Чорнобильський Пустинно-Микільський монастир
| Чорнобильський Пустинно-Микільський монастир | |
| Дата створення / заснування | 1772 |
|---|---|
| Країна |
 Україна |
| Адміністративна одиниця | Поліський район |
| Дієцезія | Київська єпархія УПЦ (МП) |
| Кількість населення | невідомо |
| Час/дата закінчення | 1923 |
 | |
Координати: 51°12′26″ пн. ш. 29°52′18″ сх. д. / 51.20722222224999598° пн. ш. 29.87166666669444481° сх. д.
Чорнобильський Пустинно-Микільський монастир — колишній старообрядницький чоловічий монастир, який існував в урочищі Бички за 35 верстів від Чорнобиля і 8 верстів від слободи Замошшя. Нині це Миколаївський Пустельний жіночий скит Київського Покровського монастиря (Українська православна церква).
Монастир розташований на самому кордоні Зони відчуження. Основну дорогу перекрито КПП, але в обитель можна вільно потрапити по дорозі, прокладеній в обхід Зони.
Монастир заснований приблизно 1772 року. Спочатку розташовувався в містечку Чорнобилі, але через підмивання його території річкою Прип'ять був перенесений в урочище Бички. Ці землі належали графам Ходкевичам і в 1812 році один з Ходкевичів подарував монастирю 275 десятин землі, за умови, що у разі скасування обителі всі землі будуть повернуті йому або його спадкоємцям. У 1820-х роках монастир набуває 600 десятин землі[1]. При заснуванні монастиря була дерев'яна Микільська церква. У 1805 році побудовані келії, що мали вигляд окремих хат. В 1829 році при ігумені Серафимі освячена кам'яна церква на честь Різдва Христового, була також церква в ім'я Димитрія Мироточивого, побудована раніше[2]. В 1831 році в монастирі проживало 26 осіб, в 1834 — 15[3], в 1842 — 60 осіб[4].
1842 року монастир постраждав від пожежі, але ченці відновили частину споруд. Про будівельні роботи стало відомо владі, яка опечатала нові будівлі. Київський генерал-губернатор Д. Г. Бібиков виступив за те, щоб дозволити старообрядцям користуватися будовами, і дав ченцям позитивну характеристику. 14 квітня 1845 року найвищим наказом імператора Миколи I наказувалося нові будівлі тримати запечатаними, але монастир не закривати, а схиляти до прийняття єдиновірства[5]. Ченці приймати єдиновірство відмовлялися, про що доповіли імператору. У зв'язку з цим були оголошені нові повеління від 18 квітня 1847 року і 28 квітня 1850 року, в яких йшлося про необхідність все ж приєднати монастир до єдиновірства[6].
У лютому 1859 року київський генерал-губернатор І. І. Васильчиков виступив за поступову ліквідацію монастиря шляхом заборони прийому нових насельників. Його пропозиція була підтримана і у серпні 1859 року було складено список всіх жителів монастиря, яких було 38[7]. Ченці порушували цю заборону, приймаючи нових людей під виглядом слуг, що було виявлено в 1866 році[3].
19 вересня 1872 року в монастирі спалахнула пожежа, яка зруйнувала багато споруд і, зокрема, монастирську церкву. До 1882 року в обителі залишилося всього 2 ченця за списком 1859 року, але чиновник Тецнер, який прибув за дорученням генерал-губернатора О. Р. Дрентельна, виявив 21 ченця і 14 послушників, а крім того було багато нових будівель і нова церква. Рішенням міністра внутрішніх справ від 8 листопада 1883 року насельникам дозволялося проживати в монастирі і далі[8].
У 1887 році у монастирі проживало 12 насельників, у тому числі ченцями було 10 осіб. До 1 січня 1905 року залишилося всього 2 ченця, але було 6 піклуючих і 10 осіб прислуги[9]. 12 липня 1915 року на з'їзді Київської старообрядницької громади вирішувалося питання тяжкого становища монастиря та відсутності у ньому священика. Було ухвалено рішення, що фінансами обителі завідуватиме Київська громада[10]. У 1923 році монастир було ліквідовано радянською владою[11].
У 2008 році протоієрей Іоанн Токарук виявив у лісовій глушині руїни монастиря[12]. У 2010—2011 роках було розпочато його відновлення як скиту Покровського жіночого монастиря міста Києва[13]. Радіаційне тло на території монастиря не перевищує нормальних показників, тому представники церкви просили відсунути кордон Зони. Представники міліції не перешкоджали відвідуванню монастиря і навіть самі його відвідували[12]. У травні 2018 року громада Воскресенського кафедрального собору УПЦ на чолі з єпископом Бородянським Варсонофієм (Столяром) подарували скиту 13 корів[14]. У вересні того ж року Державне агентство України з управління зоною відчуження відкрило туристичний маршрут, що проходить через монастир (маршрут № 12)[15].
27 грудня 2018 року, менш ніж через два тижні після проведення у Києві Об'єднавчого собору та створення ПЦУ, на вимогу Служби безпеки України поліція відкрила кримінальну справу за підозрою у зловживанні владою чи службовим становищем. Монастир звинуватили у незаконному веденні сільськогосподарської діяльності на території Чорнобильської зони[16][17]. За словами черниць, сільськогосподарська діяльність ведеться на земельній ділянці 8 га в селі Черемошна, наданій їм у користування Орджонікідзевською сільською радою у 2008 році[17].
- ↑ Таранец, 2004, с. 137.
- ↑ Таранец, 2004, с. 138.
- ↑ а б Таранец, 2004, с. 142.
- ↑ Таранец, 2004, с. 144.
- ↑ Таранец, 2004, с. 139—140.
- ↑ Таранец, 2004, с. 140—141.
- ↑ Таранец, 2004, с. 141—142.
- ↑ Таранец, 2004, с. 143.
- ↑ Таранец, 2004, с. 143—144.
- ↑ Таранец, 2004, с. 199.
- ↑ Таранец, 2004, с. 329.
- ↑ а б Сачалко Б. (29 квітня 2013). В Чернобыльской зоне затерялся древний монастырь, куда ездят за исцелением (укр.). Сегодня. Процитовано 24 серпня 2019.
- ↑ Маровди А., Аникеенко Г. (6 травня 2011). В Чернобыльской зоне возрождается Свято-Покровский монастырь. Интер. Процитовано 24 серпня 2019.
- ↑ Община собора УПЦ подарила 13 коров скиту в Чернобыльской зоне. УНИАН. 8 травня 2018. Процитовано 24 серпня 2019.
- ↑ Монастыри, паром и сосна-трезубец: В Чернобыльскую зону зовут туристов. Деловая столица. 12 вересня 2018. Процитовано 24 серпня 2019.
- ↑ Полиция завела уголовное дело на монастырь УПЦ в Чернобыльской зоне. РИА Новости. 25 квітня 2019. Процитовано 24 серпня 2019.
- ↑ а б Полиция открыла дело против УПЦ из-за незаконного размещения женского монастыря в Чернобыльской зоне. golos.ua. 25 квітня 2019. Процитовано 24 серпня 2019.
- Таранец С. В. Старообрядництво міста Києва і Київської губернії = Старообрядчество города Киева и Киевской губернии. — К. : Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського, 2004. — 352 с. — ISBN 966-02-3386-8.