Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Народовці

НАРОДОВЦІ — громадсько-культ. та суспільно-політ. течія укр. нац. руху в Галичині, що виникла в 1860-х рр. Народовський рух постав на ґрунті ідей романтизму й нац. відродження, започаткованих «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським товариством. Вирішальний вплив на формування світогляду Н. мала творчість Т. Г. Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. На противагу старорусинам, Н. відстоювали ідею етнокульт. та нац. єдності українців у Російській імперії й Австро-Угорщині на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність усіх укр. земель та розвиток єдиної української мови на основі нар. говірок. Упродовж 1860-х рр. (т. зв. ранні народовці) лідери Н. — С.Воробкевич, В.Шашкевич, К.Климкович, Ф.Заревич, К.Горбаль, К.Устинович, Д.Танячкевич проводили насамперед значну культурницьку роботу. У цей час засновано низку журналів («Вечерниці» (1862—63), «Мета» (1863—64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866), «Правда» (1867)), культурно-освітніх т-в («Руська бесіда» у 1861, «Просвіта» 1868; див. Просвіти). Вони відкривали читальні, б-ки, видавали твори укр. письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави й щорічні Шевченківські вечори. На зразок київ. Громади галицька молодь засновувала відповідні учнівські та студентські орг-ції (громади) в навч. закладах Галичини — спочатку у Львові, а згодом у Тернополі, Станіславові (нині м. Івано-Франківськ), Бережанах, Самборі, Перемишлі (нині м.Пшемисль, Польща), Дрогобичі та ін. 1873 за безпосередньої ініціативи й матеріальної підтримки діячів Наддніпрянської України у Львові створено Літ. т-во ім. Шевченка, яке 1892 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка. На зламі 1860—70-х рр., із завершенням ідейного виокремлення народовського руху та приходом до кер-ва нового покоління діячів, відбулися перші спроби активізації його політ. діяльності. Вони були зумовлені двома факторами: загостренням 1869—70 стосунків між галицькими Н. і П.Кулішем та з проєктом польсько-укр. угоди Ю.Лаврівського. Цей процес супроводжувався суперечками всередині народовського руху між т. зв. молодшими (А.Січинський, В.Барвінський, В.Ганкевич, В.Навроцький, М.Бучинський) і старшими (А.Вахнянин, О.Партицький, К.Климкович, К. Сушкевич, Ю.Романчук, Ом.Огоновський). Центром політ. життя Н. 1870 став «Клуб українців». На його засіданнях вирішувалися питання участі в політ. т-ві «Русска рада», складено програму діяльності Н. у цій орг-ції. Її осн. пунктом стало твердження про єдиний «українсько-руський» народ. Запрошення багатьох «старших» Н. на з’їзд політ. угруповань, скликаний польс. федералістами Ф.Смолькою і Ф.Земялковським, а також проєкт примирення ворогуючих сторін у рус. русі в Галичині митрополита Й.Сембратовича свідчили про зростання ролі народовського руху.

1873 більшість Н. виступила за свідомий тимчасовий відхід від ведення активної політ. діяльності. Це рішення було зумовлене низкою причин, зокрема провалом ініційованої Ю.Лаврівським політики порозуміння з поляками на основі федеративної рівноправності та смертю цього діяча. Незначна участь Н. у політ. житті зумовлювалася нечисленністю і віковим цензом. Вони також не мали свого політ. часопису, який зазвичай виступав у тогочасній Галичині потужним консолідуючим чинником різних політ. угруповань і формував громад. думку. Осн. зусилля у 1870-х рр. Н. спрямували на вироблення й кристалізацію ідейно-програмних засад руху, на яких помітно позначилися листування й дискусії з М.Драгомановим. Розбіжності в поглядах на нац. питання та ставленні до соціалізму й соціаліст. ідей призвели до розриву стосунків між М.Драгомановим і народовським рухом. Після галицьких суд. процесів 1877—78, коли на лаві підсудних опинилися провідні діячі радикального  крила укр. руху в Галичині (І.Франко, М.Павлик та ін.), майже всі відносини між Галичиною і Наддніпрянщиною перервалися. Контакти наддніпрянських діячів з галичанами активізувалися на поч. 1880-х рр., коли київ. громада прагнула створити в Галичині часопис із виразно задекларованим загальноукр. спрямуванням. Для цього навіть вдалося на деякий час примирити  радикальну групу на чолі з І.Франком із загалом народовського руху, що, у свою чергу, стало однією з причин розриву громадівців з М.Драгомановим.

Криза «народної» партії 2-ї пол. 1870-х рр. проявилася в зміні редакторів «Правди» і виборах нового голови т-ва «Просвіта». Це, а також небажання накликати на себе звинувачення в розколі укр. табору, зумовило утримання Н. від участі в сеймовій виборчій кампанії 1876. Однак уже 1879 за наполяганням В.Барвінського Н. скористалися з нищівної поразки старорусинів на парламентських виборах і повернулися до активної політ. діяльності. 1880 було засновано політ. час. «Діло», що став одним із консолідаційних центрів народовського руху. В.Барвінський вважав тогочасну ситуацію сприятливою для реформування укр. руху загалом і виведення його з глибокої кризи. Ці ініціативи були неоднозначно сприйняті Н. Частина з них вважала, що угруповання ще не готове до таких новацій, інші ж (за К.Левицьким — «принципіалісти») відстоювали самостійний виступ на політ. арені і боротьбу зі «старою» партією. Врешті, більшість (значною мірою під тиском провінційних діячів) вирішила спробувати порозумітися зі старорусинами, вважаючи найбільш оптимальною політику лавірування між поляками і «старими». Восени 1882, завдяки активній участі В.Барвінського, Н. і старорусинам таки вдалося домогтися певного modus vivendi, згідно з яким передбачалося спільне проведення виборів, віч та ін. загальнонар. заходів на засадах рівноправності. Про те, що В.Барвінський вважав угоду зі «старими» лише тактичним ходом, свідчать ведені ним паралельні переговори з польс. політиками Я.Червінським і кн. Р.Чарторийським з питань виборчої співпраці. Але його смерть 1883 послабила позиції «принципіалістів» у народовському русі, де впродовж ще кількох років більшість тяжіла до співпраці зі старорусинами.

Одними з гол. напрямів політ. діяльності народовського руху 1880-х рр. стали активізація вічевої традиції в Галичині, створення повітових політ. т-в, вироблення перших укр. програм сусп. орг-ції, серед осн. положень яких були поширення просвіти, створення власного наук. т-ва, читалень, госп. спілок, збереження нар. традицій.

Інституалізація Н. як політ. течії відбулася 1885 зі створенням політ. т-ва — Народної ради. Прийнята на перших заг. зборах 1888 програма Нар. ради виразно задекларувала ліберальні, національно-демократ. принципи на укр. основі. Цим завершилося парт. оформлення народовського руху. Підтвердженням став розрив Н. зі старорусинами внаслідок «нової ери» (порозуміння проводу «народної» партії з намісником Галичини К.Бадені, яке мало виразне антимосквофільське спрямування). На цьому етапі відбувся перехід Н. до самостійної політ. діяльності. 1890 частина радикально налаштованих Н., головно молоді, об’єдналася в Русько-українську радикальну партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. 1894 від угодовської політики відійшла більшість Н. на чолі з Ю.Романчуком, а на позиціях «нової ери» залишився митрополит С.Сембратович та невелика група Н. на чолі з О.Барвінським і А.Вахнянином (згодом це крило Н. оформилося в Християнсько-сусп. партію). 1899 осн. маса Н. з частиною радикалів утворили Укр. національно-демократ. партію, яка вже невдовзі стала наймасовішою укр. партією в Галичині, забезпечивши перемогу укр. нац. ідеї.

Станово-професійна структура кер-ва народовського руху в Галичині останньої третини 19 ст. характеризувалася домінуванням світської інтелігенції, однак соціальне походження представників проводу народовського руху виразно засвідчує, що духовенство залишалося осн. джерелом для його поповнення — батьки бл. 2 його членів були священиками. Вищу освіту мали 92 % членів народовського проводу (більше половини з них закінчили Львів. ун-т). Високий освіт. рівень підтверджується також наявністю докторського ступеня в майже 13 його учасників. Упродовж 1870—80-х рр. члени кер-ва «народної» партії у віковому відношенні були молодою групою (1874 їхній середній вік становив 30 років). Наприкінці 1880-х рр. серед молоді популярними стають радикальні ідеї, унаслідок чого багато її представників групується поза народовським табором. Це призвело до певних труднощів в омолодженні руху. Місце народження, здобуття середньої освіти і професійної діяльності членів кер-ва руху говорить про широке регіональне представництво і мобільність.

Народовська ідеологія ґрунтувалася на засадах лібералізму й укр. нац. ідеї. Лідери Н. підкреслювали необхідність забезпечення природних прав кожної людини, незалежно від її соціального походження, класової приналежності, реліг. чи світоглядних переконань. Водночас Н. ставили нац. інтереси вище особистих, вважаючи обов’язком кожного індивіда через службу своєму народові знайти і власне добро. Ідею нації та нац. відродження вважали новою гол. ідеєю 19 ст. Осн. фактором у процесі націотворення виділяли суб’єктивно-психологічний, зазначаючи чималу роль і таких природних нац. рис, як мова, культурно-побутові особливості, соціально-екон. інтереси. Роль інтелігенції української, на їх погляд, полягала в духовному об’єднанні українців, формуванні почуття нац. спільності та поширенні нац. свідомості серед усіх прошарків укр. спільноти. На відміну від старорусинів, нац. самоідентифікація яких була невиразною, Н. чітко декларували самостійність «русько-українського» народу і його нац.окремішність від поляків та росіян. Спираючись на пріоритетність етногр. принципу й природного права народу на самостійний розвиток, вони відмовилися від концепції «історичного права», яким (старорусини і польс. політики) традиційно обґрунтовували  справедливість національно-політ. вимог. Одним із пунктів своєї ідеологічної програми Н. ставили створення слов’ян. федерації на основі нац. самостійності кожного слов’ян. народу, його вільного культурно-нац. розвитку. Гол. роль у створенні такої федерації «вільного слов’янства», на їх думку, мала б відіграти Австро-Угорщина. Укр. народові (враховуючи його геополіт. розташування) відводилася в цьому проєкті посередницько-консолідаційна функція.

Під впливом українців Галичини народовський рух розгорнувся на Буковині й у Закарпатській Україні. У серед. 1880-х рр. у діяльності народовських орг-цій на Буковині («Руській бесіді» і «Руській раді») активну участь брали Ю.Федькович, Є.Пігуляк, І.Тимінський, О.Попович та ін. Національно-культ. відродження на Закарпатті наприкінці 19 — на поч. 20 ст. відбувалося під ідеологічним впливом Н., ідеї яких відстоювали такі громадсько-політ. діячі, як Л.Чопей, А.Волошин, Ю.Жаткович, Г.Стрипський та ін.

Література

• Бар­вінський О. Спо­ми­ни з мо­го життя, ч. 1—2. Львів, 1912;
• Левиць­кий К. Істо­рія по­лі­тичної думки га­лиць­ких ук­ра­їнців 1848—1914: На підставі спога­дів і до­ку­ментів, ч. 1—2. Львів, 1926—27;
• Тру­се­вич С. Сус­піль­но-по­лі­тичний рух у Східній Гали­чи­ні в 50—70-х рр. ХIХ ст. К., 1978;
• Сте­блій Ф. Слов’янська ідея в інтерпрета­ції ук­ра­їнської пу­блі­ци­стики в Гали­чи­ні 60—80-х рр. ХIХ ст. (за ма­те­рі­ала­ми на­ро­до­вець­кої преси). В кн.: Дру­гий Міжна­родний конгрес укра­ї­ні­стів (Львів, 22—28 серпня 1993 р.): Допо­ві­ді і по­ві­до­млен­ня: Істо­рія, ч. 1. Львів, 1994;
• Мудрий М. Галиць­кі на­ро­довці в 60-х ро­ках ХIХ ст.: спро­ба мо­дерні­за­ції ук­ра­їнської на­ціональ­ної ідеї. «Моло­да на­ція» (К.), 1996, вип. 3;
• Арку­ша О. Олександр Бар­вінський (до 150-річчя від дня на­ро­джен­ня). Львів, 1997;
• Him­ka J.–P. The Con­struc­tion of Na­tio­na­li­ty in Ga­li­ci­an Rus: Ica­ri­an Flights in Al­most All Di­rec­tions. В кн.: In­tel­lec­tu­als and the Ar­ti­cu­la­tion of the Na­tion. Ann Ar­bor, 1999;
• Його ж. Re­li­gion and Na­tio­na­li­ty in Wes­tern Uk­ra­i­ne (1867—1900). Mon­tre­al, 1999;
• Добржанський О. Національ­ний рух ук­ра­їнців Буко­ви­ни другої по­ло­ви­ни XIX — по­чатку XX ст. Чер­нівці, 1999;
• Мудрий М. Листування Б.Ді­диць­ко­го з В.Бар­вінським як джере­ло до вивчення ук­ра­їнсько­го на­ціональ­но­го ру­ху в Гали­чи­ні по­чатку 80-х ро­ків ХIХ ст. В кн.: Руко­писна ук­ра­ї­ні­ка: Мате­рі­али міжна­родної науко­во-прак­тичної конфе­ренції 20—21 бе­резня 1996 р. Львів, 1999; Сере­да О. Національ­на сві­до­мість і по­лі­тична програма ранніх на­ро­довців у Східній Гали­чи­ні (1861—1867). «Вісник Львівсько­го уні­верси­те­ту: Серія істо­рична» (Львів), 1999, вип. 34;
• Чор­но­вол І. Польсько-ук­ра­їнська угода 1890—1894 рр. Львів, 2000;
• Рома­нюк М., Галушко М. Укра­їнські ча­со­пи­си Льво­ва 1848—1939 рр.: Істо­ри­ко-бі­бліографічне дослі­джен­ня, т. 1: 1848—1900 рр. Львів, 2001;
• Сере­да О. Гро­ма­ди ранніх  на­ро­довців у Східній Гали­чи­ні (60-ті рр. 19 ст.). В кн.: Укра­ї­на: куль­турна спад­щи­на, на­ціональ­на сві­до­мість, державність, вип. 9. Львів, 2001;
• Чор­но­вол І. Укра­їнська фрак­ція Галиць­ко­го крайово­го сейму (1861—1901): Нарис з істо­рії ук­ра­їнсько­го парла­мента­ризму. Львів, 2002;
• Яни­шин Б. Галиць­кі на­ро­довці 70—80-х ро­ків ХIХ ст.: со­ціальна ха­ракте­ри­стика. «Про­блеми істо­рії Укра­ї­ни: Фак­ти, су­джен­ня, по­шу­ки» (К.), 2003, вип. 8;
• Гри­цак Я. Про­рок у своїй Вітчизні: Франко та йо­го спіль­но­та. К., 2006;
• Яни­шин Б. Вза­є­ми­ни Іва­на Франка та на­ро­довців у контексті ро­звитку ук­ра­їнсько­го ру­ху в Гали­чи­ні (1880-ті ро­ки). «Дро­го­биць­кий крає­знав­чий збірник», 2006, № 9;
• Його ж. Полі­ти­ка Відня в ук­ра­їнсько­му пи­танні у Гали­чи­ні на­прикінці ХIХ ст. (на прикладі ли­стів ба­ро­на Ерба до га­ли­чан). В кн.: Про­блеми істо­рії Укра­ї­ни ХIХ — по­чатку ХХ ст., вип. 14. К., 2007;
• Його ж. Укра­їнська місь­ка по­лі­тична елі­та в Гали­чи­ні й на­ро­довський рух останньої трети­ни XIX ст.: стано­влен­ня та інститу­ційний ро­звиток. К., 2008.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7.

Автор: Б.М. Яни­шин.; url: http://history.org.ua/?termin=Narodovtsi_z; том: 7