Гаяни
Гаяни — юліанська фракція в єгипетській міафізитській церкві між VI і IX століттями.[1]
Історія[ред. | ред. код]
До моменту смерті Александрійського патріарха Тимофія IV у 535 році юліанство (афтартодокетизм) стало панівною теологією єгипетського чернецтва, сільського християнського населення та нижчих верств у самому місті Александрії. У 535 р. юліаністи обрали патріархом архідиякона Гаяна, а їхні суперники северіани обрали диякона Феодосія за підтримки імператриці Феодори. У той час як северіани вважаються «імперською» фракцією, гайаніти вважаються представниками «коптського національного духу».[1]
Через понад три місяці на посаді Гаян був вигнаний римською владою. Під час заворушень, що відбулися, 3 000 олександрійців загинули. Феодосій був встановлений за допомогою римлян, але трохи через понад рік вирушив у добровільне заслання. Гаяни були найсильнішою партією в місті, коли в 564 або 565 р. обрали наступника Гаяна, якогось Елпідія. Він був заарештований за наказом імператора Юстиніана I в 565 році і помер на Лесбосі по дорозі до Константинополя. Його наступником став Доротей, який очолював гаянську церкву до 580 року[1].
Правління Юстина II (568—578), однак, було періодом зменшення впливу для гаянів, які до того часу були домінівною фракцією в єгипетському міафізитському русі, позицію, яку вони зрештою поступилися северіянам. За словами Феофана Візантійського, між 570 і 573 роками гаяни визнали Феодосійського патріарха Іоанна IV. У 581 році вони знову возз'єдналися з Феодосійською партією. Антиміафізитський патріарх Євлогій I Александрійський, обраний у 581 році, написав трактат Contra Theodosianos et Gaianitas («Проти феодосіян і гаянів»).[1]
Гаяни згадуються як секта в IX столітті. Патріарх Єрусалимський Софроній (634—638) розрізняє їх і юліаністів у своєму Narratio miraculorum sancti Cyri et Iohanni («Оповідання про чудеса святих Кіра та Іоанна»). Приблизно в той же час в Ефесі, де раніше в середині шостого століття був юліанський єпископ, також були гаяни. Наприкінці сьомого століття Анастасій Синайський все ще вважав гаянів важливою сектою у своїй Viae dux («Путівник по шляху»). Згідно з «Історією Александрійських патріархів», близько 695 р. був гаяністський патріарх Феодор, який відправив гаянського єпископа до Індії.[1]
Згідно з «історією патріархів», северіанський патріарх Александр II (704—729) повернув гаянів до союзу і навіть піддав своїй владі 170-річну монашу громаду гаянів Ваді Хабіб. Втім, деякі послідовники секти лишалися. Патріарх Яків у своїй інавгураційній проповіді в 819 році виголосив анафему на гаянів і фантазіастів.[1]
Вірування[ред. | ред. код]
Як і всі юліаністи, гаяни були афтартодокетами, тобто заперечували тлінність фізичного тіла Ісуса Христа. На початку восьмого століття Тимофій Константинопольський описав три фракції серед гаянів: тих, хто вважав, що тіло Ісуса було нетлінним з моменту іпостасного з'єднання, тих, хто вважав, що його тіло тлінне саме по собі, але було збережене від будь-якого тління Логосом і ті, хто тримав це тіло Ісуса, було не тільки нетлінним, але й нествореним. Цих останніх назвали актистами.[1]
У трактаті De sectis гаяніти є визначною єретичною групою. Бувши міафізитами, вони вірять, що в Христа є лише одна природа, тому тіло після їхнього з'єднання не може бути більш тлінним за Логос. Хоча він страждав, його страждання відрізнялися від наших, оскільки вони були цілком добровільними, закони природи не мали над ним влади.[1]
Патріархи[ред. | ред. код]
- Гаян (535)
- Елпідій (пом. 565)
- Доротей (565/573–580)
- Теодор (бл. 695)
Посилання[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е ж и Theresia Hainthaler, «The Struggle between Chalcedonians and Anti-Chalcedonians», in Christ in Christian Tradition, Volume 2: From the Council of Chalcedona (451) to Gregory the Great (590—604), Part 4: The Church in Alexandria, with Nubia and Ethiopia after 451 (Westminster John Knox Press, 1996), pp. 36–52, at 45–52.