Ірен Лідова
| Ірен Лідова | |
|---|---|
| Ім'я при народженні | Ирина Каминская |
| Народилася |
7 січня 1907 Москва, Російська імперія |
| Померла |
23 травня 2002 (95 років) Париж, Франція |
| Країна |
 Росія Франція |
| Діяльність | dance critic, танцюристка |
| Знання мов | французька |
| Нагороди |
 |
Ірен Лідова (фр. Irène Lidova, (7 січня 1907, Москва — 23 травня 2002, Париж), уроджена Камінська) — російсько-французький танцювальний критик, письменниця, ведуча і продюсерка. Вона працювала в модній журналістиці для журналу Vu[en] , а потім писала огляди танців для щотижневого літературного видання Marianne}. Лідова працювала організатором концертних вистав та співзасновником Les Ballets des Champs-Elysées у 1945 році. Вона приєдналася до Les Ballets de Paris-Roland Petit Ролана Петі у 1948 році, а потім стала партнером невеликої танцювальної трупи Мілорада Мішковича[en] у 1956 році. Лідова також публікувалася у танцювальних журналах та написала 27 текстів для 27 опублікованих альбомів танцювального фотографа Сержа Лідо. У 1979 році вона була удостоєна звання кавалера Ордену Мистецтв та літератури.
Ранні роки[ред. | ред. код]
Ірина Камінська народилася 7 січня 1907 року в Москві — столиці Російської імперії[1]. Її батько був юристом, а мати — працювала лікаркою[1]. У неї була ще молодша сестру, що почала займатися балетом у Консерваторії музики та танцю[2]. Деякі зі своїх ранніх років Ірина провела в Петрограді, а її родина емігрувала з післяреволюційної Росії до Парижа на санях, запряжених кіньми, через замерзлу Фінську затоку, коли вона була маленькою[1][2]. Спочатку вона навчалася у середній школі[2], а потім вступила до Сорбонни[3]. В Паризькому університеті Лідова займалася балетом під керівництвом прими-балерини Імператорського балету Ольги Преображенської у студії Wacker. Крім того, вона вивчала мистецтвознавство, французьку та російську літературу, а також брала уроки малювання[1][2].
Кар'єра[ред. | ред. код]
Після закінчення навчання Ірен зайнялася модною журналістикою та робила макети для журналу Vu[en]. Лідова переконала редактора Vu опублікувати статтю про балерину та коханку Миколи II Матильду Кшесінську. Лідова співпрацювала з фотографом Брассаї[1][2]. У 1939 році вона почала писати огляди танців для щотижневого літературного видання Marianne|[2][4] після запрошення стати його танцювальним критиком[1]. Її також запросили редагувати нове видання під назвою France Magazine, і вона продовжувала займатися танцями на аматорському рівні[1][2]. У 1943 і 1944 роках Лідова організувала перші концертні виступи Жанін Шарра[en] та Ролана Петі в Парижі[3][5]. Після цих успішних концертів Лідову запросили організувати серію з десяти танцювальних вечорів, на яких були представлені Жан Бабілє, Зізі Жанмер, Етері Пагава та Ніна Вирубова[1].
Перед визволенням Парижа в 1944 році,[2] вона була поранена осколком, коли йшла по вулиці[1]. Ірина змогла повністю одужати[2]. Наступного року Лідова стала співзасновником балету Єлисейських полів у Театрі де ля Вілль[3][4]. Вона працювала генеральним секретарем балету[3] і працювала в Театрі Єлисейських полів, де вона розробила Le Dejeuner sur l'herbe для Петі[1]. Лідова була запрошена в трупу Петі Les Ballets de Paris, засновану Роланом Петі в 1948 році після того, як їм обидвом не сподобалася атмосфера в Театрі Єлисейських полів[1][2]. Лідова допомагала Джину Келлі в кастингу фільму «Запрошення на танець[en]» і була консультантом кількох оперних театрів, зокрема, «Ла Феніче», де підготувала постановку українця Сержа Лифаря та Броніслави Ніжинської, та в Калласі у постановці «Сицилійська вечірня», якою відкривали нову Туринську оперу[1]. У 1947 році вона організувала конференцію, присвячену Вацлаву Ніжинському, чому сприяли спростовані чутки про його смерть в Угорщині[2].
Ірина Лідова вирішила відмовитися від своєї прихильності до Петі і більше не займатися балетом після вмовлянь танцюриста Мілорада Мішковича[en][1]. В 1956 році Лідова стала соратницею Мішковича в його невеликій трупі, щоб заохочувати, головним чином, молодих солістів до виконання нових творів[1][3]. Вони з Мішковичем гастролювали світом протягом наступного десятиліття без зовнішнього фінансування[1]. Вона консультувала директора фестивалю Nervi Маріо Порчіле в Італії щодо вибору артистів та балетів, а також займалася логістикою. Лідова була організатором серії програм у «Театрі ла Фенічі» у Венеції в 1971 році і переконала старіючу Броніславу Ніжинську відродити «Весіллячко»[2].
Також брала участь у танцювальних журналах Ballet Annual ; Balletto Oggi в Мілані ; Dance News у Нью-Йорку ; Dance and Dancers[en] у Лондоні та Les Saisons de la Danse у Парижі[1][2]. Лідова є автором 17 Visages de la danse francaise (1953) та Roland Petit (1956). Вона опублікувала свою автобіографію Ma Vie avec la danse у 1992 році та написала 27 текстів для 27 опублікованих альбомів Сержа Лідо[2].
Особисте життя[ред. | ред. код]
Ірина Лідова була одружена з французько-російським танцювальним фотографом Сержем Лідо до його смерті в 1984 році[4]. Вони не мали дітей[5].
В 1979 році Ірен Лідова була удостоєна звання кавалера Ордену Мистецтв і літератури[1][3].
23 травня 2002 року вона померла у Парижі, Франція[1][5].
Ушанування пам'яті[ред. | ред. код]
The Times написала, що «Лідова сприяла розвитку французької культури, не будучи француженкою», як це зробив директор балета Парижской оперы[en] українець Лифар, і «втілювала душу французького балету протягом півстоліття, починаючи з періоду Другої світової війни»[1].
Публічна бібліотека Нью-Йорка зберігає аудіозапис 1976 року Ендрю Марка Вентінка про Лідову та її чоловіка французькою мовою в рамках проєкту «Усна історія» Нью-Йоркської публічної бібліотеки з виконавських видів мистецтва[6].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х Irene Lidova; Obituary. The Times. 19 липня 2002. с. 32. Архів оригіналу за 27 травня 2021. Процитовано 29 квітня 2021 — через Gale Academic OneFile.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Meisner, Nadine (3 липня 2002). Obituary: Irene Lidova; Ballet critic and promoter. The Independent. с. 18. Архів оригіналу за 27 травня 2021. Процитовано 29 квітня 2021 — через Gale General OneFile.
- ↑ а б в г д е Mary Clarke (4 липня 2002). Irène Lidova; A devotion to dance and dancers. The Guardian. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021.
- ↑ а б в Irène Lidova, 95, Dance Critic and Producer. The New York Times. 19 червня 2002. с. C15. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021.
- ↑ а б в Lidova, Irene (1907–2002). Dictionary of Women Worldwide: 25,000 Women Through the Ages. 2006. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021 — через Encyclopedia.com.
{{cite encyclopedia}}: Вказано більш, ніж один|archivedate=та|archive-date=(довідка); Вказано більш, ніж один|archiveurl=та|archive-url=(довідка) - ↑ Interview with Serge Lido and Irène Lidova. ArchiveGrid. 24 липня 1976. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021.
|
