Церква Вознесіння Господнього (Казанська церква) (Дніпро)
Церква Вознесіння Господнього (Казанська церква) ― зруйнований храм на вершині холма святої Варвари в Дніпрі[1]; розміщувався неподалік від кінцевої зупинки
| Церква Вознесіння Господнього | |
|---|---|
 Церква Вознесіння Господнього (колоризована світлина поч. XX ст.) | |
| 48°27′01″ пн. ш. 35°01′51″ сх. д. / 48.450344° пн. ш. 35.030873° сх. д. | |
| Тип споруди | православний храм |
| Сучасний статус | зруйнована |
| Розташування |
 Російська імперія і  СРСР, Дніпропетровська областьДніпро |
| Архітектор | Миклашевський Олексій |
| Початок будівництва | 1907 |
| Кінець будівництва | 1912 |
| Зруйновано | 1935 |
| Стиль | еклектика, неовізантійський |
 | |
трамвая № 4[2]. Його будівництво розпочалось приблизно в 1907 році, завершено у 1912 році. У 1935 році храм було підірвано радянською владою.
Проєкт і будівництво[ред. | ред. код]
Проєкт майбутнього храму створив у 1906 році молодший губернський архітектор Олексій Миклашевський.[3] Згідно проєкту, це була невелика, але достатньо висока будівля. Будівництво храму стартувало у 1907 році. На вершині храму розміщувався величних розмірів купол і чотири півкуполи з кожної сторони будинку, які були багато прикрашені ліпниною та позолотою. При цьому хрест над Вознесенською церквою був значно вищим за інші будівлі міста.[4] Пожертвування на будівництво храму вніс імператор Микола ІІ, Гласний міської думи і почесний громадянин Катеринослава Мина Копилов, губернське і повітове земства, а також численні місцеві мешканці.
В цей час для зручності віруючих громадян та мешканців «нових планів» від вокзалу до храму була прокладена нова трамвайна лінія, яка діє і до сьогодні (трамвай № 4).[1]
На карті міста 1913 року Вознесенська церква вже була відмічена під № 36. Хоча новий храм освятили на честь Вознесіння Господня, в народі за ним закріпилось найменування по назві вулиці, на якій він був розташований ― «Казанська церква».[4]
Розквіт[ред. | ред. код]
Архівних документів та фотографій цієї церкви залишилось мало. За спогадами місцевої довгожительки, вченої, поетеси та письменниці Галини Анненкової, Казанська церква була дуже гарна. Сходи храму були виконані з рожевого мармуру, бані були блакитними, а обробка ― позолоченою. «Її любили не лише місцеві мешканці, але і приїжджі в наші края нікопольські козаки, згодом осілі у нас в місті в районі тодішньої єврейської слободи. Поруч були ярмарок і скотний ринок, а в кілометрі від храму ― іподром. Я тоді була дитиною, але добре пам'ятаю, як в дні великих православних свят біля церкви проводилися народні гуляння. Виставлені на вулиці столи накривали білими простирадлами, а потім сервірували самоварами і вазами з фруктами і випічкою. Казанська церква ніби притягувала до себе людей. У такі дні біля храму збиралося ледь не півміста».[5]
Знесення[ред. | ред. код]
У 1920-х роках, з приходом Радянської влади, храм закрили. Через особливість будови для чергового пролетарского клубу він не підходив, а склади в цьому районі були не потрібні. До того ж, вважалось, що навіть без хреста, своїм силуетом церква псує вид міста, яке будує соціалізм.[5]
У 1935 році міська влада вирішила храм знести (підірвати), а цеглу використати для будівництва інших об'єктів. Приводом для такого рішення послужило будівництво нового шосе «Дніпропетровськ-Запоріжжя», що входив до стратегічного напрямку «Москва-Сімферополь». Дорога на Південь починалась від вулиці Троїцької і проходила через вулицю Михайла Грушевського.
За спогадами Галини Анненкової, церкву підривали протягом трьох днів. Міцні стіни храму розпадалися не на окремі цеглини або невеликі фрагменти, а на великі шматки. Деякі непридатні до використання уламки фундаменту, обростаючи травою і мохом, залишалися в глухому куті трамвая № 4 аж до 1960-х років. Можливо, частина з них була використана при будівництві ремонтної ями для трамваїв.[6]
Наші дні[ред. | ред. код]
Вознесенська церква не зникла назовсім. Головною святинею Вознесенського храму була «Казанська» ікона Божої Матері. Після руйнування храму в роки гонінь вона була перенесена в Свято-Троїцький собор, в якому вона міститься до сих пір. Також в соборному приділі був встановлений малий різьблений іконостас ― частина унікальної роботи Московської майстерні Кузнєцова.[1]
До теперішнього часу також збереглися лише деякі уламки іконостасу, який був виготовлений з дорогих сортів порцеляни, пишно прикрашений позолотою і напрестольний хрест, які нині як реліквія зберігаються в шостому залі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Також п'ять фрагментів унікального іконостасу є надбанням приватної колекції дніпровського колекціонера-ентузіаста Павла Павловича Маменко. Доля ж цілого іконостасу залишається невідомою.[1]
До наших днів в районі тупика трамвая № 4 до цих пір стоять будинки з міцної дореволюційної червоної цегли, зробленої на заводі Жандармської балки, з якої були зроблені стіни Казанської церкви.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Родоначальник кафедральных соборов Днепропетровска. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ В Сети показали редкие фото одной из самых красивых церквей Екатеринослава. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ Днепр. Церковь Вознесения Господня. Вознесенская (Казанская) церковь. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ а б Кусочек Византии на склонах Днепра. Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ а б Церковь Вознесения Господня в Днепропетровске: Жизнь, данная царем, и гибель «во имя индустриализации». Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.
- ↑ Днепр навсегда утратил уникальную церковь (Фото). Архів оригіналу за 5 жовтня 2021. Процитовано 5 жовтня 2021.