Консонанс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Консона́нс (від лат. consonantia — гармонія, співзвуччя) — звучання, яке сприймається як благозвучне, узгоджене поєднання звуків в одночассі[1]. В сучасній теорії музики до консонансів відносяться такі інтервали: пріма, мала та велика терції, кварта, квінта, мала та велика сексти та октава.

З точки зору акустики, консонансом є співзвуччя, співвідношення частот звукових коливань тонів якого є відношенням невеликих чисел, наприклад  — квінта, або  — велика терція (у натуральному строї, не в рівномірно-темперованому). Музичні звуки крім основного тону мають як правило гармонічні обертони. У консонансів деякі обертони звучать в унісон. Консонантність може бути кількісно визначена як доля спектральних компонентів, що збігаються, до загальної кількості спектральних компонентів, що діють на рецептор, тобто [2].

Коефіцієнт збігів має, зокрема, наступні значення для деяких інтервалів (в порядку зниження консонантності)[2]:

пріма — 1,000 в. секста — 0,267
октава — 0,750 в. терція — 0,224
квінта — 0,416 в. секунда — 0,118
кварта — 0,292 в. септима — 0,096

Протилежністю консонансу є дисонанс.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Юцевич Є. Словник-довідник музичних термінів - Індекс. term.in.ua. Архів оригіналу за 7 травня 2021. Процитовано 22 січня 2021.
  2. а б А. Володин (1972). Психологические аспекты восприятия музыки. web.archive.org (рос.). Архів оригіналу за 20 лютого 2017. Процитовано 22 січня 2021.

Див. також

[ред. | ред. код]