Аштарханіди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Аштарханіди
Країна  Бухарське ханство
Зовнішні зображення
Володіння Аштарханідів (Бухарське ханство). [1]


Абдулазіз-хан. Портрет із Царського титулярника (1672)

Аштарханіди, Джаніди (узб. Ashtarxoniylar, узб. Joniylar) — узбецька правляча династія в Бухарському ханстві, середньовічна мусульманська династія правителів Мавераннахра і Південного Туркестану, що походила від тринадцятого сина Джучі Тукай-Тімура[2]. Прийшли на зміну династії Шейбанідів, з якими пов'язані жіночою лінією.

Походження династії[ред. | ред. код]

Засновник династії Дін Мухаммед-хан був сином Джані-хана, сина Яр Мухаммед-хана, сина Баглишдад-хана, сина Джувак Мухаммед-хана, сина Ахмед-хана, сина Кутлук Тимур-хана, сина Тукай Тимур-хана, сина Оз Тимур- хана, сина Кутлук Тимур-султана, сина Тимур Кутлук-хана, сина Оз Тимур-хана, сина Тукай Тимур-хана, сина Джучіхана.

Піднесення династії[ред. | ред. код]

Після взяття Астрахані військами Івана Грозного в 1556 році, нащадок Чингіс-хана через його сина Джучі та онука Тукай-Тимура — Яр Мухаммед-хан утекли у Бухару до шибаніда Абдулла-хана II. Його син Джані Мухаммед-хан одружився з сестрою останнього. Він і став засновником бухарської династії Джанідів або Аштарханідів. В історії він відомий також під ім'ям Джанібек султан. Тому існує друга назва династії джанідів. У дослідженнях також використовують третю назву династії Тукайтимуридів, за ім'ям їхнього предка чингізиду Тукай-Тимура. Після загибелі більшості чоловічих представників Шейбанідів, знать запропонувала Джані Мухаммад-султану зайняти бухарський престол. Однак він відмовився на користь свого сина Дін Мухаммад султана. Останній загинув у битві із сефевідами. У результаті на престол зійшов інший онук Джані Мухаммад султана Бакі Мухаммад.

Період після смерті шейбаніда Абдулла-хана ІІ (1557—1598) характеризується політичною дестабілізацією Бухарського ханства. Скориставшись цією ситуацією в країну з півдня, вторглися війська сефевідського Ірану на чолі з шахом Аббас I Великий . А з північного сходу 1598 року вторглися війська казахського хана Тауєкель-хана. Вторгнення ознаменувалося втратою Туркестану, Сайраму, Ташкента та Фергани, відвойованих у нього казахськими султанами та тимчасовим захопленням Самарканда, а також облогою столиці Бухари військом Тауєкель-хана. У цій тяжкій для себе обстановці Аштарханіди в тому ж в 1598 ройф зуміли відбити облогу Бухари і повернути собі Самарканд, а в Ташкенті намісником сидів шейбанід Кельді[3] (1598—1604), який карбував від свого імені срібні і мідні монети.

У 1598 правителем Бухарського ханства став останній шейбанід Пірмухаммед-хан II (1598—1599). Син Дін Мухаммад султана — Бакі Мухаммад у 1599 році розгромив Пірмухаммед-хана II, що втратив авторитет. Він став реальним засновником нової династії Джанідів або Аштарханідів у Бухарському ханстві, що правила з 1599[4] по 1756 роки.

У 1602 році Бакі Мухаммад-хан відстояв незалежність Бухарського ханства, завдавши поразки військам сефевідського шаха Аббаса в битві при Балху.

Бакі Мухаммад-хан, незважаючи на своє недовге правління, провів адміністративну, податкову та військову реформи в країні, що сприяло її подальшому розвитку. Він карбував монети з написом Бокі Мухаммад Баходірхон та іменами перших чотирьох халіфів.[5]

Імамкулі-хан (1611—1642) воював із калмиками, підтримував відносини з Росією. У 1613 році він відправив посла Ходжа Науруза до Росії у зв'язку зі сходженням на престол царя Михайла Федоровича Романова. У 1614—1615 роках його полководець Ялангтушбій здійснив похід на Хорасан проти сефевідського Ірану. Він дійшов до Мешхеда та Мазендерана. У 1615 році інший полководець Імамкулі-хана, Кара Тугма, здійснив похід на Хорасан.

Розквіт династії[ред. | ред. код]

У 1615 році Імамкулі-хан відправив послів до нащадка Бабура, імператора Індії, Джаханґіра. Лист Імамкулі-хана супроводжувався додатковим листом нащадка відомого теолога Ходжа Хашіма Дагбеді. Посли були зустрінуті дружелюбно і Джаханґір відправив Імамкулі-хану подарунки та вірш, який він склав власноруч[6].

Обмін посольствами тривав і наступні роки. У 1621 році у відповідь на посольство Імамкулі-хана бабурид Джаханґір відправив багаті подарунки хану та нащадкам Махдумі А'зама в Дагбіті (містечко поблизу Самарканда).

У 1616—1617 роках йшов інтенсивний обмін посольствами з султаном Османської імперії Ахмедом I. Згідно з договором, аштарханідські війська атакували сефевідів, аби допомогти туркам. Після смерті султана військові дії було припинено.

У 1618 році були відправлені посли Імамкулі-хана до Китаю.

У 1618 році сефевідський шах Аббас I відправив Імамкулі-хану послів із пропозицією дружби.

У квітні 1619 року посол Імамкулі-хана був урочисто прийнятий сефевідським шахом. Його гарна і продумана мова справила велике враження на іспанського посла Сільву Фігуроа[7].

1621 року до нього прибув російський посланець Іван Данилович Хохлов.

Пізніше Імамкулі-хан відправляв до Михайла Федоровича Романова іншого свого посла, Адамбая. З Хохловим разом у Росію виїхав царевич Авган, його дядько узбек нукуського роду, його мати Біке Акек, із роду найманів і узбек Давлат із роду місит.[8]

У 1621 Ялангтуш Бахадур був головнокомандувачем аштарханідськими військами у відбитті нападу казахських військ Турсун султана[9].

У 1628 році за наказом Імамкулі-хана Ялангтуш розбив казахського Абулі Султана під Ташкентом і змусив його тікати в Кашгарію[10].

У 1636 році війська Імамкулі-хана на чолі з Ялангтушбієм здійснили похід на Сайрам, на околицях якого вони атакували казахські племена. Похід тривав до степів Дешті Кипчаку[11].

За спостереженням польського посла в Ірані, Абдулазіз-хан «був людиною вченою, у різних науках, й особливо в математиці. Крім того, сповнений мужності; він часто давав відчути персам силу своєї руки».[12]

У 1669 році Абдулазіз-хан відправив посольство на чолі з муллою Фаррухом у Росію до царя Олексія Михайловича[13].

У відповідь 1670 року до Бухари було відправлено російське посольство на чолі з братами Пазухіними.

Аштарханіди підтримували дипломатичні зв'язки і з Османською імперією, у 1673 посли Абдулазіз-хана були прийняті в Стамбулі[14].

Як зазначають дослідники, дипломатичні здібності Абдулазіз-хана були визнані, і його поважали в Хіві, Стамбулі, Ісфагані та Делі.

Субханкулі-хан вів, підтримував дипломатичні відносини з нащадком еміра Тимура, падишахом держави Великих Моголів Аурангзебом (1658—1707). Відбувався обмін посольствами з Османською імперією та Росією.

На початку 1685 року Аурангзеб надіслав до Субханкулі-хана одного зі своїх знаменитих емірів, Зебердест-хана, з різного роду подарунками та підношеннями, серед яких були і живі слони.

У 1691 році османський султан Ахмед II прислав одну зі своїх довірених осіб, Мустафу чауша, з дарами і подарунками, що складалися з арабських коней, різного роду дорогоцінного каміння, різнокольорових тканин тощо.

Кінець династії[ред. | ред. код]

Культура епохи Аштарханідів[ред. | ред. код]

Медресе на площі Регістан

За правління Абдулазіз-хана були побудовані медресе його імені, медресе Валідаї Абдулазіз-хана в Бухарі та медресе Тілля-Карі в Самарканді. Бухарці характеризували його як «хороброго, великодушного хана, любителя науки». Він зібрав бібліотеку з гарних рукописів[15].

Сам Субханкулі-хан був автором кількох творів із медицини та астрології. Його твір із медицини було написано середньоазіатською тюркською мовою. Один із списків рукопису зберігається у бібліотеці у Будапешті. Субханкулі-хан захоплювався поезією та писав вірші під псевдонімом Нішоні. Турди — узбецький поет XVII століття, був вихідцем із узбецького роду юз[16]. Навчався у медресе Бухари. Служив при дворі Абдалазіз-хана (1645–1680). Після конфлікту з деякими представниками знаті в період правління Субханкулі-хана (1680—1702) залишив палацову службу. Турди писав узбецькою та перською мовами (під літературним псевдонімом Фарагі). Багато подорожував. Турди закликав до об'єднання роз'єднаних узбецьких племен: Хоч народ наш роз'єднаний, але це все узбеки

дев'яносто двох племен.

Називаємося ми по-різному, — кров у всіх одна -

Ми один народ, і маємо бути у нас один закон.

Поли, рукави та комір — це все — один халат, Так єдиний народ узбецький, нехай перебуває у світі він.[17]

Представники династії[ред. | ред. код]

Правителі Талукана[ред. | ред. код]

Правителі Балха[ред. | ред. код]

Час правління Аштарханідів ознаменований запеклою боротьбою великих узбецьких племен із ханами за владу в Бухарі та Хорезмі. У тривалу боротьбу були втягнуті туркмени, каракалпаки, казахи та калмики. Вона закінчилася зміною Аштарханідів мангитською династією в Бухарі та встановленням влади Кунгратів у Хорезмі.

Основну масу аштарханідської армії складали узбеки[18]. Узбеками за походженням було і більшість воєначальників, або емірів.[18]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ II. Аштарханиды. http://www.runivers.ru. Архів оригіналу за 17 серпня 2016.
  2. ↑ Анке фон Кюгельген, Легитимация среднеазиатской династии мангитов в произведениях их историков (XVIII—XIX вв.). Алматы: Дайк-пресс, 2004,c.68-69
  3. ↑ Бурнашева Р. З., Некоторые сведения о чеканке медных монет в Ташкенте в XVI—XIX вв. Известия Национальной академии наук Казахстана, № 1, 2007, с.153
  4. ↑ ДЖАНИДЫ — информация на портале Энциклопедия Всемирная история. Архів оригіналу за 19 лютого 2022. Процитовано 19 лютого 2022.
  5. ↑ Давидович Е. А., История монетного дела Средней Азии XVII—XVIII вв. Душанбе, 1964.
  6. ↑ Burton, 1997, с. 143.
  7. ↑ Burton, 1997, с. 146.
  8. ↑ Веселовский Н. И. И. Д. Хохлов (русский посланник в Персию и в Бухару в XVII в.) — СПб., 1891. — С.12, 17.
  9. ↑ Burton, 1997, с. 154.
  10. ↑ Burton, 1997, с. 174.
  11. ↑ Burton, 1997, с. 189.
  12. ↑ Витсен Н. Северная и Восточная Тартария, включающая области, расположенные в северной и восточной частях Европы и Азии. В 3 т. Т. 1 / пер. с гол. яз. В. Г. Трисман; ред. и науч. рук. Н. П. Копанева, Б. Наарден. — Амстердам: Pegasus, 2010
  13. ↑ Прием в России и отпуск среднеазиатских послов в XVII и XVIII столетиях. Составил Н. Веселовский. Спб.,1884,с.17
  14. ↑ Васильев, 2014, с. 93.
  15. ↑ Азиатский вестник, издаваемый Г.Спасским. Январь, Спб., 1825, с.11
  16. ↑ Сам Турды, происходивший из племени юз, числился в нем одним из влиятельных лиц. Архів оригіналу за 4 травня 2017. Процитовано 7 травня 2019.
  17. ↑ Турды. Избранные произведения. Ташкент, 1951, с.33
  18. ↑ а б МУХАММЕД ЮСУФ МУНШИ->МУКИМ-ХАНСКАЯ ИСТОРИЯ->ПРЕДИСЛОВИЕ. Архів оригіналу за 20 січня 2013. Процитовано 15 лютого 2011.

Література[ред. | ред. код]

  • Абдуррахман-и Тали. История Абулфейз-хана. — Ташкент : Изд. АН УзССР, 1959.
  • Васильев А. Д. Знамя и мечь от падишаха. Политические и культурные контакты ханств Центральной Азии и Османской империи (середина XVI — начало XX вв.). — М. : Пробел-2000, 2014. — 356 p. — ISBN 978-5-98604-478-1.
  • Мир Мухаммед Амин-и Бухари. Убайдалла-наме. — Ташкент : АН УзССР, 1957.
  • Мухаммед Юсуф Мунши. Муким-ханская история = Тарих-и Муким-хани. — Ташкент : АН УзССР, 1956.
  • Султанов Т. И. Чингиз-хан и Чингизиды. Судьба и власть. — М. : АСТ:АСТ МОСКВА, 2006. — С. 320-326. — (Историческая библиотека) — 5.000 прим. — ISBN 5-17-0358040.
  • Burton Audrey, The Bukharans. A dynastic, diplomatic and commercial history 1550—1702. Curzon, 1997.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Аштарханіди&oldid=38992055