Каплан Юрій Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Каплан.
Каплан Юрій Григорович
Юрій Григорович Каплан — Голова земної кулі, наступник Л. Вишеславського (фото 2008 р.)
Народився 28 травня 1937(1937-05-28)
Коростень
Помер 12 липня 2009(2009-07-12) (72 роки)
Київ
Поховання Київ
Діяльність поет, громадський діяч
Alma mater Київський політехнічний інститут
Мова творів переважно російська
Членство Голова земної кулі
Нагороди Медаль Пушкіна (2008), міжнародні премії «Дружба» ім. Вінниченка, «Гілка Золотого Каштану», диплом Міжнародної письменницької організації (Регенсбург, ФРН)

Каплан Юрій Григорович (28 травня 1937, Коростень — 12 липня 2009, Київ) — український російськомовний поет[1], публіцист, видавець, редактор-упорядник, громадський діяч. У 2008 році нагороджений найвищою державною премією Росії у області культури — Медаллю Пушкіна[2].

У 1996 році став членом Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. З 1993 по 2003 був членом Спілки письменників України, у 2003 був виключений зі складу НСПУ за критику керівництва.[3][4] Натомість у 2005 році Каплан створив альтернативну НСПУ організацію — Всеукраїнську творчу спілку «Конгрес літераторів України»[1].

На початку 1990-х років, після відновлення незалежності України, був одним з ініціаторів створення єврейської громади Києва та відродження культурних традицій єврейського народу[3].

Четвертий, за українською версією, Голова земної кулі[5] (за ланцюжком: Хлєбников — Пєтніков — Вишеславський — Каплан — Мозжухін — Світлана  Скорик).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 28 травня 1937 року в місті Коростень Житомирської області. У 1959 році, закінчивши електротехнічний факультет Київський політехнічний інститут за фахом «інженер-високовольтник», одержав призначення на Старобешівську ДРЕС у Донецькій області, працював завідувачем високовольтної лабораторії, виконробом, потім начальником дільниці й завідувачем відділу будівельного тресту[3].

У 1969 році видав свою першу збірку російськомовної поезії «Обжигающий ветер» (Київ, 1969), але отримав несхвальні відгуки про неї від представників влади. Різко негативну реакцію дістала поема «Бабий Яр». Потрапив під нагляд КДБ і надалі в радянські часи практично не друкувався[3].

З 1990 року президент видавничої фірми «Риф». Засновник видавництва «ЮГ», укладач багатьох поетичних антологій. В антології «Киев. Русская поэзия, ХХ век» (Киев. Русская поэзия. ХХ век: поэтическая антология / сост., вступ. ст. Ю. Каплан ; гл. ред. Ю. Г. Каплан. — К. : ООО «ЮГ», 2003. — 440 с. — ISBN 966-7082-17-2), «Библейские мотивы в русской лирике ХХ века» (Библейские мотивы в русской лирике ХХ века : антология / сост. Е. Кудрявцева, Ю. Каплан ; ред. кол. Ю. Г. Каплан [и др.]. - К. : ООО "ЮГ", 2005. - 454 с. – ISBN 966-7082-18-0), «Украина. Русская поэзия. ХХ век» (Украина. Русская поэзия. ХХ век: антология / сост. Ю. Каплан ; пред. ред. кол. А. Мороз. — К. : ЮГ, 2007. — 783 с. — ISBN 966-7082-19-9) видавництва «ЮГ» під редакцією Ю. Каплана увійшли твори, біографії та бібліографічні дані більш ніж 700 авторів, чиї долі пов'язані з Україною. Вів літературну студію, допомагаючи десяткам молодих поетів знайти свій голос.

Після так званого «розкольницького» з'їзду письменників України (в жовтні 2003 року в Пущі-Озерній) був виключений з Національної спілки письменників України[3]. У 2005 році створив та очолив нову всеукраїнську письменницьку організацію «Конгрес літераторів України» — спочатку як громадську, а в 2007 році зареєстровану Міністерством юстиції України як всеукраїнську творчу спілку. Особисто сприяв створенню нових обласних організацій — зокрема Кіровоградської обласної організації[6], яку очолив поет Анатолій Кримський.

Убитий 12 липня 2009 року грабіжниками у власній квартирі в Києві.[7][5]

Каплан і Василь Стус[ред. | ред. код]

Ще до переїзду Каплана з Донецька до Києва, він у 1961 році познайомився з українським поетом Василем Стусом і згодом знайомство переросло у дружбу[3]. Після другого арешту Стуса у 1972 році Каплан присвятив Стусу вірша[8]:

Стусе, де ж ти подівся Василю
У який надсуворий режим?
Я ж без тебе не в змозі, не в силі
Протидіяти ордам чужим
Стусе, орле, мордований брате
У мордовських дрімучих лісах
Я немов привселюдно розп’ятий
Сором дихати, сором мовчати
Коли вся Україна в сльозах.
                                              (1972)

Родина[ред. | ред. код]

Дочка Ганна Юріївна Мялковська (нар. 1969), онуки —  живуть у Німеччині.

Бібліографія[ред. | ред. код]

До бібліографії письменника належать.[3]

  • «Обжигающий ветер» (1969)
  • «Общая тетрадь» (1990)
  • «Беглый звук» (1992)
  • «Неровный стык тысячелетий» (Київ, 1996)
  • «Апрельский снегопад» (1997)
  • «Поля тяготения» (1998)
  • «Вирус любви» (2001)
  • «Ночной сторож» (2002)
  • «Времени рваный ритм» (2002)
  • «Створки моллюска» (2002)
  • «Петитом птиц» (2004)
  • «Юрковица» (видано посмертно, 2010)
  • «Время приревновав» (видано посмертно, 2010)
Дитячі збірки віршів
  • «Анькины игрушки» (1995)
  • «Котёнок Шульц» (1995)
  • «Как Анка в детский сад ходила» (1996)
  • «Тельняшечка» (1996)
Антології
  • «Эхо Бабьего Яра» (1991)
  • «На кресте голодомора» (1993)
  • «Пропуск в зону Чернобыль» (1996)
  • «Киевская Русь. Современная русская поэзия Украины» (2003)
  • «Киев. Русская поэзия. XX век» (2003)
  • «Библейские мотивы в русской лирике XX века» (2005)
  • «Украина. Русская поэзия. XX век» (2007).

Нагороди[ред. | ред. код]

  • Медаль Пушкіна (2008, Росія)
  • Міжнародна премія «Дружба» ім. Винниченка (1997, Росія)
  • Міжнародна премія «Гілка Золотого Каштана» (Росія)
  • Медаль імені К.Симонова (Росія)
  • Диплом «Міжнародної письменницької організації» (ФРН).
  • Отримав звання Віцеголови земної кулі у 1998 році з рук поета Леоніда Вишеславського. Голова земної кулі з 2002 року, після трагічної загибелі Вишеславського.

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Конгресом літераторів України заснована літературна премія ім. Ю. Г. Каплана, проводиться Міжнародний літературний конкурс «Каплантида».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Валентина Клименко (15 серпня 2006). Юрій Каплан: Те, що політик дав гроші на видання книжки, не означає, що я поділяю його політичні погляди. «Україна молода». Архів оригіналу за 31 січня 2018. Процитовано 30 січня 2018. {{cite web}}: Cite має пустий невідомий параметр: |5= (довідка)
  2. ↑ Указ Президента Российской Федерации от 26.07.2008 г. № 1125 О награждении медалью Пушкина Каплана Ю. Г. и Черепкова В. Ф. — kremlin.ru (рос.)
  3. ↑ а б в г д е ж Каплан Юрій Григорович [Архівовано 1 лютого 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
  4. ↑ Олексій Кононенко. «Відкритий лист Володимиру Яворівському, письменникам, журналіста.» // Газета «Флот України» № 20 (685), 2004
  5. ↑ а б КУЛЬТ-МАЙДАН на Свободі. Вбивство поета Каплана. Радіо Свобода. 17 липня 2009. Архів оригіналу за 30 січня 2018. Процитовано 1 лютого 2018.
  6. ↑ Анатолій Юрченко (14.08.2008). «На лугах, что ее тополями хранимы…». Всеукраїнський щотижневик "Україна-Центр" (архів видання) (рос.) .
  7. ↑ У Києві вбили поета Юрія Каплана — ЛітАкцент, 15 липня 2009
  8. ↑ Земной Шар — без Председателя?! — 45parallel.net 2009 (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Каплан_Юрій_Григорович&oldid=42420844