Долішній Іван Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Долішній Іван Васильович
Народився 15 березня 1921(1921-03-15)
с. Тяпче, Калуський район, Івано-Франківська область
Помер 8 серпня 2004(2004-08-08) (83 роки)
с. Тяпче, Калуський район, Івано-Франківська область
Національність українець
Діяльність член ОУН-УПА
У шлюбі з Олена Долішня

Іван Васильович Долішній (15 березня 1921, с. Тяпче, Калуський район, Івано-Франківська область — 8 серпня 2004) — член ОУН-УПА, політв'язень.


Життєпис[ред. | ред. код]

Народився Іван Васильович Долішній в с. Тяпче Долинського повіту 15 березня 1921 року в патріотичній селянській родині. Ще навчаючись в школі, Іван створив в селі підпільну групу, головним напрямом діяльності якої була боротьба з польськими симпатиками. За розповсюдження листівок Івана Долішнього та його друзів-однокласників притягнули до польського суду і звільнили як неповнолітніх.

Після навчання у сільській Тяпчанській та Болехівській міській школах, здобув професійну освіту в торговельній школі.

У 1937 році став членом юнацтва ОУН в селі Тяпче, а в 17 років його призначено районним провідником юнацтва. У районному підпорядкуванні були три підрайони, куди входили села Якубів, Солуків, Яворів, Гошів, Тяпче, Княжолука, Гузіїв, Човгани (Міжріччя), Підбереж. У 1939 році перебрав на себе керівництво юнацькою сіткою ОУН Болехівщини. У 1942 році, вчасно попереджений про арешт, пішов на підпільну роботу організаційним референтом юнацтва Калуського повітового проводу ОУН, де проводив вишкіл молоді, готуючи провідників для станиць і районів. У 1944 році його перевели в Долинський повітовий провід ОУН референтом пропаганди. Згодом виконував функції референта Служби Безпеки проводу, а після загибелі «Іскри» займає пост повітового провідника ОУН.

В підпіллі мав три псевдо: «Бунтар», «Богун»[1] та «Шолом».

У січні 1947 року повертався з трьома побратимами із зустрічі з окружним проводом Калущини до бункера, який обступили облавники та кинули в бункер гранату. Всі товариші загинули, вижив тільки Іван Долішній. Важкопораненого непритомного його спочатку відправили в Болехів, а потім у Станіславську тюрму[1].8 грудня 1947 року після десятимісячного слідства військовий трибунал МВС Станіславської області засудив Івана Долішнього до 25 років таборів спочатку у Заполяр'ї, потім в Іркутських таборах, з яких у 1956 році звільнили без права проживання в Україні. Тимчасово поселився в Караганді, куди була вивезена у 1947 році родина Долішніх[2].

Під час відпустки Іван Долішній відвідав рідне село в 1957 році і одружився з подругою по боротьбі Оленою Павлишин, яка також повернулася з неволі.

У 1957 році в Караганді Івана Долішнього знову заарештували за антирадянську діяльність і без суду відправили у мордовські табори, з яких звільнився в серпні 1965 року. Після звільнення без права повернутися до сім'ї в рідне село, знайшов роботу в Новому Роздолі. 6 січня 1986 року вийшов на пенсію, звільнившись з роботи переїхав жити нелегально в своєму домі в Тяпче і тільки 1996 року приписався в рідному селі. У 1993 році Очолив Братство ОУН-УПА, яким керував до останніх днів життя[3].

Був ініціатором і брав участь у виданні літопису визвольних змагань «Нескорена Долинщина».

Помер Іван Долішній 8 серпня 2004 року.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Пам'яттю про життя Івана Долішнього є книга Михайла Бориса «Гомін волі» (2006).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Паньків, Михайло (2012). Схрони, криївки і бункери ОУН-УПА. Коломия. с. 58—59.
  2. ↑ Дев’яносто років — не привід відпочивати. www.golos.com.ua (укр.). Архів оригіналу за 22 жовтня 2021. Процитовано 22 жовтня 2021.
  3. ↑ Фотографії | Бойківщина — Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів. Архів оригіналу за 22 жовтня 2021. Процитовано 22 жовтня 2021.

Література[ред. | ред. код]

  1. Борис М. Гомін волі: худож-док. повість / Михайло Борис. — Івано-Франківськ: Нова зоря, 2006. — 280 с.
  2. Богдан Долішній // Долішній Ю. Слідами нескореної Долинщини / Юрій Долішній. — [Б.м.], 2015. — С. 225—227.
  3. Врятувала Матір Божа // Паньків М. Схрони, криївки і бункери ОУН-УПА / Михайло Паньків. — Коломия, 2012. — С. 58–59.
  4. Долішній Іван («Бунтар») // Морозюк В. Пом'яник–7 / Володимир Морозюк. — Івано-Франківськ, 2008. — С. 13.
  5. Долішній Іван // Ярич І. 1000-ліття в обличчях / Іван Ярич. — Івано-Франківськ, 2003. — С. 92–93.
  6. Долішній Ю. Гошів: [спогади про визвольну боротьбу] / Юрій Долішній // Герої ОУН-УПА. — Т. 2 / Івано-Франків. відділ пошуково-видавничого агенства «Книга пам'яті України». — Івано-Франківськ, 2019. — С. 68–74.
  7. Долішня О. З вірою в Перемогу / Олена Долішня // Нескорена Долинщина. Літопис визвольних змагань. — Івано-Франківськ, 2008. — Кн. 2. — С. 293—309.
  8. Янковський С. Борці за українські ідеали / Степан Янковський // Зірниця національного відродження / [упоряд. Василь Олійник]. — Долина, 2009. — С. 107—110.  
  9. Вони боролись за кращу долю України // Добра справа. — 2020. — 12 черв. –  С. 2.
  10. Данків М. Він боровся за Україну / М. Данків // Свіча. — 2007. — 11 лип.
  11. Долішня О. Іванові з очей витягли 74 осколки. З рештою — він так і помер / Олена Долішня // Свіча. — 2011. — 11 берез. — С. 5.
  12. Лазоришин І. Гранітний бунтар / Ігор Лазоришин // Галичина. — 2007. — 27 листоп.
  13. Світлій пам'яті Івана Долішнього // Свіча. — 2009. — 7 серп. — С. 3.
  14. Світлу пам'ять збережемо // Свіча. — 2004. — 11 серп.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Долішній_Іван_Васильович&oldid=36307803