Сімейне відчуження

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зауважте, Вікіпедія не дає медичних порад!
Якщо у вас виникли проблеми зі здоров'ям — зверніться до лікаря.

Сімейне відчуження — це втрата раніше наявних стосунків між членами сім'ї через фізичне та/або емоційне дистанціювання, часто до такої міри, що спілкування між залученими особами є незначним або відсутнім протягом тривалого періоду.

Відчуження може виникнути в результаті прямої взаємодії між постраждалими, включаючи травматичний досвід домашнього насильства, жорстокого поводження, нехтування, поганої поведінки батьків, як-от повторювані емоційні спалахи або інтенсивні подружні конфлікти або розлучення[en], розлад прив'язаності[en], відмінні цінності та переконання, розчарування, важливі життєві події або зміни або погане спілкування. Це також може бути результатом участі або втручання третьої сторони.[1][2][3]

Відчуження часто є небажаним або вважається незадовільним принаймні однією залученою стороною.[1]

Загальне[ред. | ред. код]

Сімейні відчуження — це розірвані стосунки між батьками, дідусями, бабусями, братами й сестрами, дітьми, двоюрідними братами й сестрами тощо. Хоча сімейне відчуження може початися на будь-якому етапі життя, часто воно починається в пізньому підлітковому або ранньому дорослому віці. Характеристики відчуження можуть включати відсутність емпатії в однієї чи кількох залучених сторін. Це може призвести до підвищення рівня стресу[en] в усіх сторін, хоча у випадку жорстоких стосунків жертва може відчути полегшення, коли джерело стресу буде усунено.

Значна частка відчужень пов'язана з третьою стороною,[1] наприклад, членом розширеної сім'ї або чоловіком дорослої дитини. У деяких випадках третя сторона надає емоційну підтримку індивідууму, який ініціює відчуження, забезпечуючи сторонню альтернативну систему соціальної підтримки[en] й таким чином сприяючи поглибленню відчуження. В інших випадках третя сторона – навмисно чи несвідомо – насправді є єдиною, чи основною причиною відчуження двох членів сім’ї.

Відкинутий індивід, або сторонній, може або не може спробувати ряд стратегій, щоб виправити розрив. У деяких випадках взяти на себе відповідальність і загладити грубі слова чи складні обставини може покращити стосунки. Однак, якщо відчуження є результатом моделі поведінки (наприклад, розладу особистості), а не послідовності нещасливих життєвих подій, сумнівно, що стосунки збережуться в будь-якій значущій формі.

У деяких випадках ініціатор відчуження обумовлює межі, щоб підтримувати обмежений контакт (і, отже, обмежити емоційну шкоду) з особою, яку він вважає потенційним кривдником. В інших випадках ініціатор не може або не бажає розглядати будь-який тип примирення.

Наслідки для здоров'я[ред. | ред. код]

Попри те, що психологічне та фізичне здоров'я відчуженої особи може погіршитися, стан ініціатора відчуження може покращитися завдяки припиненню насильства та конфлікту.[4][5] Соціальне відкидання в сімейному відчуженні є еквівалентом остракізму, який підриває чотири фундаментальні людські потреби: потребу приналежності, потребу контролю в соціальних ситуаціях, потребу підтримувати високий рівень самооцінки та потребу мати почуття осмисленого існування.[6] Відчужені особи страждають від негативних психологічних наслідків, таких як самотність, низька самооцінка, агресія та депресія.[7]

Сімейне відчуження активізує реакцію горя, тому що люди, які пережили це, часто сприймають це як втрату, до якої вони не були готові і яка сталася несподівано.[8] Однак відчужена сім'я може не досягти такої ж стадії горя прийняття розриву, враховуючи, що соціальна смерть стосунків потенційно оборотна. Тривале страждання відкинутої сторони разом з уявною чи реальною стигмою того, що її відкинув член родини, призводить до ізоляції та змін у поведінці відкинутої сторони.[9][10]

Соціальні працівники, які працюють з людьми похилого віку, знаходяться в авангарді нових наслідків сімейних відчужень. Члени сім'ї, які не підтримують або відсутні наприкінці життя свого родича, різко посилюють біль і стрес його останніх днів.[2]

Культура[ред. | ред. код]

Відчуження молодих людей від рідних сімей для створення власних сімей є частиною нормального людського розвитку. Згідно з теорією Бовена[en], цього розділення можна досягти здоровим і поступовим способом, який зберігає зв'язки між поколіннями в родині походження, забезпечуючи як новій сім’ї, так і сім'ї походження відчуття спадкоємності та підтримки. З другого боку, розкол може диференціювати ці життєві етапи. Сімейна відчуженість належить до другої категорії.

Акцент на окремій особі, а не на колективній родині, вважається сприянням відчуженню, а також обґрунтуванням відчуження.[11][12] В індивідуалістичних культурах чужинець зазвичай виправдовує відчуження тим що особа яка його потребує була під впливом емоційного, фізичного або сексуального насильства. Інші чужинці можуть бачити виправдання відчуження у відсутності емоційної підтримки чи зіткненні цінностей, або можуть звинувачувати іншу людину у своєму власному нещасті.[12] Чужинці, які зазнали жорстокого поводження, часто отримують емоційну підтримку/підтвердження, оскільки їм легше сформулювати та змусити інших зрозуміти їхній досвід. Деяким жертвам психологічного чи емоційного насильства шкода завдавалася протягом тривалого періоду часу характерною схемою непомітного насильства, яке можна заперечити. Для цих людей валідація може ніколи не з'явитися в будь-якій значущій формі, якщо це не професійна допомога. Відчужені також можуть стати менш прийнятними в суспільстві через зниження рівня саморегуляції, реакцію на соціальне відторгнення.[13]

Причини[ред. | ред. код]

Існують глибинні психологічні фактори, які пояснюють відчуження сім'ї за межами поверхневого обґрунтування сценарію.

Теорія Бовена[ред. | ред. код]

У теорії сімейних систем Бовена емоційне відсічення та уникнення є нездоровими механізмами подолання тривоги та стресу. Ці механізми подолання представляють емоційні та інтелектуальні системи, які злиті, а не диференційовані, так що емоції переважають об'єктивний процес мислення та керують поведінкою.[14] Погана диференціація пов'язана з постійними проблемами стосунків у житті. Погана диференціація також заразна, оскільки може викликати стрес в інших. Висока диференціація пов'язана з емоційною взаємозалежністю та співпрацею кількох поколінь. Тріангуляція[en] — це коли третя сторона входить у динаміку. Проте третя сторона може посилити напруженість і спровокувати повстання.

Жертва–переслідувач–рятівник[ред. | ред. код]

Докладніше: Стокгольмський синдром та Драматичний трикутник

Драматичний трикутник Карпмана є моделлю дисфункціональної соціальної поведінки. Переслідувач намагається перекласти провину або відповідальність за власні дії на іншого, рятівник пропонує жертві допомогу таким чином, щоб посилити залежність, і жертва почувається жертвою, безсилою та з соромом.[15]

Особистісний розвиток[ред. | ред. код]

Лише з кінця 20-го століття сімейне відчуження було оформлене, як правило, сторонніми, а не мимовільно відчуженими членами сім’ї, як ознаку їх власного особистісного зростання[en].[12] Це знаменує нещодавній перехід від сім'ї як джерела моральних зобов’язань і матеріальної підтримки до людей, які розглядають сім'ю як інструмент підвищення свого особистого щастя та утвердження своєї особистості.[12] Люди з таким мисленням можуть сказати, що їхній вибір є «сміливий, а не уникаючий[en] чи егоїстичним».[12]

Витрати та вигоди[ред. | ред. код]

У випадку відчуження між батьками та дитиною, коли доросла дитина зазвичай є чужинцем, доросла дитина може отримати такі переваги, як відчуття набуття влади у стосунках, свободи чи контролю.[12] Відчужені ж батьки не отримують жодних переваг, та відчувають соціальну стигматизацію та почуття втрати.[12][16]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Agllias, Kylie (2017). Family estrangement : a matter of perspective. London: Routledge. ISBN 9781472458612. OCLC 937999129.
  2. ↑ а б Agllias, Kylie. (Sep 2013). Family Estrangement. Encyclopedia of Social Work. Subject: Couples and Families, Aging and Older Adults, Children and Adolescents. DOI:10.1093/acrefore/9780199975839.013.919
  3. ↑ Carr, Holman, Abetz, Kellas, Vagnoni. (2015). Giving Voice to the Silence of Family Estrangement: Comparing Reasons of Estranged Parents and Adult Children in a Nonmatched Sample DOI:10.1080/15267431.2015.1013106
  4. ↑ Agllias, K. (2011a). Every family: Intergenerational estrangement between older parents and their adult-children. (Doctoral dissertation, School of Humanities and Social Sciences, University of Newcastle, Callaghan).
  5. ↑ McKnight, A. S. (2003). The impact of cutoff in families raising adolescents. In P. Titelman (Ed.), Emotional cutoff: Bowen family systems theory perspectives (pp. 273–284). New York, NY: Haworth Clinical Practice Press.
  6. ↑ Williams, Kipling D. (2002). Ostracism: the power of silence. New York: Guilford. ISBN 1-57230-831-1
  7. ↑ McDougall, P., Hymel, S., Vaillancourt, T., & Mercer, L. (2001). The consequences of childhood rejection. In M. R. Leary (Ed.), Interpersonal rejection. (pp. 213-247). New York, NY: Oxford University Press.
  8. ↑ Agllias, Kylie (1 серпня 2013). The Gendered Experience of Family Estrangement in Later Life. Affilia (англ.). 28 (3): 309—321. doi:10.1177/0886109913495727. ISSN 0886-1099. S2CID 147353870.
  9. ↑ Boss, P. (2006). Loss, trauma and resilience: Therapeutic work with ambiguous loss. New York NY: W.W. Norton & Company, Inc.
  10. ↑ Walter, C.A. & McCoyd, J.L.M. (2009). Grief and loss across the lifespan: A biopsyosocial perspective. New York, NY: Springer.
  11. ↑ Coleman, Joshua. (25 Aug 2010). How parents can start to reconcile with estranged kids. Greater Good: The Science of a Meaningful Life. http://greatergood.berkeley.edu/article/item/how_parents_can_start_to_reconcile_with_their_kids
  12. ↑ а б в г д е ж Coleman, Joshua (10 січня 2021). A Shift in American Family Values Is Fueling Estrangement. The Atlantic (англ.). Процитовано 14 січня 2021.
  13. ↑ Richman, Laura Smart. Leary, Mark R. (2009) Reactions to discrimination, stigmatization, ostracism, and other forms of interpersonal rejection: A multimotive model. Psychology Review. 116(2). DOI: 10.1037/a0015250
  14. ↑ Skowron, Elizabeth A.; Dendy, Anna K. (2004). Differentiation of Self and Attachment in Adulthood: Relational Correlates of Effortful Control. Contemporary Family Therapy. 26 (3): 3. doi:10.1023/B:COFT.0000037919.63750.9d. S2CID 143254204.
  15. ↑ Lockhart, Lisa; Davis, Charlotte; Miller, Latha Diane (January 2017). Help for patients with borderline personality disorder. Nursing Made Incredibly Easy!. 15 (1): 26—32. doi:10.1097/01.NME.0000489906.00962.35. S2CID 152114538.
  16. ↑ Agllias, Kylie (August 2013). The Gendered Experience of Family Estrangement in Later Life. Affilia (англ.). 28 (3): 309—321. doi:10.1177/0886109913495727. ISSN 0886-1099. S2CID 147353870.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сімейне_відчуження&oldid=38395836