Домогосподар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Домогосподар — «домовласник; застаріле глава селянського дому, господарства».[1] «Домовласник» застаріло переважно внаслідок колективізації. Лексема походить з часів феодалізму. Частина словоутворення зводиться до індоєвропейського за походженням слова domЪ «дім».

З VII століття в Європі склалася феодальна система феодалів і васалів. Переважна більшість фермерів потрапляє в залежність від феодала, віддаючи землю у власність феодалові в обмін на працю і захист. Деякі фермери (домовдасники) продовжують боронитися, а інші — залишають свою землю і починають орендувати землю у феодала. Наприклад, первісно «челядь» означало сім'я, і влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і включала право на їх життя.[2] У збірному значенні челядь означало населення феодальної вотчини у давньоруській державі, що перебувало в різних формах залежності від феодала (холопи, закупи, смерди та ін.)».[3]

Домогосподар (землеробство). Історія[ред. | ред. код]

Це власник садиби, маєтку, або це є терміном найменших сільськогосподарських земель. У XIV столітті домогосподарями були дідичі (спадкові землевласники), тимчасовими орендарями — вотчинники і поміщики. Термін "домогосподар" може частково посилатися на сільських жителів, які орендували менші сільськогосподарські одиниці, а згодом позначатиме власників хати, які не мали поля, але мали невеликі земельні наділи, а також одноосібних власників землі. Існував також титул "Господар". Господарство часто мало характер доповнення до сюзеренної влади феодалів і могло включати садівництво, роботу в хліві та молотьбу, пішу панщину (без обовязку ставити до роботи й свою худобу).

Басараби — династія господарів Валахії впродовж XIV-XVII ст.[4]

Енгельгардти — німецький балтійський поміщицький рід. Т.Г.Шевченко був кріпаком в свого пана Енгельгардта Павла Васильовича, котрий 1832 року законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву. Щоб з землі свого пана де-небудь відійти чи піти на науку, на все те треба було панського дозволу.

Селяни були особисто і економічно залежними від феодалів.[5] Незважаючи на наявність власних господарств, селяни не мали права вільного володіння ними і повинні були сплачувати ренту феодалові.[5]

В інших народів[ред. | ред. код]

«Бонди» (в Скандинавії) — домогосподаря; потім, коли виникла відмінність між жителями міста і сільської місцевості, він став застосовуватися до селян, на відміну від містян (boeiar menn). Однак в пам'ятках ХІІ-ХІІІ століть бондом звичайно називається не кожний сільський житель, а тільки домогосподар, власник маєтку, голова сім'ї, на відміну від людини, позбавленої земельної власності або власного житла (emleypr madr).

Домогосподарства за аграрними формами[ред. | ред. код]

Домогосподарі під час другої аграрної реформи[ред. | ред. код]

Російське сільське господарство спочатку було засноване на селянсько-кріпосницькому праві. Кріпацтво було скасовано в 1861 році царем Олександром II (селянська реформа початку 60-х років), але звільнені кріпаки не мали фінансових засобів, щоб залишити землю, до якої вони були прикріплені через кріпацтво.[6]

Щоб змінити традиційну форму російського сільського господарства — общину, форму землеробства, розв'язати проблеми, породжені попередньою реформою 1861 року: неефективне общинне землеволодіння, несумісне з інтенсивною системою землеробства, малоземелля (виключало використання основної на той час трипільної системи землеробства), черезсмужжя, дальноземелля, вузькоземелля, довгоземелля та численні земельні сервітути, які перешкоджали ефективному використанню землі (наприклад сервітути випасання худоби по парі та стерні), завеликий обсяг громадських пасовищ (використовувалися менш ефективно, ніж приватні)[7] тощо була покликана нова земельна реформа, яка згодом отримає назву аграрна реформа П.А. Столипіна.[8] Столипін намагався скасувати російську общинну систему миру запобігти радикалізації селян і таким чином зупинити політичні заворушення, що призвели до революції 1905 року. Більшість здійснених реформ ґрунтувалися на рекомендаціях Комітету, відомого як «Особлива конференція для потреб сільськогосподарської промисловості», який працював у Росії з 1901 по 1903 рік під керівництвом міністра фінансів Сергія Вітте. В процесі здійснення окреслених законодавчими актами 1906 року змін правового статусу селянства відповідно з вимогами ринкового господарства з'явилася необхідність вдосконалити ухвалені раніше юридичні норми, які гальмували економічний прогрес.[6] Серія змін до регулювання сільськогосподарського сектора Російської імперії, отримає назву «столипінської» реформи, і буде спрямована на ліквідацію цих недоліків у землекористуванні за допомогою сприяння виходу з общини, заохочення купівлі та оренди земель селянами, заохочення переселення й інших заходів.

Четвертого березня 1906 року було видано Указ про організацію землеустрою та утворення Комітету по землевпорядних справах, губернських і повітових землевпорядних комісій.[9] Комісії були відповідальними за сприяння селянам у купівлі земель за допомогою Селянського банку, продаж і надання в оренду селянам казенних земель, сприяння переселенню на казенні землі Азійської Росії, сприяння покращенню селянського землекористування, сприяння ліквідації черезсмужжя.[10][9] До комісій включалося по 6 виборних та 7-10 призначених членів (чиновників).[9] До комісій включалося по 6 виборних та 7-10 призначених членів (чиновників).[7] Створено Комітет із Землевпорядних Справ.

Шляхи до перетворення землекористування були визначені 19 вересня 1906 року у виданому Комітетом наказі землевпорядним комісіям, суть якого полягала у розділі земель між селянами, об'єднаними в одну громаду; розділі земель між частинами поселень; виділення земель під висілки; виділ земель окремим домогосподарям; повний поділ земель сільських общин на хутірські (ділянки із садибою)[11] та відрубні (ділянки без садиби) ділянки;[11] розділ загальних угідь.[12] Реформується система підготовки землевпорядних кадрів, значно збільшується кількість землемірних училищ, проводиться технічне переозброєння землевпорядної служби.[13]

Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого Закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 року, проєкт якого розроблений П.А. Столипіним і підписаний царем Миколою II, аграрна реформа передбачала вжиття таких трьох груп заходів: виділення селян із общини і закріплення за ними землі у приватну власність; створення хутірського та відрубного господарства; переселенська політика.[6] Реалізація цих заходів була тісно пов'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендними відносинами на селі, агрокультурою тощо.

Цим указом було внесено корективи в законодавство 1861 року щодо общини і общинної власності. Згідно указу кожен домогосподар міг закріпити за собою у приватну власність ділянки общинної землі, які були до цього в його постійному користуванні.[6] Ті, хто закріплював «надлишки», повинні були сплатити общині їх ціну, яка була зазначена під час проведення реформи 1861 року. До того ж кожен домогосподар, який закріпив за собою землю у приватну власність, мав право в будь-який час вимагати виділення йому общиною відповідної ділянки, зведеної до одного місця (тобто хутори та відруби).[6] Для переходу всієї общини до ділянкового (хуторського чи відрубного) господарства, необхідно було ухвалення більшістю (двома третинами) селян, які мало право голосу. Такою була суть основного закону, який запроваджував нову аграрну політику царського уряду.[6]

Докладніше: Столипінська реформа

Домогосподарство після аграрних форм[ред. | ред. код]

У підсумку, наслідком аграрної реформи за П.А. Столипіним, передусім було стрімке розшарування селянства Лівобережної України, поява на селі значної кількості люмпенів-пролетарів та різке зростання ненависті до поміщиків.[6] Для господарств селян Полтавської, Чернігівської, Харківської губерній особливістю було те, що воно здебільшого мало подвірний характер, саме тому вони неохоче переходили на хутори; позитивним — перехід землі у приватну власність, якою вони мали вільно розпоряджатися. Переселенська політика мала своїм результатом розвиток економіки Уралу, Сибіру та Далекого Сходу та зубожіння селян Лівобережжя, які повернулися додому.[6]

Докладніше: Столипінська реформа

20 століття (після 1920). Радянський період[ред. | ред. код]

Столипінські реформи були згорнуті в 1920-х роках після приходу до влади більшовиків. Держава заволоділа землею, якою володіли селяни, а сільськогосподарське виробництво мало відбуватися в колективних господарствах. Незалежних селян, куркулів, переслідували і здебільшого страчували. Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, обороняючи сільський пролетаріат.

Від 1930 і до початку 1950-х років у СРСР практичне скасування паспортної системи на селі й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично призвели до прикріплення селян до землі з обов'язковою умовою виконання так званих трудоднів.[14]

Звичні слова з новим змістом. Домогосподарі в 21 столітті[ред. | ред. код]

Починаючи з двадцятого століття, термін домогосподар був взаємозамінним з терміном домогосподиня у значенні особи, яка веде (сімейне) господарство.

Назва "домогосподар" може торкатися просто учасника, члена (номен; відносно довільна "етикетка", конвенційно "прикріплена" представниками відповідної галузі знання) домогосподарства з метою економічного аналізу, або, назва може позначати власника господарства — домогосподаря — власника домогосподарства у випадку, якщо правова сфера співпадає з важливими рисами вмісту поняття домогосподарство (у випадку домогосподарства, що здійснює сільськогосподарську діяльність, наприклад; тобто, це сімейна ферма).

Терміни домоволодіння і домогосподарство належать до терміносистем різних галузей знання й суспільного життя, мають неоднакове значення, а тому не можуть бути взаємозамінними: перший стосується правової сфери, другий — економічної.[15]

Словник української мови в 11 томах (Інститут мовознавства АН УРСР, за ред. І.К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980) зазначає, що «домогосподарка» — це «Жінка, яка веде домашнє господарство і не працює на якомусь підприємстві або в якійсь установі; домашня господарка».[16]

Великий тлумачний словник сучасної української мови (Київ, 2012, стор.: 245) зазначає, що «домогосподарка — Господиня дому, яка веде домашнє господарство і не зайнята якою-небудь оплачуваною роботою».

У радянській фінансовій науці феномен домогосподарства взагалі не розглядався, зважаючи на економічні та ідеологічні причини. Відсутність глобальних ринкових відносин позбавляла необхідності розглядати домогосподарства як суб'єкти ринкових відносин, а рішення, що приймалися домогосподарством, практично не залежали від економічних параметрів.[17]

Загальномовний тлумачний «Словник української мови» в 11 томах» не подав цього слова.[15] Вітчизняна фінансова література дає різноманітні тлумачення домогосподарств.[18]

Сільське господарство є провідною галуззю економіки. В сучасних умовах на новому, більш цивілізованому рівні, в Україні знову постали питання аграрного реформування, що вимагає політичної волі законодавців. В Україні, вже відбулося роздержавлення аграрного сектору, починає запроваджуватися ринок землі, і залишається багато нерозв'язаних проблем щодо дійсної реалізації права приватної власності на землю через впровадження ринку землі та підвищення ролі аграріїв у соціально-економічному та політичному житті України. В правовій свідомості українського суспільства, поглядах певних політичних сил існують сумніви щодо правомірності надання землі статусу товару.

Докладніше: Фермерство в Україні

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. — 1728 с. ISBN 966-569-013-2 (стор.: 317) Доступ
  2. ↑ Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 71-87.
  3. ↑ Челядь // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  4. ↑ Гапотій, В.Д.; Попенко, Я.В. Термінологічний словник-довідник з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» (українською): навч. посіб.. — Мелітополь, 2014. с. 280. ISBN 978-617-7055-47-0 (стор.: 250)
  5. ↑ а б Шиманова О. Етика і професійна етика: навч-метод. посібник / О. Шиманова. — Л.: ПП Сорока Т.Б., 2013. — 132 с. (стор.: 30)
  6. ↑ а б в г д е ж и Мельник Олександр О. Аграрна реформа П. А. Столипіна та її вплив на становище селян лівобережної України. Порівняльно-аналітичне право: електр. наук. фах. видання, 48-51
  7. ↑ а б Билимович А. Землеустроительние задачи и землеустроительное законодательство. — К.: Типография Императорского Университета св. Владимира Акц. о-ва печ. и изд. дела Н. Т. Корчак-Новицкого, 1907. — С. 1-13.
  8. ↑ Леонтьев А.А. Крестьянское право. СПб: Тип. И.И. Иванова, 1909. 404 с. (стор.: 12)
  9. ↑ а б в Мірошниченко А. М. Земельне право України: Підручник. — 2-ге видання, допов. і перероб. — К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. — 678 с. ISBN 978-617-566-054-6 (Алерта) ISBN 978-611-01-0207-0 (ЦУЛ)
  10. ↑ Страховский И.М. Крестьянский вопрос в законодательстве и законосовещательных комиссиях после 1861 года. Крестьянский строй. Сборник статей. Спб: Беседа, 1905. С. 371–455. (стор.: 23)
  11. ↑ а б Евстихеев И.И. Земельное право. — М.-Петроград: Государственное издательство, 1923. с.64.
  12. ↑ Пешехонов А.В. Земельные нужды деревни и основные задачи аграрной реформы. 2-е изд. СПб : Изд-во ред. журн. «Русское багатство», 1906. 156 с. (стор.: 28)
  13. ↑ Земельна реформа в Україні [Текст] / Державний комітет України по земельних ресурсах; упоряд. Я.М. Конопад, І.І. Оржехівська; ред. Ю.Д. Білик. — К.: Урожай, 2001. — 46 с.: іл. — ISBN 966-05-0095-5. — С. 28.
  14. ↑ Гуржій О.І. КРІПАЦТВО, кріпосне право [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2008. — 568 с.: іл.
  15. ↑ а б Мовчун Леся (Лариса) Вікторівна. Чи є синонімами терміни домоволодіння і домогосподарство? / Лексикографічний бюлетень. Зб. наук. праць / Відпов. ред. Є. А. Карпіловська. — Вип. 26. — К., 2017. — 184 с. ISBN 966-02-3450-3 (серія) ISBN 978-966-489-624-2 (вип. 26)
  16. ↑ Олена Бондаренко (громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»). 8 червня — День домогосподині й домогосподаря. 08 червня 2020
  17. ↑ Калабихина И.Е. Некоторые аспекты теоретического анализа домохозяйства // Вестник МГУ. Серия 6. Экономика. — 1995. — № 5 (стор.: 30)
  18. ↑ Кізима, Т. О. (2008) Домогосподарство як інституційна економічна одиниця та суб'єкт фінансових відносин. Наукові записки. Серія “Економіка”. Фінансова система України. Частина 2 (Вип.10). с. 134-145.

Див. також[ред. | ред. код]

Ця стаття є заготовкою. Ви можете допомогти проєкту, доробивши її. Це повідомлення варто замінити точнішим.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Домогосподар&oldid=40956969