Батюк Микола Пилипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Батюк Микола Пилипович
Народження 19 грудня 1905(1905-12-19)
Охтирка, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть 27 липня 1943(1943-07-27) (37 років)
Сталінська область, Українська РСР, СРСР
розрив міокардаd
Поховання Святогірськ
Країна  СРСР
Освіта Постріл
Партія КПРС
Звання генерал-майор
Командування Q55660044? і 79th Guards Rifle Divisiond
Війни / битви Друга світова війна
Нагороди
орден Червоного Прапора орден Кутузова II ступеня орден Червоної Зірки медаль «За оборону Сталінграда»
CMNS: Батюк Микола Пилипович у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Батюк.

Микола Пилипович Батюк (19 грудня 1905 — 27 липня 1943) — радянський воєначальник, під час Німецько-радянської війни дивізія під його командуванням відзначився при обороні Сталінграда. Гвардії генерал-майор (1943).

Біографія[ред. | ред. код]

Микола Пилипович Батюк народився 19 грудня 1905 року[1] в місті Охтирка, нині Сумської області України. Українець. Після закінчення школи працював муляром на Тростянецькому цукровому заводі, потім — у Харківському коммунстрое.

У 1927 році призваний у Червону Армію. З 1930 року член ВКП(б). Службу проходив у 23-ї стрілецької дивізії. За 14 років служби пройшов шлях від червоноармійця до командира полку. У 1938 році закінчив вищі офіцерські курси «Постріл». У вересні 1939 року брав участь у визвольному поході Червоної армії в Західну Україну, де був контужений розривом польської гранати[джерело не вказане 4221 день]. Це послужило однією з причин його настільки ранньої смерті в 1943 році.

Початок Великої Вітчизняної війни зустрів під Каунасом на посаді командира 89-го стрілецького полку. Після початку бойових дій вивів полк з-під загрози оточення. Надалі командував полком у боях на Північно-Західному фронті. 15 вересня 1941 року був легко поранений під Демянском. У грудні того ж року направлений у Томськ[2] (Сибірський військовий округ) для формування 284-ї стрілецької дивізії і незабаром став її командиром.

На початку липня 1942 року в районі станції Касторная під Воронежем дивізія отримала бойове хрещення. Протягом 5 діб дивізія вела запеклі бої, затримуючи просування німецьких військ.

У другій половині вересня 1942 року дивізія під командуванням Н. Ф. Батюка прибула на Сталінградський фронт і була включена до складу обороняється в місті 62-ї армії. За наказом командувача армією дивізія зайняла оборону в районі Мамаєва кургану, при цьому підполковник Батюк завчасно вжив заходів для вивчення та впровадження у підпорядкованих військах нових тактичних прийомів ведення бою в міських умовах. На місці командир дивізії вміло організував оборону і систему вогню дивізії, що дозволило їй довгий час утримувати займані позиції. Багато часу проводив на передньому краї, вивчаючи обстановку і керуючи боєм. Серед солдат отримав прізвисько «вогнетривкий».[3] Велику увагу приділяв розвитку снайперського руху. Саме в його дивізії народилася бойова слава Героїв Радянського Союзу В. Р. Зайцева і В. І. Медведєва.

За два місяці оборонних боїв дивізія завдала супротивнику великі втрати в живій силі і техніці і при цьому зберегла свою боєздатність.

У січні 1943 року частини дивізії перейшли від оборони до наступу і незабаром очистили від оточених німецьких військ частина міста, полонивши при цьому близько 3000 солдатів і офіцерів і трьох генералів.

Після завершення Сталінградської битви 284-я стрілецька дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора і перетворена в 79-ю гвардійську стрілецьку дивізію[4]. Н. Ф. Батюк був нагороджений орденами Червоного Прапора і Кутузова 2-го ступеня, а також медаллю «За оборону Сталінграда»[5], 1 березня 1943 року йому було присвоєно військове звання «генерал-майор».

Надалі до середини липня 1943 року дивізія займала оборону на правому березі р. Сіверський Донець і з початком Ізюм-Барвінківської наступальної операції перейшла в наступ. В останній день операції 27 липня 1943 року Микола Пилипович Батюк раптово помер від розриву серця[6].

Похований у місті Святогірську на горі Артема, поруч поховані Герої Радянського Союзу Ілля Захарович Шуклин і Олександр Кирилович Сечкін. Там же знаходиться братська могла радянських бійців, які загинули в боях за визволення Славяногорська та Слов'янського району.

«Ми поховали його біля пам'ятника Артему, на березі Північного Донця, потім перенесли його останки в Сталінград, на Мамаєв-курган, бо він був душею битви за Мамаїв курган, за місто на Волзі»[7].

Пам'ять[ред. | ред. код]

Стели поблизу могил Олександра Сечкіна, Миколи Батюка та Іллі Шукліна на меморіалі у Святогірську

Постановою Виконкому Міськради № 20/508 від 25.08.1954[8] ім'ям Н. Ф. Батюка названа вулиця в Волгограді[9]. Також його ім'я носять вулиці в Слов'янську[10], Охтирці[11] та Горлівці[12].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Александр ДМИТРИЕВСКИЙ Огнеупорный Батюк[недоступне посилання з лютого 2019]
  2. ↑ Формирование в Томске 443-й (будет переименована в 284-ю) стрелковой дивизии. Архів оригіналу за 8 листопада 2016. Процитовано 27 січня 2018.
  3. ↑ Зайцев В. Г. «За Волгой земли для нас не было. Записки снайпера.» — М.: Современник. 1981.
  4. ↑ Справочник на сайте клуба «Память» Воронежского госуниверситета. Архів оригіналу за 10 серпня 2014. Процитовано 27 січня 2018.
  5. ↑ Нагородний лист в електронному банку документів «Подвиг Народу»
  6. ↑ ОБД «Мемориал». Архів оригіналу за 1 вересня 2017. Процитовано 27 січня 2018.
  7. ↑ http://militera[недоступне посилання з лютого 2019]. lib.ru/memo/ russian/chuykov/11.html
  8. ↑ Адресный реестр Волгограда и Волгоградской области. Архів оригіналу за 27 січня 2018. Процитовано 27 січня 2018.
  9. ↑ Волгоград на Яндекс картах
  10. ↑ Официальный вебпортал Славянского городского совета. Архів оригіналу за 27 січня 2018. Процитовано 27 січня 2018.
  11. ↑ Ахтырский городской портал. Архів оригіналу за 27 січня 2018. Процитовано 27 січня 2018.
  12. ↑ Горловка на Яндекс Картах

Література[ред. | ред. код]

  • Сталінградська битва. Липень 1942 — лютий 1943: енциклопедія / під ред. М. М. Загорулько. — 5-е изд., испр. і дод. — Волг.: Видавець, 2012. — С. 64. — 800 с.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Батюк_Микола_Пилипович&oldid=40429087