Обговорення Вікіпедії:Проєкт:Цей день в історії/13 липня

ПАМ'ЯТНІ ДАТИ 13 ЛИПНЯ

Цього дня народилися:

1541 — Ель Греко (власне — Доменико Теотокопулі), іспанський живописець, за походженням — грек. Народився на Кіпрі, жив якийсь час в Римі, згодом переїхав до Іспанії, але не зміг стати придворним живописцем Філіпа II і поселився в Толедо. Ель Греко не можна назвати ні іспанським художником, ні італійським, ні тим більше — грецьким. Його творчість настільки самобутня, така, що виходить за які-небудь рамки національних шкіл і традицій. Дивовижним чином в нім об'єднуються спіритуалізм грецького іконопису, досягнення італійського мистецтва Пізнього Відродження і своєрідність іспанської культури на межі ХVI і ХVII століть. У очах сучасників він виглядав або пророком, або божевільним — ніякої середини. Зберігся опис особистої бібліотеки Ель Греко, де поряд з книгами по архітектурі, грецькими класиками і італійськими поетами (Петрарка, Аріосто, Тассо) — знаходяться і теологічні праці. Серед останніх — «Про небесну ієрархію» Псевдо-діонісия Ареопагита, твори якого, написані в другій половині V ст., зіграли величезну роль в історії релігійно-філософської думки. Ясно, що ареопагитіка надихала майстра. Це був не тільки художник, а мислитель-містик, в полотнах якого з космічним простором і потойбічним світлом, з екстатичними персонажами і святими фанатиками, втілена ідея вічного Католицтва. Ожилі ікони — вдале визначення для його картин. Пригадати хоч би неземну, неплотську красу Мадонни Ель Греко — чорні очі з мигдалеподібним, характерним «іспанським» розрізом. Впродовж століть Ель Греко був забутий: його полотна, крім того, що вважалися за антиестетичних (говорили про відштовхуючий трупний колір на лицях персонажів, неприродній витягнутості фігур) — мали ще злу славу в музеях, пов'язану з «страшними привидами». Тільки у ХХ столітті відбулося нове відкриття його живопису.

1862 — Микола Олександрович Рубакин, російський книгознавець, бібліографія. Закінчив фізико-математичний і юридичний факультети Петербурзького університету. За участь в студентській нелегальній організації був арештований, в 1907 р. емігрував до Швейцарії. Перед від'їздом подарував свою бібліотеку (більше 100 тис. тт.) Російській лізі освіти. У еміграції зібрав нову бібліотеку (більше 100 тис. тт.), яку подарував бібліотеці СРСР ім. Леніна (нині Російська державна бібліотека). Вів крупну просвітницьку роботу, розробляв проблеми пропаганди книги і самоосвіти, створив нову теорію — бібліопсихологию. Вершиною творчості Н. Рубакина є його знаменита фундаментальна робота «Серед книг».

1932 — Віктор Семенович Берковський, бард, композитор, визнаний майстер авторської пісні. Родом із Запоріжжя. За освітою металург, кандидат технічних наук, доцент. Писав пісні на вірші інших авторів, співробітничав з багатьма музикантами. Серед відомих творів Берковського — знаменита светловськая «Гранада», і не менш відома «Під музику Вівальді», створена в співавторстві з Сергієм Никітіним, слова Велічанського.

1942 — Харрісон Форд, американський кіноактор. Виконавець головної ролі в пригодницькому бойовику про Індіану Джонсі — професорові археології, який потрапляє в різноманітні неймовірні ситуації («Шукачі загубленого ковчега», «Індіана Джонс і Храм Страшного Суду», «Індіана Джонс і останній хрестовий похід»; фільми увійшли до числа найбільш касах за історію Голлівуду.

Цього дня померли:

1793 — Жан Поль Марат, діяч Великої французької революції, один з вождів якобінців, учений і публіцист. Убитий роялістом Шарлотою Корде.

1951 — Арнольд Шенберг, австрійський композитор, диригент, педагог. Засновник атональної музики і додекафонії (Томас Манн немало запозичив у Шенберга, створюючи образ Адріан Льоверкюна — головного героя романа «Доктор Фаустус»).

Події дня:

1837 — королева Вікторія першої з британських монархів поселилася в палаці Букингемськом (зараз — головна королівська резиденція в Лондоні).

1882 — в Москві, Петербурзі, Одесі, Ризі і Варшаві були відкриті перші в Російській імперії міські телефонні станції. Щодо Києва, те міністерство внутрішніх справ розглянуло питання про київську міську телефонну станцію (ГТС) тільки в 1884 р. Було вирішено створити державну телефонну мережу, яка б обслуговувалася не приватними особами, як це практикувалося на побудованих американцями ГТС Москви, Риги і Петербургу, а спеціальними чиновниками поштово-телеграфного відомства. Для цієї мети на початку 1885 р. були виділені 64 кв. м на другому поверсі поштової контори на Хрещатику і розміщено тут два комутатори на 50 номерів кожен. На 1 квітня 1886 р. в Києві налічувалося 70 приватних абонентів і 30 телефонізованих установ. Розширенню мережі абонентів перешкоджала тільки висока плата — 150 крб. в рік. Впродовж тривалого часу до мережі не підключалися багато торгових фірм, лікарень, магазинів. Нетелефонізованою залишилася навіть міська дума. Тільки з 1890 р., коли плата знизилася до 100 рублів, справи пішли швидшим. У 1892 р. в Києві налічувалося вже 409 абонентів. У 1898 — 1901 рр. відбулася реконструкція ГТС і мережі у зв'язку з переходом на двопроводную систему і почалося звільнення міста від телефонного дроту, яким були обплутані його вулиці. У 1912 р. комутаторів ГТС обслуговували вже 4200 абонентських номерів. Тоді ж місто зіткнулося з першим в історії Києва «телефонним голодом». Було вирішено у дворі старій поштовій станції на Хрещатику закласти нову чотирехетажноє будівлю ГТС загальною площею 5200 кв. м (проти тих, що були 64). Будівництво закінчилося в листопаді 1913 р., ще рік пішов на монтаж устаткування і перекладення кабелів в нові залізобетонні канали шведського типу. В результаті цієї капітальної реконструкції на початок першої світової війни і епохи великих соціальних потрясінь Київ мав новітню і найбільш якісний на той час телефонний зв'язок.--A® 04:13, 26 грудня 2007 (UTC)