Санчо I (король Майорки)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Санс І (король Мальорки))
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Санчо I
Золотий реал Санчо I
Народився між 1274 та 1276
Перпіньян
Помер 4 вересня 1324
Формігер
·напад астми
Поховання Перпіньян
Діяльність аристократ
Титул король
Посада count of Cerdagned і король Майорки[d]
Термін 1311—1324 роки
Попередник Хайме ІІ
Наступник Хайме III
Конфесія католицтво
Рід Барселонська династія
Батько Хайме ІІ
Мати Ескларамунда де Фуа
Брати, сестри Sancha of Majorcad, Saura of Majorcad, James of Majorcad, Ferdinand of Majorcad, Philip of Majorcad, Isabella of Majorcad, Blanche de Majorcad, Peter of Majorcad і Ferdinand of Majorcad
У шлюбі з Марія Неаполітанська
Діти Q79445228?, Q79446356?, Q79447422?, Q79471578? і Constança de Mallorca i de Puigbadród

Санчо I Миролюбний (*Sanç I el Pacific, між 1274 та 1276 — 4 вересня 1324) — король Майорки у 1311—1324 роках.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молоді роки[ред. | ред. код]

Походив з Барселонської династії. Син Хайме ІІ, короля Майорки, та Ескларамунди де Фуа. Народився в Перпіньяні (Руссільйонське графство). У 1286 році під час війни батька з Альфонсо III, королем Арагону, війська останнього захопили Руссільйон і Майорку. В цей час до полону потрапляє Санчо, його мати і брат Хайме. Тут вони перебували до 1295 року, коли за угодою в Ананьї були звільнені, а Хайме II отримав назад усі свої володіння.

Після цього батько відправив Санчо до Парижа, де той здобув освіту. У 1299 році його старший брат Хайме постригся в ченці. Тому спадкоємцем трону став Санчо. Але деякий час його статус оскаржував інший брат Фердинанд. Тому лише у 1302 році Санчо офіційно оголошено спадкоємцем Хайме II. У 1304 році було укладено шлюб з донькою короля Неаполя. Фактично він відбувся у 1309 році.

Королювання[ред. | ред. код]

Після смерті батька у 1311 році стає новим королем. Санчо I намагався продовжувати політику батька щодо стабілізації становища в королівстві й боровся проти жителів столиці королівства Пальми, які виступали за автономію міста. Цим скористався Хайме II, король Арагону, який втрутився у справи Майорканського королівства. Проте папі римському Іоанну XXII 1315 року вдалося замирити родичів. Натомість Санчо I зобов'язувався допомогти Арагону в майбутньому завоюванні Сардинії та Корсики.

Водночас король Майорки від самого початку правління намагався створити потужний флот, який би сперечався з флотами Генуї та Венеції. Для цього активно вимагав гроші в торговців-жидів. У 1315 році за перехід німецьких християн у юдаїзм наклав на жидівську громаду значний штраф і конфіскував синагогу, після цього позбавив усіх привілеїв, що були надані його попередниками. Лише у 1323 році частково відновив привілеї та права жидів.

У 1320 року спрямував свої війська на підтримку арагонського війська, яке вдерлося до Сардинії. У 1321 році визнав зверхність Арагону, сплативши відповідну данину. При цьому відмовився визнавати васалітет від Франції стосовно до сеньйорії Монпельє. Впровадив законодавство для боротьби з браконьєрством. При цьому за наказом короля було зведено потужну берегову оборону Майорки від африканських піратів.

У Санчо I не було законних дітей, тому постала проблема спадщини. Хайме II Арагонський наполягав на тому, що усі володіння Санчо I повинні були перейти до нього. Але у 1322 році король впровадив закон, за яким спадкоємцем трону ставав його старший небіж Хайме, у випадку смерті того — молодший небіж Фердинанд. Для їхньої підтримки утворено регентську раду. Це рішення підтримав Філіп IV, король Франції.

Помер у 1324 році від нападу астми, трон успадкував небіж Хайме. Поховано було у кафедральному соборі Перпіньяну.

Родина[ред. | ред. код]

Дружина — Марія, донька Карла II Анжу, короля Неаполя.

Дітей не було

4 бастарди

Джерела[ред. | ред. код]

  • Abulafia, David (2002). A Mediterranean Emporium: The Catalan Kingdom of Majorca. Cambridge University Press. pp. 12, 28, 88. ISBN 0521894050.
  • Del Arco, Ricardo. Sepulcros de la Casa Real de Aragón. Instituto Jerónimo Zurita. Consejo Superior de Investigaciones Científicas. Madrid. 1945.
  • Hilda Johnstone, Francia: gli ultimi capetingi, in Storia del mondo medievale, vol. VI, 1999, pp. 569—607