Комітет Луска

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Файл:Rand-school-raid-1919.jpg
У серпні 1919 року Комітет Луска здійснив рейд у Школі соціальних наук Ренда та вилучив документи, щоб підживити свої розслідування.

Об'єднаний законодавчий комітет з розслідування підривної діяльності, відомий як Комітет Луска, був створений у 1919 році законодавчими зборами штату Нью-Йорк для розслідування діяльності осіб та організацій у штаті Нью-Йорк, підозрюваних у підбурюванні до бунту.

Історія організації[ред. | ред. код]

Етап розслідування[ред. | ред. код]

Приватне двомісячне розслідування радикалізму, проведене комітетом Union League Club Нью-Йорка, призвело до того, що члени клубу одноголосно проголосували за подання петиції до Законодавчих зборів штату Нью-Йорк з проханням провести урядове розслідування.[1]

За кілька днів Законодавчий орган штату Нью-Йорк створив Об’єднаний законодавчий комітет з розслідування підбурювальної діяльності відповідною резолюцією від 26 березня 1919 року. Комітет із дев’яти членів займався злочинами, скоєними відповідно до статей Кримінального кодексу штату про кримінальну анархію.[2] Комітет очолив першокурсник, сенатор штату Клейтон Р. Ласк з округу Кортленд. який мав досвід роботи в бізнесі та консервативних політичних цінностях, називаючи радикалів «чужими ворогами».[3] За винятком незначного випадку, це був перший випадок, коли було застосовано закони про кримінальну анархію штату з моменту їх ухвалення в 1902 році після вбивства президента Сполучених Штатів Вільяма Мак-Кінлі анархістом у Баффало, Нью-Йорк.

Понад рік Комітет збирав інформацію про підозрювані радикальні групи, проводячи обшуки в офісах і вивчаючи документи, проникаючи на збори, допомагаючи правоохоронцям у тисячах арештів і викликаючи свідків для дачі свідчень на слуханнях Комітету. Використання комітетом ордерів на обшук і рейди було винятковим відхиленням від законодавчої практики. Комітет також співпрацював з місцевими відділами поліції та прокуратурою, що дозволило йому діяти агресивно, незважаючи на обмежений бюджет.[4]

Комітет і Федеральне урядове Бюро розслідувань , попередник ФБР, співпрацювали, обмінюючись інформацією, досвідом допитів та інформаторами. Реймі В. Фінч, колишній агент нью-йоркського офісу Бюро, став головним слідчим комітету. Ця співпраця дозволила федеральним органам влади, повноваження яких були обмежені відсутністю статуту проти заколоту в мирний час, використовувати державну владу проти радикалів. [5]

12 червня поліція та приватні детективи Комітету провели обшук у Російському радянському бюро, агентстві, очолюваному Людвігом Мартенсом, яке домагалося визнання США нового більшовицького уряду. Деякі з заарештованих були негайно допитані Комітетом про радянську пропаганду в США а інші свідки, цитували із вилучених документів, щоб продемонструвати, що Російське бюро мало на меті насильницьке повалення уряду.[5] Відбувся другий наліт на школу Ренд, заклад, який підтримував мирну еволюцію соціалізму та викладав історію, економіку та знання англійської мови. Серед вилучених документів був великий обсяг літератури з питань народжуваності.[6] У той час як преса не виявляла великої симпатії до Російського бюро, ліберальна та радикальна преса, до якої приєднався Американський союз громадянських свобод (ACLU), захищала школу Ренда.[7] Інші рейди були спрямовані на ліве крило Соціалістичної партії та IWW. Коли вони проаналізували вилучені матеріали, то виявили, що в іншомовних журналах багато уваги приділяється спробам організації американських негрів та закликам до революцій. [8] [9] Агенти комітету провели обшук у 73 осередках новоорганізованої Комуністичної партії 8 листопада, суботнього вечора, коли радикали святкували річницю більшовицької революції. Вони обшукали й офіси десятків радикальних видань. Більшість отриманої під час рейдів літератури продавалась у книгарнях. Послідували рейди в містах на півночі штату, включаючи Баффало, Ютіку та Рочестер, а потім на офіси комуністичних газет у Нью-Йорку.

Звіт Луска та його наслідки[ред. | ред. код]

Розслідування комітету офіційно завершилося, коли він подав свою остаточну доповідь із рекомендаціями законодавчому органу в квітні 1920 року. Доповідь, опублікована під назвою «Революційний радикалізм: його історія, мета і тактика з викладом і обговоренням кроків, які вживаються та необхідні для його приборкання»"', займав понад 4000 сторінок. Фактичним редактором звіту був Арчібальд Е. Стівенсон, помічник радника комітету, який, як стверджували критики, «керував його діяльністю з самого початку».[10]

Лише десять відсотків чотиритомника складали звіти, тоді як решта передруковували матеріали, вилучені під час рейдів або надані свідками, значна частина яких детально описувала європейську діяльність або досліджувала зусилля з протидії радикалізму в кожній державі, включно з програмами громадянства та іншими патріотичними освітніми заходами.

Робота комітету призвела до засудження за звинуваченням у злочинній анархії двох редакторів-анархістів, які були засуджені до багаторічного ув'язнення, а інші радикально налаштовані іммігранти були депортовані.[11] В результаті роботи комітету у 1920 році п'ять членів Соціалістичної партії були вигнані з законодавчих органів влади. Це викликало негативну реакцію з боку преси та громадськості, що допомогло змінити національне ставлення до античервоної кампанії 1919-20 років.[12]

Законодавець розглянув рекомендації комітету щодо стримування та протидії радикальній пропаганді. Він прийняв низку законів про фінансування антирадикальної роботи Генерального прокурора та навчання вчителів патріотизму, які використовуватимуть свій досвід на фабриках і підприємствах. Інші законопроекти визначали види закладів, які могли надавати освіту, і забороняли приватне навчання поза ними. Інша вимога, щоб вчителі державних шкіл складали присягу на вірність.[13] Губернатор Ел Сміт наклав вето на закон,[14] заперечуючи, зокрема, проти влади уряду над навчанням.[15] Він назвав прихильників закону «упередженими», «істеричними» та «головним чином зацікавленими в контролі над ліберальною думкою». Він наклав вето на законопроект про ліцензування шкіл: «Безпека цього уряду ґрунтується на розумній і відданій лояльності його народу. Він не потребує для свого захисту системи інтелектуальної тиранії, яка, намагаючись придушити помилки силою, повинна обов'язково розчавити і правду». Законодавча влада знову прийняла ті самі законопроекти після того, як Сміт залишив свій пост, а губернатор-республіканець Натан Л. Міллер підписав їх 12 травня 1921 року.[16]

Сміт був переобраний у листопаді 1922 року. Закони Луска були скасовані на початку 1923 року, а спроба судового переслідування школи Ренд за роботу навчального закладу без ліцензії була призупинена.[17] Пишучи у випуску Current Opinion за вересень 1921 року, Луск описав роботу свого Комітету як «репресії, що здійснюються переважною більшістю та за її згодою в інтересах цієї більшості», і пояснив своє переконання, що «розумні та мудрі репресії щодо революційної діяльності спрямовані на підтримку закону, порядку і миру в громаді». [18]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Jaffe, 1972, с. 119—120.
  2. ↑ Polenberg, 171
  3. ↑ Jaffe, 1972, с. 121—122.
  4. ↑ Jaffe, 1972, с. 122—123.
  5. ↑ а б Jaffe, 1972, с. 123—125.
  6. ↑ Brown, Smith та Johnson, 1922, с. 317.
  7. ↑ Jaffe, 1972, с. 128—129.
  8. ↑ New-York Tribune, 1919, с. 1.
  9. ↑ Brown, Smith та Johnson, 1922, с. 313.
  10. ↑ McAlister Coleman (ed.), The Truth About the Lusk Committee. [Архівовано 2011-08-14 у Wayback Machine.] New York: Legislative Committee of the People's Freedom Union by The Nation Press, March 1920; pg. 4.
  11. ↑ Jaffe, 1972, с. 132.
  12. ↑ Jaffe, 1972, с. 143ff.
  13. ↑ Brown, Smith та Johnson, 1922, с. 322—323.
  14. ↑ Robert K. Murray, The 103rd Ballot: Democrats and the Disaster in Madison Square Garden (NY: Harper & Row, 1976), 61
  15. ↑ Brown, Smith та Johnson, 1922, с. 323.
  16. ↑ Jaffe, 1972, с. 136—138.
  17. ↑ Jaffe, 1972, с. 138—139.
  18. ↑ Richard Polenberg, Fighting Faiths: The Abrams Case, the Supreme Court, and Free Speech. New York: Viking, 1987; pg. 170.

Література[ред. | ред. код]

  • Brown, Roscoe C. E.; Smith, Ray B.; Johnson, Willis F. та ін. (1922). History of the State of New York: Political and Government: Vol. 4: 1896–1920. Syracuse Press.
  • Jaffe, Julian F. (1972). Crusade Against Radicalism: New York During the Red Scare, 1914–1924. Port Washington, NY: Kennikat Press. ISBN 9780804690263.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Комітет_Луска&oldid=42383312