейди "розбоєм", "хижацтвом", "дикістю", "свавіллям", а гірські ополчення - "хижацькими партіями", "бандами", "набродом" тощо. Між тим, набіги часто були відповіддю на те, що козаки або солдати відганяли худобу у чеченців, і, таким чином, носили взаємний характер.[41][42][43]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Геноцид_чеченців&oldid=41663950