Користувачка:Formiate/Хімічне

Хімічний правопис[ред. | ред. код]

Як правильно писати:

хлорид натрію, хлорид Натрію, Натрію хлорид чи натрій хлорид? NaCl взяла просто для прикладу. Тут треба визначитись остаточно з тим чи пишеться назва хімічного елементу з великої букви чи ні.
етилбромід, етил бромід чи бромоетан, брометан? Ластухіну, який посилається на ІЮПАК, всю назву орагнічної сполуки пише одним словом.
Літій Алюміній гідрид, Літій альмогідрид, алюмогідрид Літію? Ще й та ж сама велика буква.

На майбутнє[ред. | ред. код]

перейменування статей: складні ефіри — естери, прості ефіри — етери

Переклад[ред. | ред. код]

Total synthesis

До написання[ред. | ред. код]

Амелія Мері Ергарт[ред. | ред. код]

'''Аме́лія Мері Е́ргарт''' ({{lang-en|Amelia Mary Earhart}}; {{н|1}}[[24 липня]] [[1897]] — зникла безвісти [[2 липня]] [[1937]]) — [[США|американський]] [[Льотчик|авіатор]], одна з перших жінок-пілотів. Перша [[жінка]], що перелетіла [[Атлантичний океан]]. Була також відома як оратор, письменниця, журналістка і популяризатор авіації. Ергарт стала кумиром раннього [[фемінізм]]у. == Ранні роки == Амелія Мері Ергарт народилася 24 липня [[1897]] року у м. Атчісон, штат [[Канзас]], у сім'ї адвоката Едвіна Ергарта та Емі, доньки місцевого судді. Із ранніх років Ергарт мала надзвичайну на той час свободу вибору інтересів, друзів і розваг. Амелія з дитинства була чудовою наїзницею, плавала, грала в теніс і стріляла з подарованої батьком гвинтівки 22 калібру. Читати вона навчилася у чотири роки і з ранніх років поглинала безліч різноманітної літератури, але її вабили книжки про великі відкриття і пригоди. Серед дітей із сусідніх вулиць була визнаним лідером і заводієм, попри належність до «слабкої статі». Її оцінки в школі, майже завжди, були відмінними, особливо з природничих наук, історії й географії. У віці десяти років вона побачила [[літак]], але у той час не відчула до нього особливого інтересу. Згодом фінансовий стан сім'ї погіршився; Едвін Ергарт почав дуже пити, що поступово згубило його кар'єру адвоката. У пошуках роботи сім'я кілька разів переїжджала — спочатку у Де Мойн ([[Айова]]), потім у Сент Пол ([[Міннесота]]). До [[1915]] року сім'ї довелося пізнати справжню бідність, коли сукні підростаючим дочкам шили із старих віконних фіранок. У результаті Емі, забравши дочок, переїхала до родичів у [[Чикаго]]. Проте восени 1916 року, використавши гроші отримані з заповіту, мати відправила Амелію в елітний коледж Ogontz School в [[Пенсильванія|Пенсильванії]]. На [[Різдво]] [[1917]] року, приїхавши у [[Торонто]], щоб відвідати молодшу сестру, Амелія побачила надворі важко поранених солдатів, прибулих із фронтів [[Перша світова війна|Першої Світової війни]]. Враження було таким сильним, що замість повернення до школи Амелія записалася на прискорені курси медсестер і пішла у військовий шпиталь. До кінця війни, накопичений досвід схиляв її до думки присвятити своє життя медицині. Проте неподалік госпіталю перебував військовий аеродром, і відвідавши кілька [[аерошоу]], Амелія зацікавилася авіацією — що пізніше змінило її долю. == Початок авіаційної кар'єри == Певний час Ергарт вивчала в Колумбійському університеті фізику, хімію і медицину, і навіть французьку класичну літературу (вона знала чотири іноземні мови). У [[1920]] році, об'єднавшись знову, сім'я переїхала в [[Лос-Анджелес]]. На Різдво [[1920]] року Амелія потрапила на виставку літальних апаратів в Лонг-Біч, штат [[Каліфорнія]], і через кілька днів — на аеродромі Роджерс Філд — провела свій перший десятихвилинний політ, як пасажир. Зачарована відчуттям польоту, Амелія вирішила навчитися літати сама, й у січні [[1921]] року почала брати уроки льотної майстерності. Її першим інструктором була Аніта (Нета) Снук — одна з лічених у ті роки роки жінок-льотчиць, яка придбала неновий навчальний [[літак]] «Кертис-Канюк» і заробляла з ним на життя, навчаючи всіх охочих азів льотної справи. Нета відзначила природність нової учениці, що спокійно і впевнено почувала себе у кабіні; втім зазначила вона й певну її схильність до авантюризму — кілька разів їй доводилося втручатися у керування, перешкоджаючи спробам Амелії пролетіти під дротами лінії електропередач поблизу аеродрому при заході на посадку. Уроки коштували недешево, і щоб оплатити навчання Амелія прагнула отримати добру роботу. Вона грала на банджо в мюзик-холі, працювала фотографом, кінооператором, вчителькою, секретаркою, телефоністкою, автомеханіком і водієм вантажівки — і водночас намагалася дізнатися усе, що могла про авіацію, від теорії польоту до будови авіадвигуна. Влітку [[1921]] року Ергарт придбала невеличкий яскраво-жовтий [[біплан]] «Кіннер Ейрстер» — її перший власний [[літак]]. Нета Снук не схвалила придбання. «Ейрстер» був експериментальним літаком, який існував у єдиному примірнику, оснащеним 3-циліндровмм двигуном повітряного охолодження — одним із перших такої конструкції у США. Один з циліндрів цього двигуна мав схильність до заклинювання; загалом же багато хто вважали, що це небезпечний літак, суворий і не пробачаючий помилок у пілотуванні. Проте Амелія високо оцінила придбання і проводила чимало часу у повітрі, освоюючи мистецтво повітряної акробатики під керівництвом одного з досвідчених відставних армійських пілотів. 22 жовтня [[1922]] року Амелія Ергарт встановила свій перший світовий рекорд, піднявшись на висоту 14000 футів (близько 4300 м) — вище, ніж вдавалося досі жінці-пілоту. Поступово вона здобувала професійну репутацію. Інтерес публіки до авіації тоді був величезний і на аеродромах Каліфорнії часто проводилися авіашоу з імітацією повітряних боїв, різноманітними ризикованими трюками і змаганнями у мистецтві вищого пілотажу. Вже до кінця року Амелія стала визнаною зіркою подібних повітряних родео, її ім'я стало дедалі частіше з'являтися в авіаційній пресі.  15 травня [[1923]] року Амелія Ергарт отримала ліцензію Міжнародної авіаційної федерації, ставши 16-ою жінкою, котра її отримала{{cite web |url=http://www.u-s-history.com/pages/h1658.html |title=Amelia Earhart |publisher=http://www.u-s-history.com |accessdate=24 липня 2012 }}. Остаточне розлучення батьків у [[1924]] році принесло нове погіршення фінансового стану і змусило Амелію продати літак, і вона з матір'ю поїхала у [[Бостон]]. Тут Амелія отримала роботу викладача англійської для дітей іммігрантів у дитячому будинку. Увесь час і гроші вона використовувала для льотної практики. Вона швидко придбала відомість і повагу у авіаційних колах, оскільки не лише добре літала, але не гидувала технічної роботи, допомагаючи механікам обслуговувати і ремонтувати літаки і авіадвигуни на аеродромі. Після перельоту [[Ліндберг Чарльз|Чарльза Ліндберга]] через Атлантичний океан у [[1927]] році багата американка Емі Гест, що жила в Англії, висловила інтерес до того, щоби стати першою жінкою, що перетнула Атлантику повітрям. На її думку, переліт мав символізувати дружбу між Великобританією і США. Переліт організували з відомим нью-йоркським видавцем Джорджем Палмером Путнамом. Для перельоту закупили 3-х моторний «Фокер» F-VII, під назвою «Friendship» («Дружба»), і найняли пілота Уілмера Стульца і бортмеханіка Лу Гордона. Проте, дізнавшись про готування, родичі змусили Емі Гест відмовитися від польоту. Тоді вона вирішила підшукати «підходящу» дівчину: «американку, яка вміє пілотувати літак, має привабливу зовнішність і приємні манери». Нею і виявилася Амелія Ергарт, рекомендована адміралом Р. Белкнапом, який цікавився авіацією і знав Ергарт з її «авіаційної активності» в Бостоні. У глибокому секреті, щоби не привертати уваги конкурентів, тримоторний Фокер переобладнали у майстерні біля Бостона, обладнавши всім необхідними для трансокеанського перельоту і — про всяк випадок — переоснащеним із коліс на поплавки. Вилетівши із Ньюфаундленду 17 червня [[1928]], літак перетнув океан за 20 годин 40 хвилин і приводнився поблизу узбережжя Англії — в Беррі-Порте (Уельс). Через поєднання рідкісно поганої погоди й відсутності досвіду управління важкими багатомоторними літаками, Ергарт, до свого глибокого жалю, виконала цей шлях фактично у ролі пасажира. Після посадки вона із досадою сказала репортерам: «Мене просто везли, як мішок із картоплею!». Вона прагнула переключити увагу преси на пілотів «Фокера», проте публіку цікавила лише «перша жінка в трансатлантичному перельоті». Проте це було реальним початком блискучої кар'єри Ергарт в авіації. Після перельоту Амелія написала про неї книжку «Двадцять годин 40 хвилин», присвятивши її дружині спонсора — Джорда Палмера Путнама. Набуту популярність Ергарт використовувала як для активної пропаганди своїх ідей, зокрема, боротьби за рівноправність жінок й їх активне залучення до традиційно «чоловічих» професій, особливо у авіацію. За короткий час вона опублікувала у пресі безліч статей про розвиток і перспективи авіації, на цю саму тему вона читала публічні лекції у багатьох містах. Ергарт не мала сумнівів щодо великого майбутнього комерційних авіаперевезень; вона стояла біля джерел організації кількох великих регулярних авіаліній США. Вона любила закінчувати свої привселюдні виступи фразою, зверненої до слухачів: «До швидкої зустрічі на трансатлантичній авіалінії!» У [[1929]] році Ергарт допомогла сформувати міжнародну організацію пілотів-жінок, названу «Дев'яносто дев'ять» — за кількістю перших її учасниць, й у 1930 році її було обрано першим президентом нової асоціації (її членами є тисячі жінок-пілотів із багатьох країн світу). У тому ж році придбала новий літак «Локхід-Вега»; це була нова швидкісна машина — така, яку вона потребувала щоби ставити рекорди і залишатися «на передньому краї» розвитку авіації. З погляду багатьох колег Ергарт, як і раніше з «Кіннером», вибір не був безсумнівний. Одна із її головних суперниць — Елінор Сміт — вважала цей літак занадто складним у пілотуванні, а у разі вимушеної посадки — просто небезпечним. На думку Сміт, при відмові двигуна льотні якості у нього були «як у кувалди, падаючої з гори». Проте у [[1931]] році Сміт купила «Вегу», щоб спробувати здійснити у ньому перший «сольний» жіночий переліт через Атлантику, але незабаром розбила його під час посадки на аеродромі Ґарден-Сіті, Нью-Джерсі. У результаті перший «сольний» жіночий переліт було здійснено наступного року Амелією Ергарт; пізніше вона викупила розбиту «Вегу» Сміт, і після відновлення встановила у ньому 3 світових рекорди. Поки ж Ергарт дісталася десята «Вега», випущена заводом «Локхід» у Каліфорнії. Машина довго не літала і перебувала у поганому технічному стані, але на новий літак у льотчиці не було коштів. Поєднуючи освоєння нової для себе машини з діловою поїздкою, Амелія перегнала літак на Західне узбережжя, «борючись» шляхом із численними несправностями і важким розрегульованим керуванням. У Каліфорнії літак оглянули на заводі Локхід, де Уайлі Пост — льотчик-рекордсмен і «фірмовий» пілот-випробовувач Локхіда, підняв його у повітря. Після посадки він заявив, що літак за своїм технічним станом є «мотлохом», не придатний до польоту і майже некерований. Те, що Амелія Ергарт зуміла у ньому перетнути країну, і залишитися живою, він відніс до щасливої комбінації удачі і видатних здібностей пілота. Внаслідок керівництво Локхіда безкоштовно замінило літак новішим. У серпні [[1929]] року Ергарт брала участь у першій жіночій повітряної гонці Каліфорнія — Огайо. Перед останнім етапом вона мала кращий час і всі шанси на приз, проте стався нещасний випадок. При вирулюванні на старт Ергарт побачила, що у літака її головної суперниці Рут Ніколс загорівся двигун. Заглушивши мотор, Ергарт кинулася до літака Ніколс; витягла її з кабіни палаючого літака і надала першу допомогу. Коли прибули медики, вона нарешті змогла злетіти і продовжила гонку, але прийшла третьою. Незабаром вона винагородила себе за втрату «золота», встановивши у листопаді [[1929]] року у Каліфорнії світовий рекорд швидкості на демонстраційному примірнику «Веги» з двигуном потужністю 425 к.с., спеціально наданому керівництвом «Локхіда». Амелії вдалося розігнати до {{comment|317 км/год|197 миль на годину}} (попередній рекорд становив {{comment|251 км\год|156 миль на годину}} ). Одночасно льотчиця далі освоювала важкі багатомоторні машини; в 1929 році отримує найбільш престижну і «професійну» Транспортну ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США, склавши іспити на пасажирському «Форд-Тримотор». На початку [[1931]] року Амелія Ергарт погодилась на пропозицію одруження свого «прес-агента» і ділового партнера Джорджа Путнама, який на той час розлучився із першою дружиною. Винятково тиха шлюбна церемонія пройшла 7 лютого [[1931]] року у невеликому домі матері Путнама у штаті Коннектікут; ніхто з репортерів не був допущений, і вже за 2 дні молодята повернулися до роботи. На думку більшості друзів і родичів їх шлюб був організований за принципами рівноправного партнерства і співробітництва, які сповідувала Амелія. Проте журналісти, не знайомі з сім'єю, були схильні описувати його як «шлюб із розрахунку». Ця версія, була спростована у [[2002]] році, коли у розпорядження музею Університету Пардью (Індіана) була передана особиста кореспонденція Ергарт і Путнама, зокрема їх любовні листи — які зберігалися до того часу у приватному сімейному архіві. == Зеніт кар'єри == Навесні [[1931]] року Ергарт однією з перших жінок-пілотів освоює [[автожир]]; у квітні вона ставить у ньому новий рекорд висоти — {{comment|5624 метри|18451 футів}}. На межі 20—30-х років автожири активно рекламувалися як недорога, більш безпечна і у перспективі масова альтернатива літакам. Проте на практиці перші зразки автожирів славилися високою аварійністю, особливо при злеті та посадці. Демонстраційний зразок автожиру Піткерна — що багаторазово пошкоджувався, розбивався і відновлювався — пілоти на фірмі охрестили «Чорною Марією» («Black Marie»), оскільки нікому з них не вдавалося налітати у цьому апараті годин без аварій та інцидентів. Одностайна думка пілотів, які ознайомились із машиною, склалася швидко і наголошувала, що «мабуть, максимальний час, який можна безаварійно налітати на такому апараті, не перевищує 10 годин». Проте навесні [[1931]] року Ергарт стала першою жінкою-пілотом, що перетнула на автожирі «Піткерн PS-A2» усю територію США; чистий час у польоті становив 150 годин, із 76 посадками для дозаправлення (що була необхідна приблизно кожні 2 години). При цьому весь шлях із сходу на захід не відзначений жодною аварією. Проблеми, проте, «наздогнали» на зворотному шляху. Під час злету по дорозі автожиру виявився «курний диявол» — раптовий невеликий пиловий вихор — специфічне природне явище, притаманне для тих місць. Через несподіване розрідження повітря апарат, ледве набравши швидкість і відірвавшись від Землі, упав із висоти кількох метрів і цілком зруйнувався. Проте, Ергарт не була навіть поранена. Наступного дня заводський пілот пригнав із заводу Піткерна новий автожир і льотчиця продовжила свій шлях на Схід. У травні [[1932]] року Ергарт робить вирішальний крок до всесвітньої популярності. Вилетівши з Ньюфаундленду на своєму «Локхід-Вега» ввечері 20 травня, за 15 із половиною годин перетнула Атлантику — цього разу самотужки. Це лише другий успішний одиночний політ через Атлантику — після успіху Чарльза Ліндберга в [[1927]] році, і після більш як десятка невдалих спроб повторити подвиг Ліндберга — які забрали життя багатьох досвідчених пілотів. Політ був винятково ризикованим. Перевантажений паливом «Локхід-Вега» виявився досить нестійкою й суворою в пілотуванні машиною. Літак не мав радіозв'язку, отже у Амелії не було ніякої «страховки» у разі непередбачених обставин. Метеопрогноз, що обіцяв прийнятну погоду над Атлантикою, виявився неправильним, і невдовзі після настання темряви «Вега» увійшла у зону сильного шторму з грозою і потужними поривами вітру. Перевантаження були такі, що після посадки техніки, при огляді літака, виявилось, що чотири додаткові посилення, встановлені перед польотом в крилі для збільшення міцності, тріснули, і при наступному подібному випробуванні крило, безумовно, зруйнувалося б. За словами Ергарт, «відчуття були такі, ніби перебуваю у величезному барабані, заповненому водою, і б'юся там зі слонами». Проблеми погіршила відмова кількох приладів — включаючи [[альтиметр]] і [[тахометр]]. Також порушилася герметичність пальнепроводів, і, нарешті, тріснув вихлопний колектор. Коли шторм закінчився, почалося обмерзання. Унаслідок обважніла «Вега» зірвалася в штопор, з якого Ергарт вдалося вивести літак над самим океаном: встановлений у літаку барограф-самописець зафіксував різку втрату висоти у кілька тисяч футів — практично вертикальну лінію, що обривалась над самим рівнем океану. Ергарт знайшла висоту, де обмерзання було помірним і літаком можна було керувати. Після світанку, глянувши на крило, вона побачила тонкий струмінь палива, що витікав із тріщини трубопроводу від додаткового бака. Розуміючи, що за такого стану літака, політ до Франції виключається, Ергарт вирішила сідати на першу придатну ділянку суші. Це виявилося узбережжі Північної Ірландії — пасовище неподалік Лондондеррі. Тепер Ергарт була найпершою жінкою-пілотом, що подолала Атлантику самотужки, і єдиною на той час у світі людиною, яка перетнула океан повітрям двічі. У Європі Ергарт очікував фантастичний прийом, а у США її тріумфальне повернення додому затьмарило торжества 1928 року. Після цього польоту її статус і заслуги були беззастережно визнані, і вона була представлена до багатьох державних нагород — як США, так і інших країн. Вона стала першою жінкою й першим цивільним пілотом, які мають Почесний Льотний Хрест Конгресу США, і навіть Золоту медаль Національного Географічного Товариства — за внесок у авіаційну науку і історію авіації. Цю медаль Ерхарт вручив особисто президент США [[Герберт Гувер]], у присутності посланців більш як 20 держав. Також Ергарт стала кавалером Ордену Почесного Легіону Франції, Хреста короля Бельгії Леопольда і багатьох інших нагород. Крім шанувальників, у Ергарт також були й критики, що брали під сумнів її кваліфікацію, льотні навички та досягнення. Особливу активність у цьому напрямі виявила її основна суперниця — згадувана жінка-пілот Елінор Сміт. Особливого визнання, проте, позиція критиків не отримала, оскільки чимало фактів «льотної біографії» Ергарт — включаючи численні рекордні перельоти, зокрема за непростих метеоумов — свідчить про її високу льотну кваліфікацію. Найкращі професійні пілоти-рекордсмени і авіаційні фахівці 20-30 років, які зустрічалися з Ергарт на професійному ґрунті, відзначали її високий професіоналізм і «природний талант» як пілота. До їх числа належали: Уайлі Пост, Жаклін Кокрен, Келлі Джонсон, генерал Лі Уейд та інші. Генерал Уейд писав про спільний польот з Ергарт на одному з нових експериментальних літаків фірми «Консолідейтед» (спеціально сконструйованому з «нейтральної стійкістю» і тому особливо «суворим» і не вибачаючим помилок у пілотуванні): "Вона була пілотом від народження — з природним і безпомилковим відчуттям літака". При цьому для Ергарт це був перший політ на цьому літаку. Також характерний епізод трапився коли в [[1929]] році Ергарт, відвідуючи одне з аерошоу як гість, протягом декількох годин облітала кілька літаків різних типів, з якими їй також ніколи раніше не доводилося мати справу. Після трансатлантичного перельоту [[1932]] року Ергарт стала найвідомішою жінкою-пілотом у світі та одним з найпопулярніших людей в [[США]]. Вона багато разів перетнула країну з кінця в кінець — на літаку і в автомобілі — виступаючи з публічними лекціями і активно пропагуючи авіацію і повітряні перевезення. Вона тестувала новий тип парашута, здійснювала занурення в Атлантиці у водолазному костюмі і випробувала вихід з підводного човна під водою через шлюзову камеру, виступала як «хрещена мати» при введенні в дію нового патрульного [[Дирижабль|дирижабля]] для флоту США. У той же час вона продовжувала готувати і здійснювати нові рекордні перельоти. 10 липня 1932 року — незабаром після повернення з [[Європа|Європи]] — Ергарт на своїй відремонтованої «Везі» спробувала побити встановлений її подругою і суперницею Рут Ніколс жіночий рекорд швидкості на трансконтинентальному маршруті. Вона стартувала в Лос-Анджелесі, але проблеми в паливній системі змусили її зробити незаплановану посадку в Колумбусі ([[Огайо]]), що збільшило її час на маршруті до 19 год 14 хв; «чистий» польотний час склав 17 годин 59 хв. Тобто рекорд все ж був побитий. 24 серпня 1932 року Ергарт встановила новий рекорд, подолавши знову трансконтинентальний маршрут — з Лос-Анджелоса в Ньюарк. Тепер вона стала першою жінкою-пілотом, що перетнула Американський континент від узбережжя до узбережжя без проміжної посадки, час у польоті — 19 год. 7 хв. 56 секунд. Одночасно, як виявилося, вона побила також світової жіночий рекорд дальності безпосадочного перельоту ({{comment|2000 миль|3218 км}}), встановлений також Рут Ніколс на маршруті [[Окленд (Каліфорнія)|Окленд]] — [[Луїсвілл]]. Наступного року Амелія Ергарт стала першою жінкою, яка прийняла участь у знаменитій трансамериканській гонці на приз Бендикс. Гонка [[1933]] року була відзначена цілою низкою важких аварій та катастроф з загибеллю пілотів і літаків. Ергарт була одним з небагатьох учасників, які змогли пройти весь маршрут до кінця, і перед завершенням перегонів могла претендувати на перше місце. Однак неполадки в моторі привели до сильного перегріву, а потім вібрація зруйнувала кріплення верхнього вхідного люка кабіни; повітряний потік зірвав люк, кришка якого мало не знесла кіль літака. У результаті Ергарт прийшла третьою. Через кілька днів Ергарт побила власний минулорічний рекорд на трансамериканському маршруті, встановлюючи новий рекорд — 17 годин 7 хвилин 30 секунд у польоті. При цьому незадовго до завершення перельоту вібрація і повітряний потік знову зруйнували кріплення верхнього вхідного люка кабіни, і останні 75 миль — до посадки — Ергарт вела літак однією рукою (іншою доводилося утримувати кришку люка над головою, тому що якщо б її зірвало вона могла б зашкодити або знести кіль літака). === Інші поодинокі польоти === 11 січня [[1935 рік]] Амелія Ергарт стала першою у світі людиною, що подолала на своїй «Везі» над Тихим океаном в поодинці відстань від Гавайських островів до Окленда, штат Каліфорнія. При спробах зробити такий одиночний переліт загинуло стільки пілотів, що такі спроби були заборонені спеціальним рішенням уряду США, проте Ергарт добилася для себе спеціального дозволу спробувати. Час у польоті склав 18 годин 16 хвилин. На аеродромі в Каліфорнії її чекав 18-тисячний натовп і вітальна телеграма президента США [[Франклін Делано Рузвельт|Ф. Рузвельта]] — «Вітаю — Ви перемогли знову». Потім були рекордні польоти Лос-Анджелес — Мексико-Сіті та Мексико-Сіті — Нью-Йорк. Цікаво, що Мексику Ергарт відвідала на запрошення її уряду та президента Лазаро Карденаса «з візитом доброї волі», тобто фактично як неофіційний державний посланник США. На честь її візиту уряд Мексики розпорядився випустити спеціальну поштову марку, яка майже негайно стала предметом полювання [[філателіст]]ів. На зворотному шляху Ергарт встановила новий світовий рекорд, подолавши дистанцію між Мексико-Сіті та Нью-Йорком за рекордні 18 годин 18 хвилин. При цьому вона також виявилася першою людиною, що подолала весь Мексиканську затоку повітрям по прямій. Погода в цьому районі відома своєю непередбачуваністю, частими раптовими змінами і штормами — включаючи знамениті флоридські урагани. Тому стандартною практикою пілотів того часу було летіти тільки уздовж берегової лінії — включаючи [[Ліндберг, Чарльз|Чарльза Ліндберга]], який встановив попередній рекорд швидкості на маршруті Мексико-Сіті — Вашингтон. Завдяки прямому курсом Амелії вдалося поліпшити час Ліндберга на 14 годин, пройшовши дистанцію до Вашингтона за 13 годин 6 хвилин. До середини 30-х років Амелія Ергарт увійшла в найвищі кола американського істеблішменту. Вона стала близьким другом президентського сімейства і здійснювала нічні польоти над Вашингтоном з дружиною президента [[Елеонора Рузвельт|Елеонорою Рузвельт]]: перша леді мріяла навчитися сама керувати літаком, і Ергарт давала їй приватні уроки. У [[1934]] році Амелія Ергарт і Джордж Путнам переїхали до Каліфорнії — в теплому і сонячному кліматі Західного узбережжя можна було літати круглий рік. У [[1936]] році Ергарт прийняла пропозицію про співробітництво [[: en: Purdue University | університету Пардью]] в Індіані, де очолила практичні дослідження з аеронавтики. Тут же вона організувала льотну школу, а також займалася консультуванням з планування кар'єри для ще нечисленних тоді дівчат-студенток. == Останній політ == У подяку за співпрацю влітку [[1936]] року університет підніс Ергарт до дня народження новітній двомоторний моноплан «Локхід-Електра» L-10E. Тепер Ергарт впритул наблизилася до здійснення своєї давньої мрії — зробити політ навколо світу за найпротяжнішим маршрутом, тримаючись якомога ближче до екватора. Ергарт вважала, що це буде її останній рекордний політ. Вона говорила пресі, друзям і колегам, що час в авіації швидко змінюється: «Скоро рекорди перестануть бути основним двигуном прогресу в авіапромисловості, і головною людиною в авіації вже тепер є не хвацький пілот-шибайголова, а добре підготований авіаційний інженер». Відповідно до цього переконання, за її словами, після повернення з рекордного польоту вона збиралася брати активну участь у розробці і здійсненні програми стратосферних і швидкісних випробувальних польотів, а в проміжках, нарешті, віддати данину «каліфорнійському сонцю, книгам, друзям і спокійному відпочинку на природі». За спогадами родичів і друзів, вона також збиралася зробити хоча б невелику паузу у професійній діяльності, щоб нарешті обзавестися дитиною. (Влітку [[1937]] року їй мало виповнитися 40 років). Кругосвітній переліт розпочався 17 березня [[1937]] року. У польоті Ергарт повинні були супроводжувати два штурмана — Гаррі Меннінг і Фредерік Нунан. Однак перша спроба виявилася невдалою. При старті з [[Гавайські острови|Гавайських островів]] для другого етапу перельоту, шасі на розбігу не витримало ваги переобтяженого паливом літака. Покришка лопнула і літак миттєво вийшов з-під контролю, підломив шасі та проїхався по злітній смузі, отримавши вельми серйозні ушкодження. Тим не менш, за неймовірним щасливим випадком, вибуху не сталося. Вирішивши здійснити політ у будь-якому випадку, Ергарт відправила розібраний літак до Каліфорнії морем, для капітального ремонту на заводі «Локхід». Її друга спроба почалася 20 травня [[1937]] року. Тепер її супроводжував лише один штурман — Фред Нунан. До цього часу змінився погодний сезон і пануючі вітри, і Ергарт відповідно змінила план польоту: тепер вона повинна була летіти із заходу на схід. На початок липня 1937 року екіпаж пролетів понад {{comment|35 тисяч км|22 тисяч миль}}, успішно подолавши 80 % маршруту — через [[Атлантичний океан|Атлантику]], екваторіальну [[Африка|Африку]], [[Аравійський півострів|Аравію]], [[Індія|Індію]] та Південно-Східну Азію. Деякі з 28 етапів перельоту були офіційно зареєстровані як світові рекорди. Графік перельоту був дуже щільним, фактично не залишаючи часу для повноцінного відпочинку. 2 липня [[1937]] р. Амелія і Фред Нунан вилетіли з [[Лае (місто)|Лае]] — невеликого містечка на узбережжі [[Папуа — Нова Гвінея|Папуа - Нової Гвінеї]], і попрямували до маленького острова [[Хауленд (острів)|Хоуленд]], розташованого в центральній частині [[Тихий океан|Тихого океану]]. Цей етап польоту був найдовшим і найнебезпечнішим — розшукати після майже 24 годин польоту в Тихому океані острівець, що лише злегка підіймається над водою, було дуже складним завданням для навігаційної технології 30-х років. За розпорядженням президента [[Франклін Делано Рузвельт|Рузвельта]] на Хоуленді було побудовано злітно-посадкову смугу, спеціально для перельоту Ергарт. Тут літак очікували офіційні особи та представники преси, а біля узбережжя знаходився сторожовий корабель берегової охорони «Ітаска», який періодично підтримував з літаком радіозв'язок. Згідно з донесенням командира корабля, зв'язок був нестабільним, Ергарт повідомляла про погану погоду на маршруті та складнощі з точним підходом до острова через погану видимість. Остання прийнята від неї передача була: {{цитата|«Наш курс 157–337 … Повторюю … Повторюю … ми рухаємося вздовж лінії північ — південь…»}}. Судячи з потужності радіопередачі, літак повинен був з'явитися над Хоулендом з хвилини на хвилину, проте він так і не з'явився, не було і нових радіопередач. == Пошуки == Коли, за розрахунками, на борту «Локхід-Електра» закінчилося паливо, ВМС США негайно почали пошуково-рятувальну операцію. Це була масштабніша і найдорожча така операція за всю історію американського флоту. Безліч кораблів, включаючи найбільший у світі авіаносець «Лексінгтон» та лінкор «Колорадо», покинувши бази в Каліфорнії і на Гавайських островах, терміново попрямували в центральну частину Тихого океану. Кораблі і 66 літаків протягом 2 тижнів оглянули {{comment|570000 квадратних кілометрів|220000 квадратних миль}} водної поверхні; було перевірено безліч невеликих незаселених островів і рифів, але всі зусилля виявилися безрезультатними. Через 14 днів керівництво флоту заявило, що надії більше немає: скоріш за все, Амелія Ергарт і Фред Нунан, зазнавши аварії, загинули в океані. Отже, незважаючи на безпрецедентні пошуки знайти Ергарт так і не вдалося. 5 січня [[1939]] року вона була [[оголошення померлим|оголошена померлою]], хоча неофіційні пошуки тривали і значно пізніше і фактично продовжуються і в наш час. == Альтернативні версії == Після закінчення пошуків не всі повірили офіційній версії причин катастрофи. Причиною цього була геополітична обстановка, що склалася на Тихому океані до середини 30-х років. У цей період основним потенційним супротивником США на міжнародній арені була [[Японська імперія]]. Всупереч міжнародним угодам, японці активно будували військові об'єкти на переданих під їх управління колишніх німецьких островах у Тихому океані. При цьому вони категорично відкидали можливість будь-якої міжнародної інспекції і жорстоко припиняли всі спроби проникнути за «[[бамбукову завісу]]». Тож невдовзі виникла версія про те, що зазнавши аварію, після вимушеної посадки екіпаж «Електри» міг потрапити в руки японців, які постаралися таємно ліквідувати небажаних свідків їх військових приготувань. У [[1941 році]] почалася війна у Тихому океані. З боєм захоплюючи у японців тихоокеанські острови, американські війська отримали багато свідчень, які побічно підтверджують версію про «японський слід». Знайшлися люди, котрі стверджували, що бачили в полоні у японців на острові [[Сайпан]] білих жінку і чоловіка — пілотів літака, що зазнав катастрофи над океаном. Згідно зі свідченнями, їх звинуватили в шпигунстві і тримали у в'язниці Гарапана — головного міста Сайпану. Різні свідки наводили різні подробиці, однак загалом сходилися на тому, що штурман Фред Нунан був убитий японцями незабаром після полонення, а перед висадкою американських військ на Сайпан японці стратили і Амелію Ерхарт — разом з кількома іншими американськими полоненими, що утримувалися до цього часу у в'язниці Гарапану. У післявоєнний період кількома експедиціями робилися спроби знайти на о. Сайпан будь-які матеріальні підтвердження цієї версії. У результаті було зібрано багато підтверджуючих усних свідчень жителів острова; проте будь-яких матеріальних артефактів (як наприклад останків Ергарт або Нунана, або деталей їх літака) до теперішнього часу{{коли}} виявити не вдалося. Також невдачею до теперішнього часу{{коли}} закінчувалися неодноразові спроби дослідницької групи TIGHAR виявити сліди перебування літака Ергарт і членів його екіпажу на острові [[Нікумароро]] (б. Гарднер, в групі [[острова Фенікс|о-вів Фенікс]]) — підтвердивши тим самим свою версію катастрофи. Отже, таємниця зникнення Амелії Ерхарт, її штурмана і літака залишається нерозгаданою до нашого часу. == Популярність і статус у наш час == * У [[США]] Амелія Ергарт, як і раніше, є дуже відомою і популярною національною героїнею та прикладом для юнацтва. В останні десятиліття в середньому щороку у США виходить 4 нові книги про Ергарт, не рахуючи фотоальбомів та книжок для дітей. Про неї знято кілька фільмів, документальних і художніх. Кілька років тому{{коли}}, за пропозицією ініціативної групи конгресменів, було також прийнято рішення про встановлення пам'ятника Амелії Ерхарт в будівлі вашингтонського [[Капітолій (Вашингтон)|Капітолію]], де проводяться засідання конгресу США. У [[2008 році]] до складу флоту США було введено новий військово-транспортний корабель T-AKE 6 «Амелія Ергарт», побудований на верфі NASSCO у Сан-Дієго, Каліфорнія. * На батьківщині Ергарт, в м. Атчісон, штат Канзас, кожен рік проводиться Фестиваль Амелії Ерхарт, куди з'їжджається до 50 тисяч гостей. Стандартна програма фестивалю включає показові польоти з виконанням фігур вищого пілотажу, концерти музики кантрі під відкритим небом, півгодинний феєрверк з музичний супроводженням «Концерт в небі» та день відкритих дверей в Будинку-музеї Амелії Ерхарт, який з 1971 року офіційно включений до Реєстру історичних пам'яток національного значення США. Ергарт часто згадується в роботах музикантів, таких як [[Джоні Мітчелл]], [[Сміт, Патті|Патті Сміт]], [[Хітер Нова]]. * Амелія Ергарт стала одним з головних персонажів фантастичного фільму «[[Ніч у музеї 2]]» ([[2009 рік в кіно|2009]]), де її роль виконала [[актриса]] [[Адамс, Емі|Емі Адамс]] . * У [[2009 рік в кіно|2009 році]] вийшов біографічний фільм [[Наїр, Миру|Світи Наїр]] [[Амелія (фільм)|«Амелія»]], у головній ролі — [[Суонк, Хіларі|Хіларі Суонк]]. * Дитячий образ Амелії був використаний у 2-му епізоді ([[: en: Moai Better Blues | Moai Better Blues)]] [[Sam & Max Beyond Time and Space|2-го сезону]] і в 2-му епізоді (The Tomb of Sammun-Mak) [[Sam & Max Beyond Time and Space|3-го сезону]] ігри [[: en: Sam & Max | Sam & Max]]. == Бібліографія == # Amelia Earhart. The Fun of It. Harcourt Brace and Company, New York, 1932.(republished by Gale Research Company, Book Tower, Detroit, 1975). # Amelia Earhart. Last Flight. Harcourt Brace and Company, New York, 1937 (republished by Orion Books, New York, 1975). # Amelia Earhart. 20 Hours and 40 Minutes. Harcourt Brace and Company, New York, 1928. # Mary P.S. Lovell. The Sound Of Wings. St. Martin's Press, New York, 1989. # Susan Butler. East to the Dawn. The Life of Amelia Earhart. Addison-Wesley, Reading, Massachusetts, 1997. # Muriel Earhart Morrissey, Carol L. Osborne. Amelia, My Courageous Sister. Biography of Amelia Earhart. Osborne Publisher, Incorporated. Santa Clara, California, 1987. # James A. Donahue. The Earhart Disappearance: The British Connection. SunShine House, Incorporated. Terre Haute, IN, 1987. # Roxane Chadwick. Amelia Earhart — Aviation Pioneer. Lerner Publications Company, Minneapolis, 1987. # Fred Goerner. The Search For Amelia Earhart. Doubleday & Company, Inc, Garden City, New York, 1966. # Patricia Lauber. Lost Star: The Story of Amelia Earhart. Scholastic Incorporated, New York, 1988. # Virginia Morell. Amelia Earhart. National Geographic, January, 1998, pp. 112–135. # К.Страментов. Кто знает правду об Амелии Эрхарт? Техника-молодёжи, № 6, 1967, с.29-30. # Д.Поляков. Странный кругосветный перелет. Техника-молодёжи, № 6, 1967, с.30-31. # А.Мандель. Первая леди Атлантики. Авиация и Время, № 4, 2005, с.32-35. == Джерела == {{commons|Amelia Earhart}} {{без джерел}} {{Wikify}} {{DEFAULTSORT:Ергарт Амелія}} [[Категорія:Персоналії за алфавітом]] [[Категорія:Льотчики США]] [[Категорія:Феміністки]] [[Категорія:Жінки]] [[Категорія:Народились 24 липня]] [[Категорія:Народились 1897]] {{Link FA|el}} {{Link FA|id}} {{Link FA|pt}} {{Link FA|sv}} {{Link FA|zh}} [[af:Amelia Earhart]] [[an:Amelia Earhart]] [[ar:أميليا إيرهارت]] [[ast:Amelia Earhart]] [[bg:Амелия Еърхарт]] [[bjn:Amelia Earhart]] [[bs:Amelia Earhart]] [[ca:Amelia Earhart]] [[cs:Amelia Earhartová]] [[da:Amelia Earhart]] [[de:Amelia Earhart]] [[el:Αμέλια Έρχαρτ]] [[en:Amelia Earhart]] [[eo:Amelia Earhart]] [[es:Amelia Earhart]] [[et:Amelia Earhart]] [[eu:Amelia Earhart]] [[fa:آملیا ارهارت]] [[fi:Amelia Earhart]] [[fr:Amelia Earhart]] [[gl:Amelia Earhart]] [[he:אמיליה ארהארט]] [[hi:अमीलिया एरहार्ट]] [[hr:Amelia Earhart]] [[hu:Amelia Earhart]] [[id:Amelia Earhart]] [[is:Amelia Earhart]] [[it:Amelia Earhart]] [[ja:アメリア・イアハート]] [[ko:아멜리아 에어하트]] [[ku:Amelia Earhart]] [[la:Amalia Earhart]] [[lb:Amelia Earhart]] [[lv:Amēlija Erharte]] [[nds:Amelia Earhart]] [[nl:Amelia Earhart]] [[no:Amelia Earhart]] [[pl:Amelia Earhart]] [[pt:Amelia Earhart]] [[ro:Amelia Earhart]] [[ru:Эрхарт, Амелия]] [[sh:Amelia Earhart]] [[simple:Amelia Earhart]] [[sk:Amelia Earhartová]] [[sl:Amelia Earhart]] [[sq:Amelia Earhart]] [[sr:Амелија Ерхарт]] [[sv:Amelia Earhart]] [[ta:அமேலியா ஏர்ஃகாட்]] [[th:อะมีเลีย แอร์ฮาร์ต]] [[tl:Amelia Earhart]] [[tr:Amelia Earhart]] [[vi:Amelia Earhart]] [[zh:阿梅莉亚·埃尔哈特]] [[zh-min-nan:Amelia Earhart]]