Шумило Сергій Вікторович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Шумило.
Шумило Сергій Вікторович
Сергій Шумило, 2021 рік
Сергій Шумило, 2021 рік
Сергій Шумило, 2021 рік
Народився 8 червня 1976(1976-06-08) (47 років)
Чернігів, Українська РСР, СРСР
Країна  Україна
Діяльність історик, краєзнавець, журналіст, громадський діяч, діяч культури
Нагороди
Заслужений працівник культури України
Заслужений працівник культури України
Почесний краєзнавець України
Почесний краєзнавець України
CMNS: Шумило Сергій Вікторович у Вікісховищі

Сергій Вікторович Шумило (народився 8 червня 1976 у Чернігові) — український історик і релігієзнавець, культурний і громадський діяч, журналіст, кандидат історичних наук (доктор філософії), доктор теології (ThDr), заслужений працівник культури України[1], Почесний краєзнавець України, депутат Чернігівської міської ради (2002—2006), директор Міжнародного інституту афонської спадщини[2], запрошений науковий співробітник кафедри історії, класики, релігії та теології Ексетерського університету (University of Exeter) у Великій Британії, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доцент кафедри культурології Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв[3]. Співголова наукового комітету з історії церкви при International Orthodox Theological Association (ІОТА) в США, заступник голови ГО «Чернігівська спілка учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» та заступник голови Чернігівської філії Ветеранського об'єднання Українська Гельсінська Спілка.

Досліджує українську духовно-культурну спадщину, є головним редактором наукового альманаху «Афонська спадщина», членом редколегій наукового журналу «Краєзнавство» та науково-популярного журналу «Пам'ятки України: історія та культура», членом редакційної ради всеукраїнського наукового часопису «Сіверянський літопис» та редколегії науково-популярного журналу «Визвольна боротьба».[4] Автор десяти книг і більше 100 наукових публікацій з історії Афону, православного підпілля в СРСР, історії православ'я в період Гетьманщини, ранньої історії православ'я в Київській Русі, а також численних публікацій в ЗМІ з питань історії, релігії, культури, політики.

Життєпис[ред. | ред. код]

З 1994 по 1997 працював журналістом у суспільно-політичних газетах рос. «Черниговский Полдень» та «Чернігівський діловий кур'єр», редактором відділу журналу «Віра і життя», начальником відділу реклами ТОВ «Сіверське підприємство».

В 1997 закінчив Чернігівський юридичний коледж, нині Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці.[5]

З 1998 по 2000 — співзасновник і генеральний директор ТОВ «Компанія „Чернігів–Інформ“» (рекламно-видавнича діяльність, видання газет «Теледень» і «Славутич»).

В 1999 закінчив Чернігівський державний інститут економіки і управління, нині Інститут економіки Національного університету «Чернігівська політехніка».[5]

З 2001 по 2002 — у Державній податковій адміністрації в Чернігівській області та Державній податковій адміністрації у м. Києві, був координатором PR-проєктів та головним редактором обласної газети «Чернігівські податкові новини».[4]

З 2002 по 2013 — начальник пресцентру Асоціації українських банків (АУБ)[6] та співголова Клубу банківських PR-спеціалістів при АУБ.[7]

З 2014 по 2015 рік — представник Гуверівського інституту Стенфордського університету (США) в Україні.[5].

У 2020—2021 — працював у Апараті Верховної Ради України.

В 2021 в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв захистив науковий ступінь кандидата історичних наук. Тема дисертації «Розвиток українсько-афонських духовно-культурних зв'язків у XVII — першій третині ХІХ ст.».[8]

В докторантурі теологічного факультету Пряшівського університету (Пряшів, Словаччина) захистив науковий ступінь доктора теології (ThDr). Проходив навчання на курсах з музеєзнавства при Гарвардському університеті (США).

З 2021 — науковий співробітник Інституту історії України НАН України[9]), доцент кафедри культурології Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв при Міністерстві культури України[10].

Стипендіат науково-дослідного центру Dumbarton Oaks при Гарвардському університеті (2022) та British Academy (2023)[11][12].

У 2022 р. працював запрошеним науковим дослідником в Мюнстерському університеті в Німеччині (Westfälische Wilhelms-Universität Münster)[13] та Практичній школі вищих досліджень у Парижі при Міністерстві вищої освіти та наукових досліджень Франції (École Pratique des Hautes Études l PSL, EPHE, Paris, France)[14].

З осені 2022 працює запрошеним науковим дослідником кафедри історії, класики, релігії та теології Ексетерського університету у Великій Британії[15]. З січня 2023 призначений керівником філії Інституту українознавства МОН у Ексетері[16][17].

Рішенням Вченої ради Інституту проблем штучного інтелекту МОН та НАН України від 27.04.2023 (Протокол № 4/1) присвоєно звання почесного професора інституту.

Громадсько-політична діяльність[ред. | ред. код]

У 1989—1991 роки був одним з ініціаторів створення і членом альтернативної комсомолу Чернігівської крайової організації Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Брав участь в молодіжному антирадянському русі і боротьбі за незалежність України[18], допомагав редагувати та розповсюджувати першу молодіжну незалежну «самвидавну» газету на Чернігівщині «Деснянські хвилі»[19]. У березні 1990 року став членом Товариства української мови імені Шевченка[20].

5-6 червня 1990 від Чернігівської організації СНУМ брав участь в установчому І-у Всеукраїнському Соборі Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) у Києві[21]. У 1989—1991 учасник багатьох антирадянських та національно-патріотичних акцій, мітингів, пікетів та заходів за проголошення незалежності України та проти «ГКЧП», зокрема протестного голодування на Красній площі Чернігова у жовтні 1990 на знак солідарності зі студентським голодуванням у Києві (т. зв. Студентська революція на граніті), національно-просвітницького походу-рейду «Козацькими шляхами» по Чернігівській області у 1991, тощо[22].

У 2000 році під час виборів президента України був головою дільничної виборчої комісії в Чернігові[20].

З 2000 по 2009 рік — голова правління ГО «Міжнародний центр гуманітарних ініціатив і екологічних досліджень», член громадської ради при Державному управлінні з екологічної безпеки в Чернігівській області.

У 2002—2006 роках — депутат Чернігівської міської ради. У 2002—2003 роках — секретар комісії Чернігівської міської ради з питань комунальної власності, розвитку підприємництва та регулювання земельних відносин[23].

Під час Помаранчевої революції у листопаді 2004 як депутат Чернігівської міської ради виступив з вимогою скликати позачергову сесію Чернігівської міськради з метою висловлення недовіри Центральній виборчій комісії під час проведення повторного підрахунку голосів. Також депутат закликав міськраду забезпечити законні умови під час проведення масових мирних акцій протестів та зобов'язати міське управління МВС України забезпечити безпеку їхніх учасників[24]. 26 листопада 2004 під час скликаної на його вимогу позачергової сесії Чернігівської міської ради, коли міліція під стінами міськради влаштувала жорстоке побиття мирних демонстрантів, депутат заявив чернігівському міському голові О. В. Соколову, що той «несе безпосередню відповідальність за те, що відбувається» і на знак протесту проти побиття мітингувальників оголосив у сесійній залі голодування[25][26]. В результаті дебатів, які відбулись 26 листопада 2004 під час проведення сесії, більшістю голосів Чернігівською міською радою оголошено недовіру ЦВК та визнано по місту перемогу на виборах Президента України В. А. Ющенка[27]. Тоді ж у листопаді 2004 був делегатом І-го Надзвичайного Всеукраїнського З'їзду депутатів місцевих рад у Києві (під головуванням А. С. Матвієнка). Був співавтором заяви Асоціації українських банків про політичну ситуацію в країні, в якій була висловлена підтримка кандидатурі В. А. Ющенка[28].

З 2002 по 2013 роки — начальник пресцентру Асоціації українських банків (АУБ) і голова клубу банківських PR-спеціалістів при АУБ[20]. Виступав у ЗМІ з критикою регуляторної політики Національного банку України та економічної політики влади часів Януковича. Зокрема, у червні 2011 у ЗМІ публічно обвинуватив керівництво НБУ у «тиску на власників банків і зриві незалежного з'їзду Асоціації українських банків»[29]. Також виступав з критикою дискримінаційної політики НБУ під керівництвом С. Арбузова щодо малих і середніх українських банків та відкриття в Україні філій іноземних банків[30].

У 2006 році очолював пресслужбу передвиборного штабу народного депутата, Героя України Левка Лук'яненка. Був ініціатором створення Центру з дослідження історії релігії та Церкви при Чернігівському національному педагогічному університеті імені Т. Г. Шевченка[20].

Займався моніторингом проблемних питань у сфері гармонізації державно-церковних взаємин, свободи совісті та релігійних організацій[31], у 2015 разом з відомими правозахисниками з різних країн підписав декларацію про створення міжнародного руху «Свобода совісті» та виступив координатором представництва організації в Україні2) В Україні створено представництво міжнародного руху «Свобода совісті». Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ). 02.07.2015..

З 2021 — Заступник голови ГО «Чернігівська спілка учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» та заступник голови Чернігівської філії Ветеранського об'єднання Українська Гельсінська Спілка[32].

Дійсний член міжнародного товариства «The Friends of Mount Athos» (під патронатом Його Високості Принца Чарльза, Оксфорд, Велика Британія)[12].

Член Національної спілки краєзнавців України (НСКУ), Національної спілки журналістів України (НСЖУ) та Міжнародної федерації журналістів (IFJ), Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), Української асоціації релігієзнавців (УАР), Міжнародної асоціації істориків релігії (IAHR) і Європейської асоціації дослідників релігії (EASR).

Науково-дослідницька діяльність[ред. | ред. код]

Разом зі старшим братом Віталієм з кінця 1980-х рр. займався збором і публікацією матеріалів про історію Катакомбної церкви в СРСР[33]. Автор книг «Советский режим и советская церковь» (СПб., 2006), «В катакомбах. Церковное подполье в СССР» (Луцьк: Терен, 2011).

В 2010 у видавництві «Дух і літера» видав книгу «Князь Оскольд и христианизация Руси».

Під впливом грецького професора Антонія Тахіаоса почав займатися науково-дослідницькою діяльністю в архівах Афона. У 2013 році разом з Тахіаосом заснував «Міжнародний інститут афонської спадщини», який очолив у ранзі генерального директора.[5]

Патріарх Варфоломій І та Сергій Шумило, 2017 рік

Тривалий час займається популяризацією духовно-культурної спадщини України на Афоні й у Греції, досліджує історико-культурні зв'язки України та Святої Гори Афон, впливу афонської спадщини на українську духовну культуру і традицію. Вивчав архівні фонди афонських монастирів, Священного Кінота Афона (Афон, Греція), Патріаршого архіву Константинопольського патріархату в Фанарі (Стамбул, Туреччина), документи історичних архівів України та інших країн[джерело не вказане 1097 днів]. Здійснював дослідницько-пошукову історико-археографічну діяльність, знайшов документи й матеріальні залишки загубленого старовинного українського «козацького» скиту «Чорний Вир» на Афоні, заснованого козаками на Афоні в 1747 році. За результатами знахідок і відкриттів видав окремі книги. Виявив у архівах і опублікував маловідомі листи преподобного Паїсія Величковського до останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського і київського митрополита Арсенія (Могилянського) (видані окремими монографіями[джерело не вказане 1097 днів]). Виявив у архівах Афона і вперше видав документи про благодійну (ктиторську) діяльність стосовно афонських монастирів відомих українських козацько-шляхетських родів XVII—XVIII століть: Івана Самойловича, Івана Мазепи, Данила Апостола, Івана Скоропадського та інших. Створив на основі архівних джерел життєпис українського письменника-полеміста й афонського старця Іоанна Вишенського, на підставі якого Синод Української православної церкви 2016 року канонізував його в лику святих. Видав інші дослідження, книги, публікації й матеріали про історичні та духовно-культурні зв'язки України та Афона[джерело не вказане 1097 днів].

Зокрема, є автором книг та монографій: «Elder Avvakum of Mount Athos. The Life of Athonite Hieroschemamonk Avvakum (Vakarov)» (Oxford/Kyiv, 2021); «Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті» (Київ, 2020); «Афонский старец из Закарпатья. Иеросхимонах Аввакум (Вакаров) и его время» (Київ, 2019); «Старец Аникита: духовный путь святости» (Київ-Одеса, 2019); «Преподобний Паїсій Величковський. „Повість про святий собор“ та маловідомі листи» (Київ, 2016); «Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист» (Київ, 2016); «Духовное Запорожье на Афоне. Малоизвестный казачий скит „Черный Выр“ на Святой Горе» (Київ, 2015); «Паисий Величковский и Запорожская Сечь. Малоизвестные письма прп. Паисия Величковского к Кошевому атаману Войска Запорожского Петру Калнышевскому» (Київ–Серпухов, 2015); «Схиепископ Петр (Ладыгин): непоколебимый столп Церкви Катакомбной» (Глазов, 2013); «В катакомбах. Православное подполье в СССР» (Луцьк, 2011); «Князь Оскольд и христианизация Руси» (Київ, 2010); «Советский режим и советская церковь» (СПб., 2006).

Організатор понад 20 міжнародних наукових конференцій, присвячених духовно-культурній спадщині Святої гори Афон і історії Церкви в Україні — в тому числі за підтримки ЮНЕСКО, Кестонського інституту в Оксфорді (Велика Британія) і Всесвітньої ради церков (Женева, Швейцарія). Довгий час займався науково-дослідницькою діяльністю в Греції, Італії, провів персональні лекції, виставки та презентації про українську спадщину Афона в різних країнах Європи (Афіни, Лондон, Оксфорд, Кембридж, Рим, Венеція, Мілан, Неаполь, Париж, Страсбург, Женева, Брюссель, Варшава, Прага, Ясси і ін.)[2].

У 2022 р. організував в Університеті Сорбона у Парижі кілька науково-просвітницьких заходів, спрямованих на популяризацію української культурної спадщини[34][35].

Співголова наукового комітету з історії церкви при International Orthodox Theological Association (ІОТА) в США[15].

Родовід[ред. | ред. код]

Сергій Шумило по лінії батька походить зі старовинного українського козацького роду Шумил, представники якого брали участь у національно-визвольній боротьбі під проводом гетьмана Богдана Хмельницького і перебували в козацькому Реєстрі війська Запорозького 1649 року, а згодом заснували козацьке сотенне містечко Межиріч та хутір Шумили на Слобожанщині (нині Сумська область). По лінії матері походить зі старовинного козацько-шляхетського роду Савенків з Любеччини (Чернігівщина), який, у свою чергу, походив від любецького шляхтича Сави Величковського (кін. XVI — поч. XVII ст.). Від Сави Величковського на Любеччині пішли любецькі родові гілки Савенків і Савичів.[4]

Один з представників останньої гілки — Савенко Олександр Лукич (рідний брат прадіда С. В. Шумила) під час Першої світової війни мав звання унтерофіцера, після революції 1917 воював проти більшовиків, після 1920 р. емігрував до Франції.[4]

Його племінник Савенко Андрій Федотович (1912—1988) — рідний дід С. В. Шумила, зазнав сталінських репресій, заарештований в кінці 1936 як «ворог народу», відбував покарання у «ДмитЛагу» (Дмитрівському виправно-трудовому таборі) під Москвою на будівництві каналу Москва — Волга ім. Сталіна. Під час ІІ Світової війни був командиром відділення 2-ї понтонної роти 108 Окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону 2-ї Гвардійської танкової армії, брав участь в битвах за Сталінград і на Курській дузі, в битві на Дніпрі, його форсуванні і звільненні Києва, під час якого очолював групу з обстеження і розмінування Києво-Печерської Лаври; також брав участь у боях за визволення Польщі, у Вісло-Одерській та Східно-Померанський операціях, а також у взятті Берліна, де на підступах до міста був важко поранений в голову. За героїзм і мужність нагороджений орденами і медалями.[4]

Двоюрідний дід С. В. Шумила по матері — Олександр Купрієнко (1925—1983), український оперний співак (тенор), соліст Академічного театру опери і балету УРСР ім. Т. Шевченка та Харківського академічного театру опери і балету ім. М. Лисенка.

Відзнаки[ред. | ред. код]

9 листопада 2020 року указом Президента України Володимира Зеленського «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури» за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність удостоєний звання «Заслужений працівник культури України»[36].

Розпорядженням Голови Верховної Ради України № 856-к від 25.11.2020 р. нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, рішенням Президії Національної спілки краєзнавців України від 11.02.2021 р. присвоєне звання «Почесний краєзнавець України», рішенням Вченої ради ІПШІ МОН та НАН України від 27.04.2023 (Протокол № 4/1) присвоєно звання почесного професора інституту, також нагороджений Почесною грамотою Чернігівської обласної ради, Почесною відзнакою Українського фонду культури «За подвижництво в культурі», Орденом св. влмч. Пантелеймона ІІ ступеня (Афон, Греція), Орденом свт. Рафаїла Бруклінського І ступеня (Антійохійський Патріархат в США), Орденом св. Архістратига Михаїла ІІ ступеня, Орденами прп. Нестора Літописця І та ІІ ступеня, Орденом св. равноап. князя Володимира ІІІ ступеня, Медаллю Апостола Іоанна Богослова Ужгородської української богословської академії, Медаллю Фракійського університету ім. Демокрита (Греція) та ін.

Є лауреатом міжнародної літературної премії імені Володимира Винниченка, міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди та літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького.

Позиція щодо війни РФ проти України[ред. | ред. код]

З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну активно виступає в українських та західних ЗМІ з викривальною критикою російської військової агресії, ідеології «русского міра» та ролі Московського патріархату у її підтримці. Так 2 березня 2022 р., коли російські окупаційні війська з різних напрямків намагались стрімко наступати на Київ, дав інтерв'ю Gazeta.ua, в якому заявив, що «Путін має серйозні психічні розлади, параноїдальні фобії»[37]. Після виходу інтерв'ю на сайт було здійснено кілька потужних хакерських атак, після чого сайт тимчасово припинив роботу, лише через добу вдалося відновити повноцінну роботу сайту[38].

Також 2 березня 2022 заявив, що «Завдяки Путіну Московського патріархату в Україні більше не буде, бо не має на це ані морального, ані канонічного права»[39].

Виступав в українських та західних ЗМІ з жорсткою критикою фундаменталістської ідеології «русского міра», яку Московський патріархат пропагує задля обгрунтування та виправдання війни проти України[40][41].

Виступає за повний розрив УПЦ з Московським патріархатом, є учасником групи діалогу між духовенством і вірянами УПЦ та ПЦУ[15].

Проводив консультування британських експертів з медичної криміналістики, які збирають свідчення та докази злочинів російських військових в Україні для подачі в міжнародний кримінальний суд в Гаазі[42][43][44].

Співорганізатор екуменічних міжхристиянських акцій на підтримку України у Великобританії[45].

Публікації[ред. | ред. код]

Книги[ред. | ред. код]

  1. Советский режим и церковь. — СПб., 2006. — 136 с. (рос.)
  2. Князь Оскольд и христианизация Руси. — Киев: Дух и литера, 2010. — 120 с. — ISBN 978-966-378-155-6 (рос.)
  3. В катакомбах. Православное подполье в СССР: конспект по истории Истинно-Православной Церкви в СССР. — Луцк: Терен, 2011. — 269 с. — ISBN 978-966-2276-52-7 (рос.)
  4. Схиепископ Петр (Ладыгин): непоколебимый столп Церкви (1866—1957 гг.) / Публ., подг. текста, вступ. ст., сост., коммент. С. В. Шумило, В. В. Шумило. — Глазов, 2013. — 108 с. — ISBN 978-5-905538-16-2 (рос.)
  5. «Духовное Запорожье» на Афоне. Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. — Киев: Издательский отдел УПЦ, 2015. — 116 с. — ISBN 978-966-2371-34-5 (рос.)
  6. Преподобный Паисий Величковский и Запорожская Сечь. Малоизвестные письма прп. Паисия Величковского к Кошевому атаману Войска Запорожского Петру Калнышевскому. Киев — Серпухов: Международный институт афонского наследия в Украине; «Наследие Православного Востока», 2015. — 128 с. — ISBN 978-5-9905423-3-4 (рос.)
  7. Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист. Материалы к жизнеописанию «блаженной памяти великого старца Иоанна Вишенского Святогорца» — Киев: Издательский отдел УПЦ, 2016. — 208 с. — ISBN 978-966-2371-40-6 (рос.)
  8. Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи / Упоряд. та коментарі С. В. Шумила. — Київ: Видавничий відділ УПЦ, 2016. — 207 с. — ISBN 978-966-2371-39-0
  9. Старец Аникита: духовный путь святости. Материалы к жизнеописанию с приложением сочинений иеросхимонаха Аникиты (князя Ширинского-Шихматова) / Приложения, ред. и комментарии Забелин К. В. — Смоленск, 2018. — 276 с. — ISBN 978-5-98156-814-5 (рос.)
    • Старец Аникита: духовный путь святости. Материалы к жизнеописанию с приложением сочинений иеросхимонаха Аникиты (князя Ширинского-Шихматова) / 2-е издание. — Киев-Одесса: Афонское наследие, 2019. — 328 с. — ISBN 978-966-139-103-0 (рос.)
  10. Афонский старец из Закарпатья. Иеросхимонах Аввакум (Вакаров) и его время: 1899—1972. — Киев: Международный институт афонского наследия, 2019. — 336 с. — ISBN 978-966-139-107-8 (соавторы: М. В. Шкаровский, Ю. В. Данилец, П. И. Гайденко) (рос.)
  11. Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті: матеріали Міжнар. наук. конф. (К., 6-7 лютого 2020 р.) / упоряд. С. В. Шумило. — К.: Видавничий відділ УПЦ, 2020. — 616 с.

Статті й інтерв'ю[ред. | ред. код]

Статті в друкованих виданнях
Статті в інтернеті
Основні публікації з викривальною критикою російської військової агресії, ідеології «русского міра» та ролі Московського патріархату у її підтримці
Інтерв'ю

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Український видавничий портал - who-is-who.ua. who-is-who.ua.
  2. ↑ а б Шумило Сергій Вікторович — Афон - Международный институт афонского наследия - МИАН - Институт Афона. afon.org.ua.
  3. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 30 липня 2021. Процитовано 14 липня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  4. ↑ а б в г д Київського науковця нагородили премією за книги про духовну спадщину Афона. Релігія в Україні. 24 грудня 2021. Процитовано 3 травня 2021.
  5. ↑ а б в г Ірина Мамрига (8 квітня 2021). Таємно збиралися по хатах. Священник правив пошепки, щоб міліція не накрила. Gazeta.ua. Процитовано 3 травня 2021.
  6. ↑ Шумило С. В. [document Співпраця зі ЗМІ та громадськістю] // Вісник Національного банку України. — № 2010, червень. — С. 76 – 77..
  7. ↑ При Асоціації українських банків створено Клуб PR-спеціалістів банківського сектору. Детектор медіа. 30 серпня 2006. Процитовано 3 травня 2021.
  8. ↑ Публічний захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук Шумило Сергія Вікторовича. НАКККіМ. Архів оригіналу за 1 березня 2021.
  9. ↑ ШУМИЛО СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ. resource.history.org.ua.
  10. ↑ ШУМИЛО СЕРГІЙ ВІКТОРОВИЧ. nakkkim.edu.ua.
  11. ↑ Sparkes, Kathleen. Opportunities for Scholars at Risk. Dumbarton Oaks.
  12. ↑ а б Book Launch of Elder Avvakum of Mount Athos - Foma. 2 жовт. 2023 р.
  13. ↑ Universität Münster > Religion & Politics > Visiting Fellows. www.uni-muenster.de.
  14. ↑ SHUMYLO Serhii - Histara. 29 серп. 2022 р.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  15. ↑ а б в “Не є християнами ті, хто не прагне діалогу, а лише обвинувачує”, — д-р Сергій Шумило про міжправославні стосунки - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України.
  16. ↑ Філії НДІУ за кордоном. ndiu.org.ua.
  17. ↑ Лекція в Ексетерському університеті. ndiu.org.ua.
  18. ↑ СНУМ та антикомуністичний молодіжно-опозиційний рух на Чернігівщині в 1989—1991 рр. — з чого все починалося? // Сіверянський літопис: Всеукраїнський науковий журнал. — 2018, січень — квітень. — № 1—2 (139—140). — C. 246—258.(укр.)
  19. ↑ Як молодь Чернігівщини виборювала незалежність України. che.cn.ua.
  20. ↑ а б в г Шумило Сергій Вікторович — директор Міжнародного інституту афонської спадщини на официальном сайте Международного института афонского наследия. (укр.)
  21. ↑ 30 років тому відроджено українську церкву - Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина". siver.com.ua.
  22. ↑ 5. СНУМ та антикомуністичний молодіжно-опозиційний рух на Чернігівщині в 1989—1991 рр. — з чого все починалося? // Сiверянський лiтопис: Всеукраїнський науковий журнал. 2018, січень-квітень. — № 1-2 (139—140). C. 246—258 (PDF).
  23. ↑ Київського науковця нагородили премією за книги про духовну спадщину Афона » Релігія в Україні. Вера и религия. Философия и религия в Украине. www.religion.in.ua.
  24. ↑ В Чернигове проведут внеочередное заседание сессии горсовета. LIGA. 24 лист. 2004 р.
  25. ↑ Чому у мера Соколова «трусяться руки» у 9-ту річницю штурму міськради? Сайт телерадіокомпанії Свобода.Fm. 26.11.2013.
  26. ↑ Відповідальність за побиття людей має нести Соколов - Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина". siver.com.ua.
  27. ↑ Чернігівська міськрада визнала Ющенка Президентом і оголосила недовіру ЦВК. Сайт телерадіокомпанії Свобода.Fm. 26.11.2004.
  28. ↑ Ассоциация украинских банков готовит заявление в связи с политической ситуацией в стране. Портал Bankir.ru. 25.11.2004.[недоступне посилання] (рос.)
  29. ↑ АУБ звинувачує НБУ у тиску на власників банків і зриві з'їзду асоціації. Зеркало недели | Дзеркало тижня | Mirror Weekly.
  30. ↑ Асоціація українських банків — Сергій Шумило. Філії іноземних банків в Україні: бути чи не бути?. aub.org.ua.
  31. ↑ Держава і Церква сьогодні: моніторинг проблемних питань » Релігія в Україні. Вера и религия. Философия и религия в Украине. www.religion.in.ua.
  32. ↑ У Чернігові утворено організації учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті. Історична правда.
  33. ↑ Солдатов А. Канонические структуры русской православной церкви заграницей в СССР в эпоху распада тоталитарной системы (1970–80-е гг.) // Ukrainian Religious Studies. 2015. — C. 211—221. 10.32420/2015.74-75.576.
  34. ↑ ​У Сорбонні відзначили 300-річчя від дня народження українського святого, перекладача Паїсія Величковського. LB.ua. 13 лист. 2022 р.
  35. ↑ Про нашого святого говорили у Франції і Румунії. www.golos.com.ua. 22 лист. 2022 р.
  36. ↑ Президент України присвоїв директору МІАС Сергію Шумило звання «Заслужений працівник культури України». afon.org.ua (uk-ua) . 20 листопада 2020.
  37. ↑ "Якщо Путін захопить Київ, то рушить на Варшаву" - історик. Gazeta.ua. 2 бер. 2022 р.
  38. ↑ Путін хоче захопити Україну — Афон - Международный институт афонского наследия - МИАН - Институт Афона. afon.org.ua.
  39. ↑ "Завдяки Путіну МП в Україні більше не буде, бо не має на це ані морального, ані канонічного права", - Сергій Шумило - РІСУ. Релігійно-інформаційна служба України.
  40. ↑ Свобода, Радіо (29 вер. 2022 р.). «Православний шахідизм» та неоязичницька теологія війни московського патріарха Кирила — через www.radiosvoboda.org.
  41. ↑ Свобода, Радіо (11 лист. 2022 р.). Фальшиві «пророцтва» як виправдання війни: сектантські містифікації московського патріарха Кирила — через www.radiosvoboda.org.
  42. ↑ Ukraina: brytyjscy eksperci zbierają dowody rosyjskich zbrodni - Vatican News. www.vaticannews.va. 9 черв. 2023 р.
  43. ↑ [1][недоступне посилання]
  44. ↑ Ukrainian Scholars Give Advice to British Experts on Russian Crimes | Franciscan Media. www.franciscanmedia.org. 8 черв. 2023 р.
  45. ↑ Joint Prayer Held in Britain in Solidarity with Ukraine. thegaze.media.

Посилання[ред. | ред. код]

Література та бібліографія
Наука
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шумило_Сергій_Вікторович&oldid=41926257