Васильчиков Олексій Васильович
| Васильчиков Олексій Васильович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 20 вересня (1 жовтня) 1776 |
| Помер |
30 квітня (12 травня) 1854 (77 років) Москва, Російська імперія |
| Поховання | Старий Донський цвинтар |
| Діяльність | сенатор, благодійник |
| Посада | сенатор |
| Рід | Васильчиковіd |
| Батько | Vasilii Semenovitch Vasiltchikovd[1] |
| Мати | Розумовська Ганна Кирилівна |
| У шлюбі з | Aleksandra Vasilchikovad |
| Діти | Васильчиков Олександр Олексійович, Pyotr Vasilchikovd і Anna Baranovad |
Васильчиков Олексій Васильович (20 вересня 1776 — 30 квітня 1854) — онук Гетьмана України Кирила Розумовського та рідний брат статс-дами Марії Кочубей. Державний діяч Російської імперії, дійсний таємний радник, сенатор.
Життєпис[ред. | ред. код]
Онук останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Старший син камергера Василя Васильчикова і графині Ганни Розумовської. Його сестра Марія Кочубей була дружиною голови уряду князя Віктора Кочубея, який сприяв кар'єрі шурина. Наступнику ж Кочубея на цій посаді, князю І. Васильчикову, він припадав троюрідним братом.
Кар'єру починав камер-юнкером у дипломатичному відомстві (під начальством свого дядька графа Андрія Розумовського) при посольстві у Відні. Потім перебував при імператорському дворі в чинах дійсного камергера і шталмейстера. За відгуками сучасників, він був людиною вельми пересічною, але доброю[2].
Розбагатів і висунувся вже у зрілому віці, отримавши значну частину спадщини братів своїх батьків — Олександра Васильчикова (одного з фаворитів Катерини II) і графа Олексія Розумовського (міністра народної освіти). Одружившись, придбав і перебудував для своєї сім'ї особняк на розі Великої Морської і Поштамського провулка.
Найбільший кар'єрний успіх супроводжував Васильчикова під час управління богоугодними закладами (Маріїнське відомство). Він керував Будинком вдів, Санкт-Петербурзьким і Гатчинським виховними будинками, Маріїнською лікарнею, Сільською експедицією, Маріїнським сирітським відділенням при соборі всіх навчальних закладів, а також брав участь в опікунській раді закладів громадського піклування. У 1833 пробив у цензурному комітеті дозвіл на видання першого в Російській імперії «Педагогічного журналу».
З 10 червня 1820[3] — сенатор. Член Імператорського мінералогічного товариства. Після виходу у відставку в 1838 відвіз дітей до Київської губернії, де сподівався вберегти їх від розпусного впливу світського життя[4].
У 1841 Васильчикові з дітьми на два роки виїхали до Європи, а після повернення вирішили облаштуватися у Москві[5].
За свідченням сучасниці, Васильчиков був «дуже мовчазним, холодним у поводженні, високого зросту, гарний обличчям і з дуже рідким волоссям на голові»[6]. Як відзначав ще князь Микола Михайлович, коли мемуаристи пишуть про Олексія Васильчикова, складно визначити, чи мають вони на увазі голову Удовиного будинку або його повного тезку — троюрідного брата Олексія Васильчикова (1780—1833), який у свій час з ним служив сенатором (з 16.04.1828), і теж в чині дійсного таємного радника[7].
Подружжя Васильчикових жило в Москві на старовинний манер, що відповідавслов'янофільським переконанням господаря будинку. В кінці 1840-х щосереди вони давали у себе в будинку «чудові вечори, на які з'їжджався весь цвіт московського суспільства» і де «з великою витонченістю прибирав буфет дворецький італієць Пілеті, який приїхав з Парижа».
Васильчиков помер у 77 років, дружина пішла за ним через рік. Подружжя покоїться в Малому соборі Донського монастиря. Незадовго до смерті художник В. Тропінін зобразив О. Васильчикова на портреті, який був переданий його спадкоємцями в розпорядження Румянцевського музею. Про високе становище зображеного аристократа кажуть «впевнена постава, офіційна поза, гордовитий вираз обличчя, стиснуті губи і холодний погляд»; у колишнього сенатора рідке сиве волосся і «руки з тонкої шкіри, що просвічується»[8].
Родина[ред. | ред. код]
У сім'ї Васильчикова була першою його розумна і набагато молодша за нього дружина Олександра Архарова (1795–1855), донька московського військового губернатора І. Архарова і відомої петербурзької барині Катерини. За влучним висловом племінника, це була «жінка високої чесноти, постійно заклопотана вихованням своїх дітей»[9]. Для вузького кола знайомих тримала в Москві 1840-х салон, де пікірувалися західники і слов'янофіли. У шлюбі мала дітей:
- Катерина (18.02.1821 — до 1825)
- Анна (Ліна, 1823–1890), дружина з 1845[10] графа Павла Баранова.
- Василь (1825–1861), недоумкуватий; в 1831 в якості гувернера до нього був запрошений абсолютно невідомий тоді Микола Гоголь, який прожив на цьому положенні кілька місяців в будинку Васильчикових.
- Катерина (1825–1888), близнючка з братом, фрейліна, дружина з 1850 князя В.Черкаського.
- Софія (27.04.1827 — 13.09.1827), хрещена в Ісаакієвському соборі, хрещениця А. Рібоп'єра і графині С. Соллогуб[11].
- Петро (1829–1898), камергер; одружений з графинею Євгенією Орловою-Давидовою; їхня донька Євгенія вийшла заміж за князя А. Волконського.
- Олександр (1832–1890), історик, гофмейстер, директор Імператорського Ермітажу; одружений з графинею Ольгою Олсуф'євою.
Галерея[ред. | ред. код]
-
Олексій -
Олександра -
Доньки Анна і Катерина -
Сини Олександр і Петро
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Pas L. v. Genealogics.org — 2003.
- ↑ Алексей Васильевич Васильчиков [Архівовано 21 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Русские портреты XVIII и XIX столетий. Т. 3. Вып. 4. — № 206.
- ↑ Курков К. Н. Члены Правительствующего Сената. Готика, 2005. — С. 38.
- ↑ Новикова Е. Б. А. А. Васильчиков — знакомый И. С. Тургенева и претендент на покупку Спасского-Лутовинова // Спасский вестник. — № 12. — 2005. [Архівовано 15 червня 2015 у Wayback Machine.]
- ↑ Карлгоф Е. А. Жизнь прожить — не поле перейти (воспоминания) // Русский вестник (журнал, 1856—1906. — 1881. — № 11. — С. 246.
- ↑ Благово Д. Д. Рассказы бабушки из воспоминаний пяти поколений. — Ленинград: Наука, 1989. — С. 252.
- ↑ «Русские портреты XVIII и XIX столетий». Вып. 5. — № 240.
- ↑ Пермская государственная художественная галерея: путеводитель. Вып. 1. — Пермь, 1959. — С. 17.
- ↑ Lib.ru/Классика: Соллогуб Владимир Александрович. Воспоминания. Архів оригіналу за 25 лютого 2016. Процитовано 3 вересня 2020.
- ↑ Эта свадьба описана в мемуарах Е. А. Карлгоф-Драшусовой (стр. 228—229).
- ↑ ЦГИА СПб. Ф. 19. — Оп. 111. — Д. 223. — С. 51.