Обговорення користувача:Магомед
Український фактор при створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини Магомедов А.О. Постановка проблеми,її зв’язок з наміченими завданнями. Питання прав і свобод людини і громадянина є одним з найактуальніших у наш час. Розвиток ідей побудови демократичної держави та громадянського суспільства, дуже тісно пов’язаний з галуззю прав людини як головної складової процесу цієї трансформації. Стаття 3 Конституції України зазначає,що людина,її життя і здоров’я,честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави[6]. Проте така позиція держави є наслідком довготривалого процесу історичного розвитку галузі прав людини ,який особливо активізувався після закінчення Другої світової війни .Головна увага тепер приділялася створенню єдиних міжнародних стандартів у сфері прав і свобод людини і їх беззаперечне виконання усіма членами світового співтовариства. Аналіз досліджень і публікацій із проблеми. Вивченню питання формування та розвитку галузі прав людини та участі України у процесі формування нормативно –правової бази ,що стала основою загальноприйнятих міжнародних стандартів прав людини присвячено праці таких вітчизняних вчених як М.Антонович, П.Рабінович, В.Буткевич, А.Зленко, І.Бліщенко та інших. Зокрема М.Антонович визначає існування протиріч між декларативними засадами існування прав людини і механізмами їх практичної реалізації в період перебування української держави в складі Радянського Союзу,зазначаючи необхідність нагадати людям про їхні права[8]. А.Зленко зазначає,що при проведенні внутрішніх реформ у сфері прав людини,Україна зобов’язана дотримуватись тих міжнародних принципів,що регулюють правовий статус людини, в створенні яких вона сама брала активну участь[9]. Мета публікації .Спроба дослідити участь та роль української держави у створенні головних міжнародних документів у галузі прав людини . Виклад змісту публікації. Після закінчення Другої світової війни Україна як держава,що внесла один з найвагоміших вкладів у перемогу над фашистськими загарбниками отримала широке міжнародне визнання та авторитет в очах світової громадськості. Сталінський режим навіть дозволив утворити їй власне міністерство закордонних справ,що діяло під жорстким контролем московського центру. Проте це не завадило їй стати однією з держав –фундаторів створеної у 1945 році Організації Об’єднаних Націй,та неодноразово обиратися членом головних органів ООН,її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин. І саме на цей період припадає початок її участі у створенні нової системи прав людини,побудованої на демократичних та гуманістичних цінностях та ідеалах. Говорячи про міжнародна правосуб’єктність колишньої УРСР та її участь у процесах міжнародного співробітництва насамперед варто зазначити акцентування головної уваги нашої держави на питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина і створення дієвих інституційних механізмів,що забезпечували б практичне втілення принципів прав людини в життя. Зокрема,на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і Соціальної ради ООН,у 1947році,стала членом Економічної комісії для Європи,у 1948-1949,1984-1985 та 1999-2001 роках обиралася тимчасовим членом найголовнішого органу ООН –Ради Безпеки. Це було яскравим свідченням високого рівня довіри у членів світового співтовариства до нашої держави та її участі в облаштуванні повоєнного світу. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті та реалізовані. Саме з ініціативи української делегації у 1948р.на конференції в Сан- Франциско,комітет який очолював голова української делегації Дмитро Мануїльський (міністр закордонних справ УРСР)сформулював преамбулу,цілі та принципи Статуту ООН.На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.
Активну участь брала Україна й у розробці та прийнятті основних міжнародних нормативно –правових документів у галузі прав людини. Так,конкретні пропозиції української сторони знайшли своє відображення у головному міжнародному документі у галузі прав людини Загальній декларації прав людини ,прийнятій на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року уривок з преамбули якої я хочу навести ’’Принимая во внимание, что признание достоинства, присущего всем членам человеческой семьи ,и равных и неотъемлемых прав их является основой свободы ,справедливости и всеобщего мира[10]’’,а також в цілому ряді інших документів,до яких належать:Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації1965р.,Міжнародному пакті про громадянські та політичні права1966р.,який був ратифікований Україною у 1973році,Міжнародному пакті про економічні,соціальні і культурні права1966р.,Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього1973р.,як реакцію світової громадськості на дискримінацію корінного населення Південно-Африканської Республіки та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники-юристи В.Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР,основоположник української школи міжнародного права,член Міжнародного суду ООН,член Комісії ООН з прав людини у 1947-1949рр.)і П.Недбайло(професор,завідувач кафедри держави і права Київського університету Т.Г.Шевченка, який у 1958-1968рр.був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому у 1968 році було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини і громадянина). Прогресивні зміни ,що відбулися у свідомості українців та партійно-державної еліти вплинули і на прийняття нового Основного Закону –Конституції УРСР 1978 року,яка суттєво відрізнялася від попередньої значно ширшим колом прав і свобод людини і громадянина. У ній дві глави були повністю присвячені питанням прав людини,визначався правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України,встановлювалася рівність прав громадян перед законом,рівність прав чоловіка та жінки.
Таким чином у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, в створенні яких українській державі належить не остання роль і які стали візитівкою для України після проголошення її незалежності. В період самостійності Україна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері.В1993році Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини який проходив у Відні(Австрія).Після якого розпочалося вироблення нової концепції правового статусу людини,що був закріплений у Конституції 1996 року,другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання,зокрема стаття 22 визначає,що перелік прав і свобод закріплених конституцією не є вичерпним[6]. А це в свою чергу вказує на те ,що держава розуміючи ,що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових видів неврегульованих суспільних відносин,які не можуть бути заборонені лише тому,що щодо них відсутня дія відповідних законів. Підводячи підсумки дослідження можна зробити висновок,про те,що Україна відіграла значну роль у формуванні міжнародної нормативно-правової бази у галузі прав людини,яка стала основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світової спільноти,зміцненню кредиту довіри до неї,а також змінам у свідомості українців,підвищенню рівня їх правової та політичної культури. Усвідомленню необхідності змін старого державно-суспільного укладу,ідеології,мислення,відчуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму. Проте на шляху становлення незалежності перед молодою українською державою постав ряд проблемних питань пов’язаних з становленням та функціонуванням власних інститутів в сфері регулювання прав людини які потребують законодавчого забезпечення власної діяльності та вироблення якісно нових, концептуальних ідей подальшого розвитку,але це є завданням майбутнього. Література 1.Основи Конституційного права України/Під ред. В.В.Копейчікова.-К.:Юринком Інтер,-1998.-214с. 2.Постанова КМУ від 12 червня1998 року№852’’Про запровадження механізму адаптації законодаства України до законодавства Европейського союзу’’. 3.Стахов Н.Н.Права человека и гражданина:история и современность // Правова держава України:проблеми,перспективи розвитку.-К.,1997-135с. 4.Указ Президента №615/98 від 11 червня 1998р.//Урядовий вісник №28 від 17.06.98р. 5.Український моніторинг//Міжнародна інтеграція України. №2 2002р. 6.Конституція України:Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року//Голос України.-1996.-13 липня. 7.Віднянський С.В.Участь України у соціальній та гуманітарній діяльності ООН//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-2005.-№58-С.133-141. 8.Антонович М.Україна в міжнародній системі захисту прав людини.-К.,2000.-261с. 9.ЗленкоА.В.Роль ООН у захисті соціальних цінностей людини//ООН у системі міжнародних відносин. Історичний досвід та перспективи.-К.:Либідь,1995.-С.71-85. 10.Всеобщая декларация прав человека1948г./Международное право в документах:Учеб.пособие.-М.,2000.-С.101-106.