Концевич Євген Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Концевич Євген Васильович
Народився 5 червня 1935(1935-06-05)
с. Млинище, Житомирський район, Житомирська область
Помер 21 липня 2010(2010-07-21) (75 років)
Житомир
Громадянство Україна Україна
Діяльність прозаїк, поет, есеїст, новеліст
Alma mater Житомирський державний університет імені Івана Франка і Інститут філології та журналістики ЖДУ імені Івана Франка
Мова творів українська
Роки активності 1964—2010
Напрямок Неореалізм
Жанр Новела
Премії
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Орден «За мужність» ІІІ ступеня


Конце́вич Євге́н Васи́льович (нар. 5 червня 1935 року, с. Млинище, Житомирський район, Житомирська область — пом. 21 липня 2010 року, Житомир) — український письменник, «шістдесятник», член Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. Почесний громадянин Житомира.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився Євген Васильович 5 червня 1935 р. в с. Млинище неподалік Житомира в родині колгоспника. Рятуючись від голоду, 1947 року родина Концевичів переїхала до Житомира. Навчався в Житомирі, в школі № 23. У віці 17 років, невдало пірнувши у р. Тетерів, зламав хребет і втратив здатність самостійно пересуватися. Заочно закінчив середню школу і 1963 року вступив заочно до Житомирського педінституту (нині — університет) на філологічний факультет

В 1964 році після видання збірки новел «Дві криниці» вступає до Спілки письменників України.

У 1960-1970-х роках його переслідував КГБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.

В 1999 році за твори опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа» нагороджений всеукраїнською премією в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка.

Помер 21 липня 2010 р. в Житомирі. Похований 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька.

Творчість[ред. | ред. код]

Визначну роль у становленні Євгена Концевича як майстра слова зіграв Борис Тен. Помітивши неабиякі здібності у хлопця, Борис Тен залучив його до літератури і посприяв творчому дебюту — вмістив кілька гуморесок, перших літературних спроб Євгена, до альманаху «Перший сніп» (1957). За кілька років Концевич заявив про себе як про цілком зрілого і самобутнього прозаїка — 1964 року виходить його збірка новел «Дві криниці», того ж року він став членом Спілки письменників України.

Завдяки своїй могутній життєвій енергії, мистецтву спілкуватися та гуморові молодий письменник привабив до себе цілу плеяду творців — літераторів, журналістів, художників, покоління яких уже тоді називали шістдесятниками. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна».

У 1960-1970-х роках його переслідував КГБ «за зберігання та читання антирадянської літератури». Двічі виключали з СПУ, зрештою був у ній залишений, але без допуску на сторінки преси.

Знайшов свій неповторний шлях у літературі. Винятково уважний до всього, що його оточує, письменник тонко відчував психологію, найменші порухи душі, риси поведінки. З дивовижною точністю він змальовував внутрішній світ своїх найменших героїв — дітей, відображав делікатний і водночас надзвичайно складний процес пізнання світу «дорослого». Загалом герої творів Концевича — наші сучасники, прості люди, яких щодня зустрічаємо на вулиці, впізнаємо в своїх знайомих, родичах, сусідах, з усіма їх чеснотами та вадами.

Прозаїк, автор новелістичних збірок «Йдучи вулицею» (1985), «Вона йшла усміхнена…» (2002), «Голубко моя сиза» (2003), мемуарно-критичної книжки «Тутешня кава» (2000), книг перекладів із польської та російської мов.

Користувався величезною повагою в колах української інтелігенції.

На будівлі гімназії № 23 в Житомирі, де навчався Є.Концевич, в 2015 р. встановлено меморіальну дошку (авт. О. Славова, Г. Мокрицький).

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Дві криниці. Новели.- К.: Молодь, 1964.- 84 с.
  • Йдучи вулицею. Оповідання.- К.: Радянський письменник, 1985.- 160 с.
  • Дві криниці. Новели.- К.: Дніпро, 1990.
  • Таємна зброя Валерія Шевчука // Голос громадянина, № 13.- 1990.- Серпень.
  • Чому вона мовчить? Голубко моя сиза // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа / Упоряд., передм., літ. ред. В. Даниленка.- К.: Генеза, 1997.- С. 97-116.
  • Тутешня кава. Статті, есеї, спогади, теревені, хармани, світлини.- Житомир: Бібліотека журналу «Авжеж!»,- 2000.- 240 с.
  • Вона йшла усміхнена… Новели. Оповідання. Етюди.- Житомир: ПМ М. Г. Косенко.- 2002.- 216 с.
  • Голубко моя сиза.- К.: Неопалима купина.- 2003.- 64 с.
  • Мамо!.. Мамочко!!. Прокинься!!!. Літературно-мистецьке видання новели Євгена Концевича «Чому вона мовчить» (12-ма мовами). Худ. Микола Соболівський.- Житомир: Полісся.- 2004.- 56 с.
  • Н. Світлична. «Подарунок» на іменини // Вільне слово (Житомир), № 20 (28).- 1991, 1 червня.
  • Протокол обшуку (18 квітня 1972 року) // Віче (Житомир), № 18, 1991.- Жовтень.
  • В. Овсієнко. Подарунок на іменини // Самостійна Україна, Ч. 25 (126).- 1994.- 2 липня.
  • Юнак із вогненної печі. Записав В. Овсієнко. // Самостійна Україна, № 24 (171).- 1995.- 3 липня.
  • Жиленко І. Homo feriens // Сучасність.- 1997.- Ч. 10.- С. 53, 63; 1998 — Ч. 9.- С. 37-40, 44, 48-49; Ч. 10.- С. 44-45, 48; 1999.- Ч. 2.- С. 53, 55, 60-61; Ч. 12.- С. 129, 147.
  • Божко С. Ноїв ковчег зупинився в Житомирі // Золоті ворота.- 1998.- Вип. 5.- С. 82-92.
  • Шевчук В. Прозаїки шістдесятих та сімдесятих сьогодні і вчора // Кур'єр Кривбасу.- 1999.- Ч. 118.- С. 6-7.
  • Білоус П. А. Він випромінює світло… // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.- 2000.- Ч. 5.- С. 174.
  • Савенець А. Біля рідних джерел: Творчий портрет Є. В. Концевича // Поліський дивосвіт. Література рідного краю: Житомирщина.- Част. І.- Житомир, 2000.- С. 458—461.
  • Лєцкін М. «Я живий на всі 200 відсотків…» // Дивослово.- 2001.- Ч. 6 (532).- С. 23-25.
  • В. Овсієнко. Прямостояння, або У Євгена Концевича така манера: приймати гостей лежачи // Дзеркало тижня.- 2002.- № 27 (402).- 20 липня. Також: В. Овсієнко // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор.- Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.- С. 83-89.
  • Корогодський Р.. Рекорд світлоносності: Євген Концевич // Брама світла: Шістдесятники.- Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2009.- С. 369—377.
  • Валерій Шевчук. На березі часу…- К., Темпора, 2002.- С. 103—117.
  • В. Овсієнко, Є. Концевич [Біоґрафічна довідка].- Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1.- Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини».- 2006.- 1-516 с.; Частина ІІ.- 517—1020 с.; Див. с. 319—323.
  • Вічний воїн життя.- Україна молода, № 114–2008.- 21 червня.
  • Лицар нескореного духу: спогади про Євгена Концевича / [редкол.: Яків Зайко та ін.; ред.-упоряд. Григорій Цимбалюк]. — Житомир: ФОП «Євенок О. О.», 2014. — 357 с.
  • Життя як подвиг: до 80-річчя від дня народження Є. Концевича (1935—2010) // Дати і події [Архівовано 1 травня 2016 у Wayback Machine.], 2015, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 145—147.

Нагороди[ред. | ред. код]

Лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтва імені Івана Огієнка (1999) за твори, опубліковані в антології «Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа».

2006 — нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Джерело[ред. | ред. код]