Драценко Данило Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Драценко Данило Павлович
Народився 8 грудня 1876(1876-12-08)
Помер 1945
Діяльність офіцер
Alma mater Одеське військове училище
Учасник Російсько-японська війна, Перша світова війна, Громадянська війна в Росії і Друга світова війна
Військове звання генерал-лейтенант
Нагороди
орден Святого Георгія IV ступеня Орден Святого Володимира IV ступеня з мечами та бантом Орден Святого Володимира IV ступеня орден Святої Анни II ступеня з мечами орден Святої Анни II ступеня орден Святого Станіслава II ступеня орден Святої Анни III ступеня з мечами і бантом орден Святої Анни III ступеня орден Святого Станіслава III ступеня з мечами та бантом орден Святого Станіслава III ступеня орден Святої Анни IV ступеня Золота зброя «За хоробрість»

Данило Павлович Драценко (8 грудня 1876–1945) — російський воєначальник українського походження, учасник Першої світової та російської громадянської воєн.

Біографія[ред. | ред. код]

На службу вступив у 1893 році. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, з якого у 1897 випущений підпоручиком до Єкатеринбурзького 37-го піхотного полку. Потім служив у 140-му Зарайському піхотному полку. Поручник (1901). Брав участь у російсько-японській війні, де був поранений і контужений. Штабс-капітан (1905). У 1908 закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Капітан (1908). Цензове командування ротою відбував у 14-му стрілецькому полку (1908—1910).

Старший ад'ютант штабу 1-го Кавказького армійського корпусу (1910—1911), обер-офіцер для доручень (у розвідувальному відділенні) при штабі того ж корпусу (1911—1912). Обер-офіцер для доручень при штабі Кавказького ВО (1912—1914).

Брав участь у Першій світовій війні на Кавказькому фронті. Під час Сарикамиської битви був посланий генералом Миколою Юденичем до командира 1-го Кавказького армійського корпусу генерала Георгія Берхмана з вимогою не виконувати наказ командувача Кавказької армії Олександра Мишлаєвського про відступ із Сарикамиша.

6 грудня 1914 року, після перемоги біля Сарикамиша та призначення Юденича командувачем Кавказької армії був призначений начальником розвідувального відділення управління генерал-квартирмейстера, з підвищенням у підполковники. Його помічником був підполковник Борис Штейфон[1].

Відзначився при взятті Ерзурума, за яке нагороджений Георгіївською зброєю, та Трапезунда. Виконуючий посаду начальника штабу 39-ї піхотної дивізії (березень 1916 — квітень 1917), брав участь у Ерзінджанській операції. Полковник (1916). З 5 квітня 1917 р. командир 153-го Бакинського піхотного полку. Генерал-майор (1917).

З 1918 — в Добровольчій армії, з 17 (30) січня 1919 в резерві чинів при штабі головкому ВРЮР. З 1 (14) березня 1919 начальник 4-ї Терської окремої пластунської бригади[2], 15 (28) березня змінив пораненого генерала Павла Шатілова на посаді керівника каральної операції в Чечні. 16 (29) березня захопив і спалив Алхан-Юрт, потім Валерік та Цоці-Юрті . Закінчивши операцію в Чечні, здійснив окупацію Дагестану, зайнявши 8 (21) травня Петровськ-Порт, а 10 (23) травня Дербент. При його наступі Гірський уряд у Дагестані розбігся, і Дагестан фактично перейшов під владу ЗСПР.[3]

З 31 травня (13 червня) 1919 начальник Астраханського загону, командувач військами Західного узбережжя Каспійського моря, командувач групою військ Астраханського напрямку зі складу Військ Північного Кавказу[2]. Керував невдалим наступом на Астрахань . Після відступу ВСЮР наприкінці 1919 — на початку 1920 був представником спочатку Денікіна, а потім Врангеля в Батумі[4].

У липні 1920 р. за рекомендацією генерала Шатілова призначений начальником штабу десантного загону Сергія Улагая. У ході проведення Кубанського десанту розійшовся у поглядах з генералом Улагаєм і на власне прохання було замінений генерал-квартирмейстером штабу Російської армії генералом Германом Коноваловим.

Після поділу Російської армії на 1-у і 2-ю армії 2 (15) вересня 1920 р. був призначений командувачем 2-ї армії, підвищений у генерал-лейтенанти. Мав завдання форсувати Дніпро та вдарити у тил Каховській групі червоних. У ході Задніпровської операції наткнувся на переважаючі сили противника, зазнав великих втрат, і 30 вересня (13 жовтня) 1920 року наказав відступати назад на лівий берег Дніпра[5].

Врангель вважав його винуватцем провалу добре підготовленої операції. За його словами, Драценко «…з винятковою громадянською мужністю та чесною чесністю сам визнав це, просячи звільнити його з посади командувача армії», що й було зроблено 2 (15) жовтня[6].

Після евакуації з Криму емігрував до Югославії, в 1922 оселився у Великій Топлиці, потім переїхав до Загреба, де отримав місце службовця у військовому відомстві[7]. У квітні 1931, після смерті генерала Олександра Адлерберга, був призначений начальником Загребського відділу РЗВС. Під час Другої світової війни служив у Російському корпусі генерала Штейфона. З 11 травня 1942 року командував 1-ю бригадою, що діяла проти партизанів Йосипа Тіто[2].

В еміграції склав «Записку» про роботу розвідувального відділення під час Сарикамиської, Євфратської та Ерзерумської операцій та про участь 39-ї піхотної дивізії в Ерзінджанській операції. Рукопис перебуває у паперах генерала Євгена Масловського у Бахметьєвському архіві Колумбійського університету[7].

Нагороди[ред. | ред. код]

За те, що в період Кепрікейської та Ерзерумської операцій він неодноразово в грудні 1915 року і в січні 1916 року, а особливо 19 січня 1916 року, під дійсним артилерійським і рушничним вогнем сміливою розвідкою добув відомості про силу і розташування турецьких позицій та підступів до них попереду Азанкея, у районі гори Джилігель у районі гори Коджут, а потім, під час дій під Ерзерумом, фортів Девебойну, Тафта, Карагюбек і укріплень між ними, а також підступів до них. Відомості, здобуті підполковником Драценком, лягли в основу під час складання планів атаки Кепрікейських позицій і Ерзерумського укріпленого району, що увінчалися повним успіхом і взяттям Ерзерума 3-го лютого 1916 року.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Масловский, с. 139
  2. ↑ а б в Волков, Стрелянов (Калабухов), с. 128
  3. ↑ Лобанов В. Б., Михайлов В. В. Падение Горского правительства в 1919 году. // Военно-исторический журнал. — 2018. — № 1. — С.49—52.
  4. ↑ Рутыч, с. 116
  5. ↑ Врангель, с. 453
  6. ↑ Врангель, с. 454
  7. ↑ а б Рутыч, с. 117

Література[ред. | ред. код]

  • Врангель П. Н. Воспоминания. — М.: Вече, 2012. — 480 с. — (Путь русского офицера). — ISBN 978-5-4444-0483-6
  • Волков С. В., Стрелянов (Калабухов) П. Н. Чины Русского Корпуса. — М.: Рейтар, «Форма-Т», 2009. — ISBN 978-5-8067-0048-8
  • Масловский Е. В. Мировая война на Кавказском фронте. — Париж: Возрождение, 1933
  • Рутыч Н. Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России. — М.: Астрель, АСТ, 2002. — ISBN 5-17-014831-3

Посилання[ред. | ред. код]

  • Драценко Данило Павлович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.
Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Драценко_Данило_Павлович&oldid=40633801