Користувач:Андрій Грабовецький/Чернетка
| Іван Боберський | |
|---|---|
| Іван Боберський | |
| Народився | 14 серпня 1873 |
| Помер | 17 серпня 1947 (74 роки) |
| Національність |
 Україна |
Іва́н Микола́йович Бобе́рський (14 серпня 1873 — 17 серпня 1947) — український педагог, організатор, фундатор, теоретик і практик української національної фізичної культури. Народився в селі Доброгостів, Галичина, Австро-Угорщина[2], в родині греко-католицького священника. Випускник Львівського університету. Навчався у Відні і Граці. Викладач Львівської академічної гімназії (з 1901)[3]. Сприяв становленню «Пласту», автор назви цієї організації. Голова товариства «Сокіл-Батько» (1908—1918). В роки Першої світової війни був скарбником Українських січових стрільців (1914—1918)[2]. Працював головою відділу військової преси Державного секретаріату ЗУНР (1918—1920)[2]. Повноважний представник уряду ЗУНР в США і Канаді (1920)[2]. Від 1932 року проживав у Югославії[1], в місті Тржич, де й помер[2]. Редагував часописи «Вісти з Запорожа», «Січові вісти». Уклав низку підручників: «Забави й гри рухові» (1904—1905), «Копаний м'яч» (1906), «Значення руханкових товариств» (1909) та інші[2].
Першим увів українську термінологію в спорті, яку широко використовували в Західній Україні до 1939 року[2]. Зокрема, запропонував такі терміни, як «ситкі́вка», «відби́ванка»[4], «ко́паний м'яч», «гакі́вка», «стусан», «кошикі́вка», «була́вка», «лещета́рство» тощо[2].
Молоді роки[ред. | ред. код]
- Іван Боберський народився 14 серпня 1873 року в селі Доброгостів Дрогобицького повіту Галичини (Австро-Угорщина). Він був первістком у родині греко-католицького священника Миколи Боберського (1844—1918)[5] та Анни Домініки Козакевич. Родина мала давнє війтівсько-князівське походження[6][7]. Батько Івана - відомий громадський діяч на Бойківщині кінця XIX - початку XX століття, засновник "братств тверезості" і «Руської читальні», дописувач галицьких часописів, підприємець, противник москвофільства. Виховуючи дітей в національно орієнтованому дусі, любив повторювати: "думай по-українськи!". Мати - вчителька за фахом, вела курси для неписьменних. З дітьми була дуже строгою. Під її опікою Іван почав навчатись грамоти. У родині Миколи та Анни було восьмеро дітей[8].
- Лише перший рік життя Іван прожив у Доброгостові, а далі родина постійно переїздила з місця на місце через священницькі обов'язки батька. Початкову освіту в 1879—1883 роках здобував у Народній школі міста Самбора. У 1883—1891 роках навчався в цісарсько-королівській Самбірській гімназії[9]. Там особливо захоплювався німецькою мовою[10].
- У 1891—1895 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету[9]. Подальше навчання продовжив за кордоном. У 1895—1897 роках[9] поглиблював знання з німецької філології в університеті міста Ґраца[5]. Там був членом українського товариства «Русь» і захопився фізичною культурою. Там само[11] 1897—1898 роках[9] пройшов однорічний курс і склав іспит з фаху «вчителя ру́ханки» у середніх школах[12]. У 1898—1899 роках за кошти батька[9] подорожував країнами Західної Європи: Францією, Швецією, Чехією, Німеччиною, де познайомився з роботою осередків фізкультури та вивчив нові форми й методи фізичного виховання[13][5].
1899 року Іван Боберський повернувся в Галичину і склав іспит на посаду заступника учителя. Невдовзі влаштувався вчителем німецької мови в польськомовну ІV цісарсько-королівську гімназію у Львові[11]. 1900 року влаштувався працювати в цісарсько-королівській гімназії імені Франца Йосифа в Дрогобичі. Від 2 липня працював заступником учителя, а 14 липня його призначено дійсним учителем. У гімназії викладав німецьку мову в 4-8 класах, завідував німецькомовною бібліотекою. Також позаурочно вів руханку в 1—6-х класах, де вперше запровадив досі невідомі або малознані в українському середовищі ігри, зокрема, ко́паний м'яч[14][15]. Був вимогливим та принциповим вчителем. Зі слів Степана Гайдучка, мусів звільнитися внаслідок конфлікту, що виник через двійку з німецької мови синові старости повіту[16].
Викладацька діяльність у Львові
1900 року Боберський повернувся до Львова. Відтоді й до 1918 року мешкав за адресою — вул. Мохнацького (нині Драгоманова), 23[7][9].
Від 25 червня 1901 року Іван Боберський працював у Першій академічній гімназії у Львові на посаді учителя, а від 1905 року професора[3], німецької мови й класичної філології[7]. Його зусиллями зібрано найбільшу німецькомовну бібліотеку серед тогочасних українських гімназій у Галичині[17]. У 1903/1904 роках там запровадили заняття з руханки, які, подібно до Дрогобича, теж були надобов'язковими, тож Боберський взяв на себе ще й ці обов'язки[3]. Впроваджуючи в навчальний предмет руханку, Боберському доводилося долати нерозуміння з боку української інтелігенції потреби розвитку тіла[13][12][5][18].
У червні 1901 року разом з Альфредом та Леонардом Будзиновськими створив Учительський гурток для підготовки вчителів руханки, учасниками якого стала академічна та гімназійна молодь[9]. У червні 1902 року створив у Вчительському гуртку жіночий відділ[9]. 1903 року став членом товариства "Руслан", метою якого була фінансова допомога талановитим талановитим учням, які не могли самостійно заплатити за навчання і утримувати себе[19].
16 квітня 1902 року Боберського прийнято звичайним членом до складу Наукового товариства імені Шевченка. 1903 року входив до о «статутової комісії» НТШ. Пізніше відійшов від діяльності в організації, щоб зосередитися на сокільському русі, а 10 жовтня 1904 року його відраховано зі складу НТШ, хоч він і надалі співпрацював з товариством з питань видавництва своїх праць[11].
Паралельно до викладання в Академічній гімназії, Боберський працював вчителем у жіночих навчальних закладах. У 1904-1905 роках вів руханку в «Приватній женьскій семінариї учительскій з руским язиком викладовим «Руского товариства педаґоґічного»»[11]. У 1906-1914 роках, на прохання Андрея Шептицького, Боберський викладав німецьку мову та руханку в гімназії сестер Василіянок[20]. 1910 року при ній засновано «Дівочий спортовий кружок»[21].
У 1908-1909 роках руханка стала обов'язковим предметом. Це спричинило зміни в розкладі Академічної гімназії, тож Боберський залишив собі викладання німецької мови та завідування бібліотекою, а руханку передав Юрієві Самотюку[22].
Безпосередніми вихованцями Боберського були: Євген Коновалець, Роман Сушко, Олена Степанів, Степан Шах тощо[23]. Серед найвідоміших учнів з гімназії та учительського гуртка, що продовжили розвивати руханкову справу: Степан Гайдучок, Петро та Тарас Франки, Олександр Тисовський[24], Оксана Суховерська, Дарія Навроцька, Савина Сидорович[25]. Євген Коновалець відносив Боберського до трьох найважливіших моментів своєї молодості, поряд з актом Мирослава Січинського та знайомством з наддніпрянською еміграцією[26].
12 листопада 1907 року Боберський одружився зі словенкою Йосифиною Полак[9], з якою познайомився ще навчаючись у Граці[22].
Сокільський рух
1892 року, іще навчаючись у Львівському університеті, Іван Боберський відвідував збори тоді ще офіційно не створеного руханкового товариства «Сокіл». До організації вступив уже після повернення до Львова. Відбулося це 3 жовтня 1901 року на засіданні старшини[37]. 17 листопада 1901 року на загальних зборах товариства його обрано другим заступником голови[38]. В серпні 1908 року його обрано головою Старшини руханкового товариства «Сокіл» та центрального осередку «Сокіл-Батько» у Львові[38]. На цій посаді залишався до 1918 року[37].
У навчальній групі при Соколі підготував перших українських учителів і вчительок тіловиховання[18].
За час очолення Боберським сокільського руху (у 1908—1918 роках[37]) з його ініціативи створюються нові спортивні структури, набувають поширення та розвитку окремі види спорту, товариства, клуби не лише у Львові, а й у провінції. Так, у 1906 році його учні з Академічної гімназії засновують перший український спортовий гурток[14], де набувають розвитку легка атлетика, футбол, бокс, гаківка[39], лещетарство, мандрівництво та санний спорт. Професор допомагає організувати аналогічні гуртки не тільки у селах (руханково-пожежні гуртки), а й у містах, наприклад, в державних українських гімназіях Тернополя і Перемишля, котрі переростають у спортивні товариства «Поділля» і «Сянова Чайка»[12]. Завдяки активній праці Боберського в Західній Україні щодо організації цих товариств до Першої світової війни було засновано 974 сокільські гнізда[7] й 794 січові гнізда. Майже кожне третє село Галичини мало свої руханкові товариства. Боберський першим приділив увагу залученню до спортивно-гімнастичних товариств жінок[18].
Був співголовою 1-го «Сокільського здвигу», що відбувся 10 вересня 1911 року[9]. Щоб провести показові виступи кількох тисяч своїх членів, «Сокіл-батько» орендувало «Тор циклістув» (велотрек), що належав Галицькому товариству велосипедистів та мотоциклістів[40] (був у районі станції «Сонячна» сучасної дитячої залізниці у Стрийському парку на перехресті перекритої тепер вул. Козельницької та вул. Стрийської[7]).
11 вересня громадськість Львова вручила Івану Боберському срібну булаву, як символ проводу, а також присвоїла йому почесний титул «Батько української фізичної культури»[38].
Іван Боберський бачив, що українським дітям не вистачає місць для занять спортом, оскільки вони не могли вступати в польські та єврейські клуби, у чиїй власності були спортивні майданчики[5]. Тому за його особистої ініціативи одразу після здвигу «Сокіл-Батько» купив земельну площу «Тору циклістув» для спорудження спортивного майдану «Український город»[14]. Деяку частину грошей дали меценати, але більшу частину довелося брати під позику в заможних українців[37]. Для повернення позики територію стадіону розбили на 22621 ділянку, кожна площею по одному квадратному метрові. Через пресу пропонували українцям викуповувати ці ділянки по 5 корон[41]. Гроші від їх продажу надходили в фонд «Комісії закупної українського городу у Львові», яку очолював Іван Боберський[37]. Попри його сподівання, за три роки продали лише третину стадіону[41]. Потім розпочалась Перша світова війна, що перервала викуп майдану. Цю справу Боберський продовжив уже на еміграції[42]. Загалом займався цим упродовж двадцяти років. До 1938 року було викуплено 7 моргів[37] (із загальних 11 1/2[42]), із яких два уділи[37] (із 20-ти[42]) від Івана Боберського та його дружини Йосифіни[37].
1911 року у Львові за ініціативи Івана Боберського на базі Українського спортового кружка створено Спортове товариство «Україна». Тренування відбувалися на «Українському городі» та в гімнастичному залі («рухівні») на вул. Руській, 20, що належали «Соколу-батьку». Іван Боберський не брав безпосередньої участі в засіданнях «України», а лише «давав ради, коли вони були потрібні». 1913 року «Україна» стала членом «Сокола-батька»[43].
Брав участь у конгресі працівників фізичної культури у Відні 1910 року, а 1912 року вивозив своїх вихованців на змагання до Праги[13][18]. Підсумком наполегливих організаційних зусиль Івана Боберського став ювілейний Шевченківський здвиг 28 червня 1914 року[7] у Львові. У цій маніфестації українців у Львові взяло участь 12 тисяч руховиків, зокрема й гості з-над Дніпра, безліч глядачів[18].
Поряд зі своїми гімназійними вихованцями Олександром Тисовським та Петром Франком долучився Іван Боберський і до створення «Пласту». Підтримував організаторів порадами та фінансовою підтримкою. Запропонував організації клич "Бач!" ("бистро а чесно"), а також пластовий знак - "стрілку з чотирма перами, повернуту вістрям праворуч". Публікував у газеті "Вісти з Запорожа" замітки про діяльність "Пласту". За однією з двох версій став автором слова "пласт" (за іншою - це слово придумав Іван Франко)[44].
Стрілецький рух
На час Першої світової війни Іван Боберський припинив викладати у Львівських гімназіях[45] і вступив до лав Українських січових стрільців (УСС), як і тисячі «соколів», «січовиків», «пластунів», духовним батьком яких він був[27]. 2 серпня 1914 року як голова "Сокола-Батька" став співорганізатором Головної української ради і був її скарбником[46].
При ГУР створено Українську Бойову управу, що поділилася на дві секції. Боберський увійшов до "секції організації"[47]. Вона займалася мобілізацією добровольців, адміністративною роботою та матеріальним забезпеченням легіону УСС[48]. Боберський був опікуном та очільником пресової квартири при УБУ УСС, яка оприлюднювала і поширювала серед населення малюнки, світлини, листівки з картинами стрілецького життя на фронті[49].
У Відні створено архів Бойової Управи. Боберський опрацьовував зібрані там матеріали і на їх основі готував публікації до часописів "Діло", "Свобода", "Світ", "Вісник Союзу Визволення України" тощо[50]. Накладом Боєвої Управи видано збірку "Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі", частину матеріалів до якої написав сам Боберських, а також "Співаник УСС", укладачем якого він був[51][52]. Зусиллями Боберського зібрано фотоархів, що містив приблизно 3000 світлин з життя українських вояків[14][53].
5 травня 1915 року ГУР перетворено в Загальну Українську Раду, до якої представником від Галичини увійшов і Боберський[54].
Під час Першої світової війни Боберський активно листувався з Дмитром Вітовський, Сеньом Ґоруком, Іваном Коссаком, Левом Лепким тощо[55].
Під час Польсько-української війни 1918—1919 років Боберський обіймав посаду референта пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР (зокрема, в місті Тернополі[56]). Завдяки йому розроблено українську військову термінологію, однострій для УГА, топографічні карти. А ще Боберський був редактором часопису "Вісник Державного Секретаріату Військових справ[55].
У грудні 1933 року Боберського обрали почесним головою Союзу українських сокільських організацій за кордоном[66].
1936 року відвідав зимові та літні Олімпійські ігри в Німеччині. Надіслав звідти низку репортажів до часописів «Сокільські Вісти» та «Діло»[9].
1946 року померла дружина Йосифина. Останні роки Іван Боберський хворів на туберкульоз. Помер 17 серпня 1947 року[7] у Словенії. Похований на кладовищі у місті Тржичі[14] в родинному гробівці Поллаків, родичкою яких була його дружина[67].