Блакитне сало
| Блакитне сало | ||||
|---|---|---|---|---|
| рос. Голубое сало нім. Der himmelblaue Speck | ||||
| Жанр | роман | |||
| Форма | роман | |||
| Автор | Владимир Сорокин | |||
| Мова | російська | |||
| Опубліковано | 1999 | |||
| Видавництво | Ad Marginemd | |||
|
| ||||
«Блакитне сало» — постмодерністський роман Володимира Сорокіна. Вперше опубліковано в 1999 році видавництвом Ad Marginem. У 2014 році роман вийшов українською у перекладі Сашка Ушкалова[1].
Сюжет[ред. | ред. код]
В центрі сюжету так зване «блакитне сало» — речовина унікальної структури, яке виробляють клони російських письменників. Дія роману розгортається в двох часових площинах — другій половині XXI століття (в Сибіру й Москві майбутнього) та в альтернативному 1954 році (в сталінській Москві й гітлерівському Рейху).
Лінія майбутнього[ред. | ред. код]
Історія розпочинається 2 січня 2048 року. Оповідання ведеться від імені філолога Бориса Глогера у вигляді листів оповідача своєму китайському коханцеві. Глогер працює на секретному військовому об'єкті, загубленому десь в просторах Сибіру. Суть проекту полягає в отриманні «блакитного сала» — таємничої речовини з нульовою ентропією, практична цінність якого незрозуміла. Речовину отримують з підшкірних відкладень клонів письменників. У проекті беруть участь клони Ф. М. Достоєвського, Л. М. Толстого, А. П. Чехова, А. П. Платонова, В. В. Набокова, Б. Л. Пастернака, А. А. Ахматової. Деякі уривки роману є пародійним наслідування стилю великих письменників.
Раптовий напад представників чернечого ордену патріотичного спрямування зупиняє проєкт. Секретний об'єкт знищується й викрадаються запаси блакитного сала. Сало заморожується і відправляється в минуле.
Лінія минулого[ред. | ред. код]
Минуле в романі відбувається у фантастичній Москві 1954 року. В результаті Другої світової війни Європа поділена між СРСР та Німеччиною (кордон проходить у Празі). Між СРСР і Рейхом (так само як між Сталіним і Гітлером особисто) встановлені відносини дружнього паритету. Англія знищена спільним німецько-радянським ударом водневої бомби, проте США поки що зберігаються як третій центр триполярного світу[2]. Сало, надіслане з майбутнього, потрапляє в руки радянських вождів. Сталін зміг обійти пильність Берії й разом зі своїм коханцем «графом Хрущовим» (в фантастичному світі роману стара російська аристократія співіснує з радянською номенклатурою; наприклад, дружиною Молотова є княгиня Воронцова і т. п.[3]) викрадає сало і таємно вирушає до свого друга Адольфа Гітлера. Подальше уведення блакитного сала в організм диктаторів призводить до змін простору та часу вселенського масштабу.
Стиль[ред. | ред. код]
Літературознавець Марк Липовецький зазначив «багатомовність» роману Сорокіна. З одного боку письменник використовував «художні мови Толстого, Чехова, Достоєвського, Набокова, Пастернака, Платонова, Симонова, соцреалістичного маскульту та ін.», з іншого — у мові персонажів також є старослов'янізми, фрази на ідиші, французькою та німецькою мовами, а люди майбутнього говорять на особливому жаргоні, що рясніє китайськими словами й російським матом. Наприкінці твору наводиться спеціальний словничок із тлумаченням окремих виразів [4]. Деякі кітаізми і псевдокітаізми навмисно співзвучні російським матірним словами[5].
Скандал[ред. | ред. код]
Через три роки після публікації роман опинився в центрі скандалу — влітку 2002 року молодіжний рух «Ті, хто йдуть разом»[ru] провели акцію біля Великого театра, в ході якої учасники викидали фрагменти «Блакитного сала» в величезний пінопластовий унітаз, оголошений ними «пам'ятником Володимиру Сорокіну». Письменник назвав акцію державним онанізмом через те, що міліція охороняла їх від випадкових глядачів[6]. Незабаром після акції пропрезидетського руху (можливо, з поштовху письменника Павла Басинського [7]) Сорокіна звинуватили у поширенні порнографії[8]. Прокуратура порушила проти нього кримінальну справу за статтею 242 КК РФ. У квітні 2003 року справу було закрито «за відсутністю складу злочину», оскільки експертизи роману продемонстрували, що «все відверті описи сексуальних сцен і справляння природних потреб обумовлені логікою оповіді і мають безумовно художній характер». Скандал, спровокований «Тими, що йдуть разом», сприяв значному зростанню популярності Сорокіна й продажів «Блакитного сала»[9][10][11].
Суд з приводу обкладинки книги[ред. | ред. код]
Анна Жарова, дочка актора Михайла Жарова, подала в травні 2003 року позов до видавництва Ad Marginem й письменника Володимира Сорокіна про стягнення збитків (21 млн 760 тис. руб.) й компенсації моральної шкоди (200 тис руб.) у зв'язку з оформленням обкладинки роману «Блакитне сало». Вона заявляла, що на обкладинці використано зображення її батька з фільму «Помилка інженера Кочина» (1939)[12]. Позов був відхилений, але через рік подано знову, вже з метою стягнення лише моральної шкоди (3 млн руб.)[13]. Позивачці не вдалося довести, що зображення було взято з радянського плаката до фільму і було збірним образом НКВСівця, тому її вимоги суд відхилив[14].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Сорокін В. Блакитне сало [пер. з рос. О. Л. Ушкалова]. - Харків : Фоліо, 2014. - 377, [1] с.
- ↑ Дубаков Л. В. ЭСХАТОЛОГИЧЕСКИЕ МОТИВЫ «РОЗЫ МИРА» Д. АНДРЕЕВА В РОМАНЕ В. СОРОКИНА «ГОЛУБОЕ САЛО» (PDF). Альманах современной науки и образования. 2007. No 3 (3): в 3-х ч. Ч. III. Издательство "Грамота". с. С. 76. Архів оригіналу (PDF) за 11 вересня 2013. Процитовано 9 січня 2014.
{{cite web}}:|pages=має зайвий текст (довідка) - ↑ Natalia Seim. ВЛАДИМИР СОРОКИН – УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ ЭПОХИ ПОСТМОДЕРНА. LUNDS UNIVERSITET. с. С. 60. Архів оригіналу (PDF) за 23 січня 2022. Процитовано 9 січня 2014.
{{cite web}}:|pages=має зайвий текст (довідка) - ↑ Марк Липовецкий. (1999-11). Голубое сало поколения, или Два мифа об одном кризисе. «Знамя», № 11. Архів оригіналу за 18 квітня 2015. Процитовано 5 листопада 2012.
- ↑ Ковалев, М. Пустые слова? Функция ненормативной лексики в романе В. Сорокина «Голубое сало» // Новое литературное обозрение. — 2013. — № 1 (5 травня). Архівовано з джерела 18 квітня 2013.
- ↑ Владимир Сорокин: Мы все отравлены литературой | Официальный сайт Владимира Сорокина. www.srkn.ru. Архів оригіналу за 30 липня 2020. Процитовано 10 серпня 2020.
- ↑ П. Басинский. Авгиевы конюшни [Архівовано 24 червня 2019 у Wayback Machine.] // Октябрь. — 1999. — № 11.
- ↑ Блакитне сало на мило?. www.golos.com.ua (укр.). Процитовано 10 серпня 2020.
- ↑ Сергей Тополь. (12 вересня 2002). «Идущие вместе» подорвались на своём унитазе. «Коммерсантъ», № 164 (2533). Архів оригіналу за 17 квітня 2013. Процитовано 6 листопада 2012.
- ↑ Лиза Новикова. (25 квітня 2003). Владимир Сорокин больше не виноват. «Коммерсантъ», № 73 (2676). Архів оригіналу за 17 квітня 2013. Процитовано 6 листопада 2012.
- ↑ Евгений Ермолин. (2003). Письмо от Вовочки. «Континтент», № 115. Архів оригіналу за 4 січня 2015. Процитовано 6 листопада 2012.
- ↑ Грани.Ру: Московский суд приступил к рассмотрению иска дочери Михаила Жарова к Владимиру Сорокину (рос.). graniru.org. Архів оригіналу за 26 лютого 2021. Процитовано 14 лютого 2019.
- ↑ "Голубое сало" вновь попало в переплет. Коммерсантъ. Архів оригіналу за 22 липня 2018. Процитовано 10 серпня 2020.
- ↑ Владимир Сорокин о советском андерграунде, плохих обложках и берлинском пиве. Harper’s Bazaar - модный женский журнал. Архів оригіналу за 10 листопада 2019. Процитовано 14 лютого 2019.