Вікіпедія:Проєкт:Мукачево/Художники
Цибере Василь Михайлович (17.12.1931 – 11.11.2007) А спочатку було слово...
Василь Михайлович Цибере народився 17 грудня 1931 року в селі Лалово наМукачівщині в селянській родині. Мати залишилась з 4-ма дітьми у свекрухи, єдиний син помер, коли хлопчикові було 8 років, Маргариті 10, Іванові 8, Єлизаветі 1. Вона до останніх днів працювала на колгоспній фермі визнаним передовиком виробництва. Важко молодій жінці поратись по господарству, виконувати хатню роботу і виховувати дітей чоловіка. Але поруч були батьки її коханого Михайла, які всіляко допомагали невістці. У процeci виховання вони опирались на добре слово, власний досвід та народну педагогіку . Хотілося їм виростити дітей добрими, працьовитими, чуйними, і, безперечно, всіх вивчити,Згодом Маргарита Цибере закінчила Мукачівське педучилище, Василь та Іван - Ужгородський Державний Університет, Єлизавета все життя пропрацювала в торгівлі.
Василь ріс допитливим, розумним, охочим до науки, з творчими нахилами до співу і малювання. Мати з гордістю дивилася на старшого сина, коли він ішов церквою на відведене для хлопців місце, гордо піднявши голівку, впевнено. А ще більшe раділа, коли Василько почав співати за дяками і думала: « Хоч і сирота, але Бог не залишив його без свого благословення,бо і вчиться добре, і голос має, от і буде священиком, найповажнішою людиною на селі.» Та не так сталося, як гадалося. Не відала мати, що не один талант передала своєму синові, коли у вільну хвилину сиділи біля неї діти, а вона читала «Псалтир», співала пісень, вчила малювати добре відомих "друзів" сільської малечі. Найближче сидів біля матері Лоціко (так «навали хлопця дома і в селі) і захоплено спостерігав за чарівними рухами маминої руки, з-під якої народжувались квіти, дереза, птахи, тварини. Саме у такі хвилини, можливо, зароджувався у хлопця хист до малювання. Василь ріс романтиком. Пасучи худобу на ровені, любив співати, дивитись на бездонне небо і милуватись плином хмарок, вслухатись у спів пташок і комашні, захоплюватись різнобарв'ям квітів, духмяним запахом трав. Вся палітра навколишньої краси западала в душу хлопця і там народжувались перш бажання передати цю безмежність словом. Так з'явились перші спроби віршування. Отак і виріс хлопець: вчився, випускав стіннівки, писав вірші. Після Лалівської семирічної школи Василь навчався в Мукачівській СШ № 2, був відмінником навчання, редактором газети, незмінним старостою групи. Про шкільні будні і свята, радощі і пустощі згадують однокласники на зустрічах, яки впродовж багатьох років відбуваються кожні 5 років. На таких зустрічах з теплотою обмінюються спогадами колишні учні і їх наставники-вчителі.
Здобувши освіту вчителя російської мови і літератури на філологічному факультеті Ужгородського Державного Університету, Василь Михайлович працює у семирічній школі в Лохові. Молодого вчителя доброзичливо прийняли в педколективі, звідки в 1951 році проводжали на військову службу. Василь Цибере був курсантом в/ч 64449 ст. Пуховичі Мінської області. Танкові війська, напружені армійські будні. А вечорами і У святкові дні молодий солдат бере ручку і знову починає віршувати.
Тематика різноманітна: пейзажна лірика, краса людської праці, безкорислива дружба і, безперечно, кохання. Вірші Василя Цибере почали друкуватись у військовій пресі і їх з захопленням читали молоді солдати.
Демобілізувавшись з рядів Радянської Армії, Василь Михайлович працює вчителем Лавківської семирічної школи, Ракошинської середньої школи. Завідуючим навчальною частиною Копинівської семирічки, інспектором шкіл Мукачівського райвно, завідуючим відділом культури райвиконкому. Йому доводиться багато їздити по району, перевіряючи роботу шкіл, культосвітніх закладів. Навесні 1957 року, саме під час одного з відряджень у село Кайданове, зустрів біля автобусної зупинки чорняве рум'яне дівча, яке запало в душу. Була це студентка 3 курсу Мукачівського педучилища Ганна, яка у липні 1958 року вже стала Ганною Дмитрівною Цибере. Вчителі за фахом і творчі натури за покликанням, молоде подружжя переїжджає в 1959 році с. Верхній Коропець, куди Василя Михайловича призначено директором семирічної школи. Вмілий керівник, хороший педагог, творча ініціативна особистість, суспільно-активна людина - директор зумів мобі-лізувати педколектив на створення навчальних кабінетів, облад¬нання майстерень, оформлення школи, яка була розташована у 4-х будинках. Одну з найбільших кімнат, яка служила актовим залом, розмалював під тематикупершого польоту людини в космос - Юрія Гагаріна. Велику увагу звертав Василь Михайлови на впровадження демократичних принципів в школі, ставлячи в центрі навчально-виховного процесу і позакласної роботи - дитину, вимагаючи від учителів якнайповніше використовувати морально-етичний та естетичний потенціал програмового матеріалу,. Щоб в його школі прищеплювали учням любов рідної мови отчого краю, його історії, культури, залучали їх до збирання народної творчості та предметів побуту. Результатом цієї копіткої роботи став перший в Мукачівському районі Музей народознавства. З відвідування музею завжди починався новий навчальний рік у школі. Багато уваги приділяв директор залученню дітей до гурткової роботи, особливо гуманітарного спрямування. У школі запрацювали літературні гуртки, випускалися під керівництвом вчителів-філологів літературно - художні альманахи, ставилися п'єси у сільському клубі.Вчителі, директор, батьки були учас¬никами сільського хору, драматичного гуртка, танцювального колективу і часто виступали перед односельцями і в навколишніх селах. Василь Михайлович брав активну участь в зборі матеріалів та оформленні Музею Бойової Партизанської Слави у селі Бабичі. Завжди вважав за потребу директор Коропецької школи Василь Михайлович Цибере робити для людей, для громади. Не шкодував ні власного часу, ні зусиль. За працьовитість, скромність, людяність, громадську активність, шанували Василя Михайловича на селі. Бажаним гостем він був у кожній родині. І тому впродовж багатьох років зустрічі з коропчанами були святом для його душі.
У 1967 році Василя Михайловича Цибере було обрано заступником Голови Мукачівського Міськвиконкому. На цій посаді він працював до 1974 року. Очолював освіту,культуру,медицину міста. Це за його ініціативою і безпосереднім керівництвом розроблявся і будувався комплекс - меморіал Вічної Слави, який було відкрито 26 жовтня 1969 року, до Дня визволення Мукачева від німецько-фашистських загарбників. Чудовим доповненням паркової зони стали дитячі зони, кращі в області. Щодня доводилося розв'язувати складні, важливі питання, які вимагали чимало зусиль, часу, енергії. Компенсаторним засобом були поїздки в гори з родиною. Вміння переключатись дуже допомагало. Поринаючи в інший світ, черпав силу й енергію для вирішення наступних складних проблем.
Поверненням до педагогічної діяльності ознаменувалась робота вихователем школи-інтернату для сліпих дітей. З вересня 1974 року Василь Михайлович викладає російську мову в Мукачівському педагогічному училищі, а потім завідує шкільним відділом цього ж закладу. Поряд з основною роботою бере участь в оформленні кабінетів, створенні і виготовленні вітражів. За багаторічну трудову діяльність на освітянський ниві Василю Михайловичу Цибере було присвоєно звання "Відмінника народної освіти України", нагороджено медаллю "Ветеран Праці". Багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність, де доля випробовувала на міцність й не зламала, вела до мрії його життя - храму мистецтва для обдарованих дітей. А затим Перший пленер... В 1963 році, ще працюючи директором Верхньокоропецької школи, Василь Михайлович, один з Мукачівщини, вперше був запрошений під час літніх канікул в Міжгір'я. На пленер, який проводився Будинком народної творчості для самодіяльних художників. Закарпатську організацію Спілки художників України представляли Золтан Золтанович Шолтес, Федір Жигмундович Коложварі, Антон Олексійович Шепа, а очолював пленер Ернест Рудольфович Контратович - народний художник України.
Сігетій С.В і Цибере В.м на пленері.
Без мольберта, з чемоданчиком і кількома картонками, разом із самодіяльними художниками з інших районів області попадає Василь Михайлович в середовище справжніх митців,художниківиків-професіоналів. Не знітився Василь Цибере, що поруч майстри пензля, взяв чемодан, картони і, забувши про все на світі, почав передавати вже за допомогою фарб своє бачення краси Карпат, блакитного неба, бистрину річки і свої почуття любові до всього, що його оточувало. Добрі відгуки керівників пленеру глибоко запали в душу, дали ріст художньому таланту. Отак було зроблено перший крок до образотворчого мистецтва і своєї стежини в ньому. А потім були зустрічі і розмови з Кашшаєм. Народний художник України Антон Михайлович Кашшай мав благотворний вплив на формування професійного рівня художника-живописця. В 70-80-х роках, разом з Бурчем В.В, Сапатюком М.М., виїжджали на малювання у верховинські райони краю. Антон Михайлович Кашшай був завжди бажаним гостем у родині Цибере. Молодий художник охоче розкладав у кімнаті свої картини, етюди і пильно стежив за реакцією великого майстра, ловив кожне схвальне слово і зауваження, бо надто поважав його і як художника, і як людину - розумну, інтелігентну, доброзичливу.На вихідні і календарні свята Василь Цибере брав етюдник, дружину, дочку Наталю і відправлявся в с.Гукливе, в с. Буковець, Скотарське, на Синевир чи інші живописні гірські села. Не було вимогливого керівника, у інший світ поринав щасливий, сповнений творчої наснаги художник, там був чоловік і батько. У 80-90-х роках художник Василь Цибере часто виїжджає на пленери з новими друзями - Степаном Сігетієм, Миколою Керечанином. Підґрунтям дружби стали спільність морально- естетичних поглядів, любов до краси і творчої праці. Пленери Словаччини - Високі Татри, Угорщини - Балатонські степи, Фінляндії - Гельсінкі розширюють кругозір, незвичні пейзажі манять своєю неповторністю і несхожістю. Із закордонних подорожей художник привозить багато етюдів-спостережень, які пізніше перетворюються на живописні спогади. Але саме краса рідної природи давно стала невід'ємною частиною його життя, основним джерелом творчості. І нові сюжети для полотен знаходить Василь Михайлович в захоплюючих поїздках на полювання чи рибалку. З друзями Криловим Миколою Миколайовичем, Сенько Василем Петровичем, Токарем Антоном полюють на зайців, лисицю, бува й кабана. Тепер все стає в пригоді для Василя Цибере - художника : інспектування різних шкіл знайомить з самобутністю кожного куточка рідного краю, перевірки культосвітніх закладів дають, як нікому, знань з невичерпного джерела народної культури, а доброта і вдячність примножують щирих друзів і знайомих. Здається, Василь Цибере знає кожен потічок, стежинку чи хатку при лісі, вистачило б фарб і полотен. Невтомний художник спішить схопити Щось, що не дає спокою, що веде далі і далі, туди, де як у дитинстві блакитне небо, сині гори, зелена трава і жовті кульбаби, помаранчеве сонце і червоні жоржини біля маминої хатини... Манера письма швидка, мазки лягають на полотно розлого, а колорит тихий, наче прийшов здалеку. Завжди впізнаєш роботу, незалежно, в Угорщині написане полотно, чи на Свалявщині, мабуть тому що цілісність художнього бачення з роками і з досвітом не втратила безпосередності і чистоти, суму і вдячності гідного сина своїх батьків, свого краю, своєї Батьківщини і свого Всесвіту. Чи здійснилися мрії про "справжню" майстерню, чи майстернею стала рідна художня школа, чи майстерня там, де розклав свій етюдник з нічим незрівнянним запахом олійних фарб і розчинника, самотній перед чистим полотном художник. Кожне полотно - це вірш в кольорі, це нове оповідання фарбою і нова поема швидкоплинного часу і рима Того, Що Назавжди. Неможливо завершити живописну роботу - завершити красу неможливо, неможливо поставити останній мазок - тільки коли закінчиться фарба, неможливо зупинити мить натхнення і підписати своє полотно-життя : " я все сказав". Лише відчути себе на порозі недовіршованого твору , недомальованого етюду: " я хотів сказати..."
Василь Михайлович в майстерні за роботою.
З багатьма художниками, як самодіяльними , так і членами Спілки художників, був знайомий Василь Цибере, ходив на етюди, виїжджав на пленери, але ніколи не копіював і не запозичував у інших. Завжди і у всьому був самим собою, йшов своєю стежкою до високого мистецтва. Адже філософія Василя Михайловича Цибере - бути самим собою. А затим перша Школа...
В центрі міста на центральній його площі розташована старовинна будова, яку називають «Білий Палац» - архітектурно-історична памяткаХVII-XVIII століть. Колись це був одноповерховий, в стилі Ренесанс,палац, який належав Трансільванським князям Ракоці і був їх міською резиденцією. Пізніше, відомим архітектором Балтазаром Нейманом було добудовано двоповерхову споруду з порталом в стилі раннього бароко у центрі фасаду для графа Шенборна. А тепер володарі цього палацу не просто діти, а наділені Божою іскрою молоді громадяни молодої країни. Здійснилася мрія життя василя Михайловича Цибере - відкрита перша на Закарпатті художня школа для дітей, датою 7 серпня 1979 року згідно наказу Міністерства Культури УРСР.
Це тепер можна зазирнути в старі вирізки газет, які Він збирав, і прочитати, що, коли і ж відбувалось, хто при цьому був присутній і що при цьому було сказано. Тільки ви не будете знати, як тяжко бути першим, як створити те, чого ще не було в колоритному і несхожому ні на один регіон України, його рідному Закарпатті - острівець дитячого світосприйняття. І ви не будете знати яке життя і яка робота пройшли між рядками газетних статей. Таких людей все меншає - кажуть старші, а молоді сподіваються, щоб таки були завше. Сучасного вигляду набув архітектурний ансамбль "Білого Палацу", в який входив будинок, дворик і ковані ворота після реставрації 1985-1990 років , яку проводили Львівські реставраційні майстерні. Але будівля після того не втратила своєї чарівності і, навіть, містичності, характерної для споруд минулих століть.. Історична центральна споруда міста була центром мистецтва, просвітництва. В свій час тут мали майстерні художники, члени Спілки Бурч В.В., Бровді І.В., свої персональні виставки - художники Віталій Григор'єв, Михайло Волков, Павло Бокотей, Вікторія Катрич. Ладіслав Бучина, Микола Лещук. На першому поверсі був перший в місті Художній салон, де"Клуб творчої інтелігенції" запрошував на літературно- музичні вечори з музикантами міста і обласної філармонії,поетами, журналістами. З лекціями з історії мистецтв виступали для всіх бажаючих мистецтвознавці музею Ермітаж з Ленінграду, а також викладачі школі Вовчок В.І., Баранов І.В., проводились аукціони. За ініціативою Бурча В.В. і Цибере В.М. певний період виставочним залом художників міста була каплиця костьлу Святого Мартина. Дворик біля школи став площадкою для концертів самодіяльних колективів міста, виступів танцювальних і хорових колективів, конкурсів дитячого малюнку дитячої творчості, кругла площадка біля школи стала амфітеатром для урочистих випусків вихованців школи. А від воріт "Білого палацу" відправлялись автобуси на літні практичні заняття учнів і осінні пленери художників міста. Зв'язок з історією продовжився, коли за його ініціативою при допомозі друзів і митців з Угорщини і викладачів школи, в одному з кращих приміщень було відкрито кімнату - музей Міхая Мункачі, художника, який народився в Мукачеві і був обраний почесним громадянином міста. А в лютому 1994 року, з нагоди святкування 150-й річниці з дня народження глави угорської національної школи та реалістичного живопису Дитячій Художній Школі було присвоєно ім'я Міхая Мункачі, відтепер і назавжди. Школа стає методичним центром, де проводяться семінари і лекції для всіх шкіл художнього напряму району і області. На нарадах і зустрічах викладачі обмінюються думками, індивідуальними методиками викладання, знайомляться з самобутнім талантом дітей різних куточків Закарпаття, збагачуючи свій досвід і передаючи його іншим. А в березні 1996 року здійснюється ще один творчий задум талановитого організатора - «відкриття Музею дитячої творчості. За короткий термін існування музею в ньому побувало багаТО відвідувачів, що залишили свої спогади і враження в книзі відгуків. Від перших спроб вихованців підготовчого класу глядачі потрапляють в зал графіки, представлений унікальними офортами і ліногравюрами з шкільної друкарської майстерні. Далі зал живопису, зал композиції і скульптури, де поряд з роботами випускників ДХШ ім. М.Мункачі представлені живописні композиції, кераміка і різьба по дереву учнів інших шкіл Закарпатської області. А завершує експозицію зал прикладного та декоративного мистецтва з мінігобеленами ручного ткацтва і декоративними панно, що розписані технікою "батік".
Директор ДХШ демонструє експонати
генерал-майору Іванчик І.М та його сину.
Наступним кроком на шляху відродження духовності стає організація серії пленерів в Свалявському, Воловецькому, Міжгірському, Хустському, Великоберезнянському районах. Він очолює етнографічні подорожі "Дерев'яні церкви Закарпаття", на які виїжджає разом з художниками міста і викладачами школи, щоб відобразити танучу поезію архітектурних пам'яток ХУІІ-ХІХ ст. Під керівництвом невтомного Василя Михайловича педагогічний колектив продовжував творити і вчити дітей бачити і любити красу рідної природи, шанувати народні звичаї, обряди, свята, любити історію та культуру рідної країни... А затим і визнання… 27.04.2002 року рішенням другої сесії ІV скликання Мукачівської міської ради Василю Михайловичу Цибере присвоєно звання «Почесний громадянин м. Мукачева. Василь Цибере робив все, щоб жодна обдарована дитина через матеріальні нестатки не відклала вбік пензля. Бо такий він був педагог і художник, що любив підростаюче покоління, наше майбуття. Звісно, не всі випускники школи обрали собі мистецтво справою всього життя. Але кожен, хто пройшов через художню школу, торкнувся прекрасного, що неодмінно позначиться на його долі. Дитяча художня школа Мункачі має гідних продовжувачів справи її першого директора.
Відійшов у Вічність Цибере Василь Михайлович 11.11.2007 року.
Щиру вдячність за надану допомогу в підготовці матеріалу висловлюю родині Цибере В.М. та вчителю ДХШ Шебітченко О.Ю.