Жизель Піно
| Жизель Піно | |
|---|---|
.jpg) | |
| Народилася |
18 травня 1956[1][2] (68 років) Париж[3][2] |
| Країна |
.svg){kind=small} Франція |
| Діяльність | письменниця |
| Знання мов | французька[4] |
| Нагороди | |
| IMDb | ID 8196345 |
Жизель Піно (18 травня 1956, Париж)[5] — французька письменниця та колишня медсестра психіатричного відділення. Незважаючи на те, що вона народилася в Парижі, її пращури походять з Гваделупи. Написала кілька книг про труднощі та муки свого дитинства чорношкірої людини, яка росла в паризькому суспільстві.
Раннє життя і кар'єра[ред. | ред. код]
Жизель Піно народилася 1956 року в Парижі у Франції. У молодості та юності через військову службу батька змушена була періодично курсувати між Францією та Гваделупою[6] Піно, як темношкіра іммігрантка, постійно страждала через расизм і ксенофобію, які вона відчувала на собі у школі в передмісті Кремля-Бісетр, де навчалися лише білі. Жизель намагалася всьому цьому протистояти[6] Піно взялася писати, щоб заспокоїти себе в умовах поєднання свого французького виховання та карибської спадщини, оскільки її літературні праці поєднували обидві культури, а не роз'єднували їх.[7][8]
У своїх творах вона використовує усну традицію оповідання в художніх творах, щоб відновити наративи карибської культури.[8] Вона також зосереджується на расизмі та його наслідках, які він може мати для молодої дівчини, яка намагається сформувати свою власну культурну ідентичність. Її книга «L'Exil Selon Julia» підкреслює це, оскільки вона покладається на спогади та досвід своєї літньої бабусі, щоб допомогти їй дізнатися про традиції свого народу та власне культурне походження. У книзі Жизель Піно також згадує, що дискримінація, яку вона відчувала в дитинстві, стосувалась не лише французького суспільства в Парижі, а й жителів Гваделупи, які відкидали її за те, що вона була занадто космополітичною, коли вона повернулася на землю своїх пращурів.
Жизель Піно багато років жила в Парижі і, продовжуючи письменницьку кар'єру, також повернулася до свого фаху на посаді медсестри психіатричного відділення, щоб збалансувати своє життя. Нещодавно вона повернулася до Гваделупи.[9]
Бібліографія[ред. | ред. код]
- 1992: Un papillon dans la cité
- 1993: La Grande Drive des esprits, Grand prix des lectrices de Elle
- 1995: L'Espérance-Macadam, Prix RFO du livre (1996)
- 1996: L'Exil selon Julia
- 1998: L’âme prêtée aux oiseaux
- 1998: Le cyclone Marilyn
- 1998: Femmes des Antilles
- 1999: Caraïbe sur Seine
- 2001: Case mensonge
- 2002: Chair piment
- 2004: Les colères du Volcan
- 2005: Fleur de barbarie
- 2007: Mes quatre femmes
- 2007: C'est la règle
- 2008: Morne Câpresse
- 2010: Folie, aller simple
- 2010: L'odyssée d'Alizée
- 2012: Cent Vies et des Poussières
- 2015: Les voyages de Merry Sisal
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Internet Speculative Fiction Database — 1995.
- ↑ а б https://www.oxfordreference.com/view/10.1093/acref/9780199935796.001.0001/acref-9780199935796-e-1666
- ↑ http://ecrivainsdelacaraibe.com/Archives/Fiches-auteurs/pineau-gisele.html
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Voices from the Gaps. conservancy.umn.edu. Архів оригіналу за 7 лютого 2009. Процитовано 7 червня 2019.
- ↑ а б Voices from the Gaps. conservancy.umn.edu. Архів оригіналу за 7 лютого 2009. Процитовано 7 червня 2019.
- ↑ Pineau, Gisele; Veldwachter, Nadege (2004). An Interview with Gisele Pineau. Research in African Literatures. 35 (1): 180—186. doi:10.1353/ral.2004.0034. ISSN 1527-2044.
- ↑ а б Suárez, Lucía M. (2001). Gisèle Pineau: Writing the Dimensions of Migration. World Literature Today. 75 (314): 8—21. doi:10.2307/40156744. JSTOR 40156744.
- ↑ Gisèle Pineau. Île en île (fr-FR) . 13 травня 1999. Архів оригіналу за 7 грудня 2021. Процитовано 28 квітня 2020.
Посилання[ред. | ред. код]
- Жизель Піно [Архівовано 11 березня 2018 у Wayback Machine.]
- L'Exil Selon Julia (Вигнання за Джулією) [Архівовано 13 вересня 2016 у Wayback Machine.]
|
