Користувач:Володимирянин/Церква

Церква Зачаття св.Анни – втрачена релігійна споруда у с. Забріддя Житомирськог орайону Житоимрської обалсті.

Збудована 1770 року як греко-католицький храм. У 1851-1866 роках на місці старої церкву зведено нову дерев’яну споруду. При церкві були дзвіниця, будинок священника та земля (Теодорович)

Настоятелі

• Дем’ян Криницький
• Климент Долинський (1885-)

Священики та інші причетники Забрідської церкви

Священик це не лише духівник. Це людина глибоко віруюча, яка пройшла духовне випробування в житті, знає, як боротися з гріхом, звідкіля ідуть спокуси і як їх подолати. Перший із православних священиків, про якого збереглися архівні матеріали, Андрій Якович Соколовський очолював парафію з 1831 по 1849 рік. Вдівець, уродженець Київської губернії Радомишльського повіту, села Торчин, 1778 року народження.

7 січня 1812 року закінчив Житомирське духовне училище, після чого був хіротонісо°: чий священиком в с. Горбулів Радомишльського повіту. 1831 року призначений приходським священиком у Забріддя. Підтримував ідеї Волинського архієрея Інокентія на поповнення храму іконами, збагачення ризниці. Шанобливо ставився до парафіян. За старанну службу отримав нагороди: бронзовий хрест на Володимирській стрічці, а 1848 року був нагороджений скуфією. Про нього збереглися відгуки благочинного, про що засвідчують записи в “Клірових відомостях”: “Читає і співає непогано. Катехізис знає. Історію мало знає. Повчань народу не читає за старістю років (68 р.)”. Дяк Стефан Прохорович Толкач навчався грамоти вдома. Жалування з державної казни у священика - 80 рублів у рік, у дяка - 36 рублів. Священик Іоанн Іоаннович Пекарський керував парафією з 1857 по 1861 рік, старанно виконуючи пастирські обов’язки. Народився у 1809 році в сім’ї священика. Прибув до Забріддя з Острозького повіту. З 1829 по 1831 рік здобував духовну освіту у вищому окремому Острозькому повітовому училищі. 6 червня 1832 року став послушником Почаївської Лаври. Через два роки призначений дияконом Юріївської Михайлівської церкви Острозького повіту. 30 листопада 1845 року переведений дияконом в Кременецький собор. У 1855 році за пожертвування на військові потреби Вищим духовенством йому оголошена Висока Подяка. 5 травня 1857 року висвячений у священика Анно-Зачатіївської церкви. Сім’я отця Іоанна була чималою: дружина Анна Сільвестрівна та п’ятеро дітей - Євстафій, Лаврентій, Надія, Ольга, Олександр. Діти навчалися грамоти вдома. Старший син Євстафій здобував освіту в Острозькому повітовому училищі за казенне утримання. Діти виховувались у найкращих традиціях християнства. Дяком у церкві був син попереднього дяка Стефана Толкача - Діонісій. Народився в Забрідді в 1837 році. 1855 року призначений паламарем в Стиртянську Свято-Миколаївську церкву. З 11 листопада 1859 року став дяком у Забрідській церкві. В “Клірових відомостях” за 1860 рік благочинний записав про нього: “Читает и поет довольно порядочно, а больше ничего не знает”. Священику тоді відпускалося з казни 78 руб. 40 коп., дяку - 35 руб.

27 коп. сріблом. Церковний староста - дворянин Дем’ян Паруцький. Тривалий час причетником храму був малописьменний Іван Іванович Крижановський, 1818 року народження. Священик Василій Іванович Базилевич в Забрідській парафії служив з 1862 по 1864 рік. Народився 1812 року в с. Горинь Новоград-Волинського повіту. 1833 року закінчив Волинську духовну семінарію. 29 грудня 1834 року висвячений у священика в містечку Троянові. 1862 року його перевели до Забріддя. Як і попередній священик, не стояв осторонь важливих історичних подій та потреб людей. За пожертвування на Кримську війну в 1855 році удостоєний подяки Імператора Олександра II. Сім’я: дружина Марія Олександрівна, дочка Іуліанія. Відгук благочинного: “Проповіді читає Базилевич непогано, катехізис не весь знає”. Отець Василій розпочав будівництво нової церкви. Невдовзі був переведений до іншої парафії. Священик Мойсей Іакимович Плюховський сумлінно трудився на ввіреній йому парафії з 1865 по 1869 рік. Син диякона. Родом із міста Овруча. Рік народження 1835. У 1857 році закінчив Волинську духовну семінарію. 26 квітня 1858 року висвячений вікарним єпископом Острозьким Ієрофеєм у священики в с. Копище Овруцького повіту. В 1861 році переведений архієпископом Волинським і Житомирським Антонієм в село Гладковичі того ж повіту. З грудня 1865 року за власним бажанням переведений у Забріддя. Був старанним трудівником на ниві Христовій, відмінним господарником. Саме при отцю Мойсею продовжилося будівництво нової Забрідської церкви. Багато зусиль доклав священик, щоб якісно побудувати і оздобити споруду церкви з дзвіницею. Батюшка з людьми був завжди чемним, привітним, часто - дотепним, мав справжній талант організатора, володів чудовим голосом. Отець Мойсей дуже багато зробив для завершення будівництва Забрідського храму, успішно виконуючи свої пастирські обов’язки. Все зробив для освячення храму, яке здійснив архієпископ Волинський Антоній (Павлінський) 9/22 грудня 1866 року. Священик Іоанн Олександрович Фиритьєвич служив у Анно-Зачатіївської церкві з 1873 по 1876 рік. Народився 1848 року у селі Молочки Житомирського повіту. Закінчивши Волинську духовну семінарію в 1871 році, 15 липня увільнений в єпархіальне відомство. З 1 січня по 4 травня 1873 року - наглядач при Житомирському духовному училищі. 26 серпня 1873 року Преосвященнійшим Агафангелом, єпископом Волинським і Житомирським, хіротонізований в диякони, а 28 серпня цього ж року - в священики до Забрідської парафії. Заслужив наградну грамоту від архієпископа Агафангела. Сім’я: дружина Єлизавета та син Артемідор, якого виховували доброю, порядною людиною-християнином. Ієрей Іустин Леонтійович Кульчинський був настоятелем Забрідської церкв з 1877 по 1880 р. Народився 1852 року в родині диякона у селі Паволоч Київської губернії. Закінчивши курс богословських наук в Кременецькій духовній семінарії, 15 липня 1875 року був увільнений у єпархіальне відомство. В грудні цього ж року посів місце псаломщика при Ма- невицькій церкві Луцького повіту. 5 червня 1877 року призначений священиком у Забрідську церкву і 18 червня архієпископом Волинським і Житомирським Димитрієм висвячений на диякона, а 20 червня - у священика. Отримав грамоту за добру службу у церкві. Вів свою паству по шляху спасіння в дусі віри і любові Христової. Його сім’я складалася з дружини Олени і дочки Софії. З 1880 по 1882 рік керував парафією священик Орест Йосипович Ляшовський, уродженець села Іванья Лубенського повіту. 1875 року успішно закінчив Волинську духовну семінарію. З 8 листопада працював учителем і законоучителем церковно-парафіяльного училища у Ковельському повіті. З 8 листопада 1876 року трудився на новій посаді інструктора народних училищ 4 повітів Волинської губернії. Успішно учителював в однокласному народному училищі в с. Мельниці Ковельського повіту. 1877 року висвячений у диякона до Забрідської церкви, а в 1880 році - на священика. Користувався шаною і повагою серед парафіян. Мав грамоту від Волинського архієпископа Тихона. Отець Орест неодноразово просив владику Димитрія клопотатися про збільшення асигнувань державних коштів для підтримки церковних споруд. Старанно виконував пастирські обов’язки. Церковний устав, читання і співи знав дуже добре.
З 1882 по 1884 рік подвигу життя у Христі навчав священик Михаїл Тарасієвич Голушкевич. Народився він у с. Красноволоки Овруцького повіту в родині священика. Закінчив, як і його попередник, Волинську духовну семінарію. Платня священика і псаломщика значно зросла. На утримання відпускалося з казни священику - 300 руб., псаломщику - 50 руб. Отець Михаїл активно допомагав солдатам, потерпілим на русько-турецькій війні, та їх сім’ям. В грізні роки війни 1853-56 років жертвував зі свого заробітку гроші для допомоги російській армії. За пожертву на військові потреби в 1854 р. удостоєний Високої Подяки Монарха Росії. У 1884 році за тривалу і бездоганну службу нагороджений набедреником. Разом з дружиною Антоніною Миколаївною виховував дітей: Миколая та Івана. Збереглися відомості про церковного старосту. З 1883 року Фома Олександрович Рисінський успішно виконував свої обов’язки. Священик Климент Григорович Долінський стояв на чолі парафії у 1885-1888 роках. Народився у 1859 році в с. Верхня Клітня Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Закінчив Волинську духовну семінарію. Спочатку, з 27 листопада 1884 року, був дияконом в Забрідській церкві. 6 грудня 1885 року хіротонізований в сан священика архієпископом Волинським і Житомирським Палладієм. В цей урочистий день візиту архієрея у село біля церкви дорослим і малечі роздавали безплатно хрестики, книжки від владики. Саме при керівництві парафією ієрея Климента Долінського матеріали про церкву потрапили до вищезгаданої книги М. Теодоровича. Отець Климент співслужив на панахиді з приводу 50-річчя з дня смерті великого російського поета О.С. Пушкіна у кафедральному соборі Житомира, яку здійснював архієпископ Палладій. Псаломщиком в час священичого служіння о. Климента у Забрідді був Віктор Іванович Лілякевич, який закінчив Житомирське духовне училище 23 березня 1881 року. Священик Юліан Осипович Сморчевський служив у Забрідді недовго - з 1889 по 1890 рік. Народився в сім’ї колезького радника в с. Четвероток Заславського повіту. У 1878-1884 роках здобував освіту у Волинській духовній семінарії. 4 жовтня 1884 р. Його Високопреосвященством владикою Тихоном висвячений в сан священика в с. Новий Двір Ровенського повіту. Заслужив подяку Його Імператорської Величності Олександра III від 29 листопада 1888 року. Був одружений з дочкою священика Агафією Фернатуровою. Псаломщик Яків Якович Морчаковський закінчив Кременецьке духовне повітове училище. У нього і його дружини Олександри було дев’ятеро дітей. З 5 червня 1887 року на посаді церковного старости був дворянин Яків Пилипович Рутковський. Відстань від Забріддя до Житомира 20 верст. Священики та парафіяни брали участь в урочистих подіях єпархії.

24 грудня 1889 року біля Житомирського кафедрального собору було багатолюдно. Всі чекали приїзду новопризначеного на Волинську кафедру архієпископа Модеста (Стрельбицького). Рівно об 11-й ранку дзвони сповістили про прибуття владики. З соборної паперті його привітали міські власті. Соборний староста зустрів архієпископа хлібом-сіллю. Серед стрічаючих був і отець Юліан з парафіянами Забрідської церкви. З 1890 року за ідеєю архієпископа Волинського і Житомирського Модеста при всіх церквах єпархії виникали парафіяльні братства. При Анно-Зачатіївській церкві теж було засноване таке братство. Священик Юліан Сморчевський і псаломщик Яків Морчаковський сприяли створенню і діяльності цього братства, яке допомагало вдовам і калікам. Священик Василь Павлович Жирицький, наступник отця Юліана, уродженець с. Ворончина Володимир-Волинського повіту. Навчався у Волинській духовній семінарії і в 1871 році закінчив курси богословських наук. У сан священика був рукоположений 11 березня 1873 року. 9 листопада 1891 року був призначений до нашої церкви і пробув тут кілька місяців. У сім’ї, крім нього й дружини Феоктисти Львівни, було шестеро дітей: Федір, Георгій, Михайло, Олексій, Зінаїда і Микола. Псаломщик Рева Олександр Іванович з сусіднього села Вереси. Навчався у Житомирському повітовому духовному училищі. У 1883 році звільнений і призначений вчителем Вересівської церковно-парафіяльної школи. 2 жовтня 1891 року вікарієм Волинської єпархії єпископом Володи- мир-Волинським Паїсієм призначений псаломщиком у Забрідську церкву. 22 лютого 1892 року до Забріддя з сім’єю прибув новий тридцятишестирічний священик Миколай Никанорович Карашевич. Сім’я його була невеликою - дружина Олександра Павлівна і двоє дітей: дочка Зиновія та син Володимир. Отець Миколай був завжди чемний, із сільчанами привітний, дотепний, співчутливий. У співрозмовників викликав повагу і доброзичливість. До дружини та дітей Миколай Никанорович мав зворушливу приязнь і шанобливість. Виховання в сім’ї здійснювалось на християнських засадах. Народився М. Н. Карашевич у місті Старокостянтинові Волинської губернії у 1855 році в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у Ровенській реальній гімназії. Навчання продовжував у Кременецькому духовному училищі. Після закінчення 4 курсу пішов на державну службу до Старокостянтинівського казначейства. Робота в казначействі була не до душі Миколі Никаноровичу. Він прагне більше спілкуватися з людьми, аніж з паперами. Двадцятирічним юнаком переходить на посаду вчителя Западинецького однокласного училища. 15 років творчу енергію, запал свого серця віддавав сільським школярам. За старанність, наполегливість, міцні знання в учнів, яких навчав, мав усні та письмові подяки, грошові нагороди. ЗО грудня 1888 року за педагогічну майстерність удостоєний імператорської медалі “За усердие. Для ношения на груди на Александровской ленте” від Олександра III. Успіхи на педагогічній ниві, виховання в сім’ї священика, духовна освіта сприяли прагненню Миколи Карашевича присвятити своє життя службі Божій. У 1890 році він звільняється з посади народного вчителя й висвячується єпископом Волинським і Житомирським Модестом у диякони до Овруцького Преображенського собору. У цьому ж році його допускають до складання екзаменів з усіх богословських дисциплін. Успішно склавши їх, він 1892 року, як уже згадувалося, був направлений до Забрідської парафії. Новий настоятель поселився з сім’єю у старому будинку для священиків, неподалік від церкви. Сільчани зустріли батюшку приязно. Уранці та ввечері село заповнювалося милозвучними мелодіями церковних дзвонів. На всіх церковних службах священик бачив парафіян зі своїми дітьми. Діти радо відвідували церкву, але до школи не ходили - її не було в селі. В сусідніх селах - Високому та Студениці - на той час дітвора відвідувала школу, вчилася грамоти. Ієрею Миколаю Карашевичу хотілося, щоб і забрідські діти під керівництвом отця йшли в країну знань. На першому великому святі - Благовіщенні Пресвятої Богородиці після літургії священик запитав парафіян, чи не хотіли б вони своїх дітей вчити у школі? Більшість парафіян відповіла ствердно. Де розмістити майбутню школу? Мабуть, найкраще у будинку священика чи диякона. Зважаючи на те, що диякон Андрій Адамович Веденюк був самотнім, попросили його відвести для навчання одну кімнату. Отець Миколай Карашевич їде у Сіуденицю до священика Авдиковича, щоб попрохати хоч кілька книжок для школи. Той не відмовив. Духовна консисторія відгукнулася на прохання священика та диякона збудувати нові будинки для священика і диякона, виділила кошти для будівництва школи. Однак їх вистачило лише на купівлю старої хати під однорічну церковно-парафіяльну школу на вулиці Вільховій.14 червня 1892 року парафію відвідав архієпископ Модест. До церкви під’їхав архієпископський екіпаж. Місцеві дворяни, міщани, селяни урочисто, хлібом-сіллю зустріли владику Модеста. Його Високопреосвященство урочисто привітали священик Миколай Карашевич і духовенство сусідніх парафій. Прийнявши хліб і сіль та благословивши парафіян, архієпископ після звичайної літії благословив духовенство. Цей архієрейський візит був проведений в рік святкування 900-річчя Православ’я на Волині. Найперші розпорядження владики Модеста на Волині стосувалися церковно-шкільної справи. При безпосередній допомозі архієпископа у 1894 році в Забрідді відкривається школа. Десяток хлопчиків започатковують навчальний процес. Отець Миколай та диякон Андрій розповіли учням та батькам про вимоги до навчання та поведінки. Уроки чистописання проводив отець Миколай Карашевич. Прекрасному каліграфічному почерку батюшки по-доброму заздрили вихрасті школярики. Диякон навчав дітей читати, писати, рахувати, церковному співу і молитвам. Минув рік, і бажаючих учитися побільшало. Однак більше ста дітей не йшли до школи. Серед основних причин були нерозуміння важливості грамоти для дітей, неписьменність батьків, відсутність вихідного одягу та взуття, неспроможність селян сплатити навіть мізерну плату за навчання. Уроки в школі проводилися щоденно з 9-ї до 13-ї години, крім недільних і святкових днів. Щонеділі і в свята учні відвідували церкву, частина з них співала у церковному хорі. З 2 вересня 1896 року на прохання священика обов’язки вчителя виконував Симеон Павлович Денисевич. Він закінчив міністерське одно- класне училище, був послушником Почаївської Успенської Лаври. Єпархіальна училищна рада призначає жалування вчителю - 100 руб. на рік. З 14 червня 1897 року учнів навчав псаломщик Степан Йосипович Вишневський, уродженець Овруцького повіту, син диякона. Він закінчив три класи Житомирського духовного училища, мав певний досвід роботи в церковно-парафіяльних школах, викладаючи до цього у школі Тригірського монастиря Житомирського повіту. Пізніше служив псаломщиком у с. Тупали Ковельського повіту, потім за згодою був переведений на таку ж посаду в м. Іскоростень Овруцького повіту, а звідти за власним проханням - до Забріддя.

На зміну Вишневському до школи запросили вчителя із села Троковичів, селянського сина, випускника церковно-учительської школи Антона Федоровича Рубана. Він старанно навчав учнів, як зазначено у клірових відомостях за 1897 рік. Але розвалилася куплена школа на Вільховій і вчитель та учні залишилися без даху над головою. А. Рубан залишає Забріддя. Учні знову переходять вчитися до будинку диякона. Отець Миколай в цей час пропонує очолити школу своїй дочці Зиновії, яка щойно закінчила Житомирську Марийську гімназію, бо вважає, що справа навчання забрідських дітей повинна бути у надійних руках. Часті поїздки до Житомира, нервове перенапруження, застуда далися взнаки отцю Миколаю. Він важко захворів запаленням легенів. Не вилікувавшись повністю, продовжував службу в церкві, жив турботами забрідських школярів, проявляв милосердя, приходив на допомогу стражденним, опікувався сільськими сиротами. На погіршення здоров’я особливої уваги не звертав. У лютому 1897 року в сім’ї Карашевичів сталася радісна подія: вийшла заміж дочка Зиновія за вчителя Високівської церковно-парафіяльної школи Євгена Ненадкевича. Таїнство вінчання святково й урочисто здійснив товариш отця Миколая Карашевича священик села Студениці С. Авдикович разом із забрідським дияконом Денисевичем. Отець Миколай пишався своїм зятем - порядним, розумним, вихованим. Зять Карашевича брав участь у Всеросійському перепису населення у 1897 році, за що удостоєний урядової медалі на стрічці державних кольорів. Радував Миколу Никаноровича син Володимир, який успішно вчився у Житомирі, здобуваючи духовну освіту. У листопаді здоров’я отця Миколая Карашевича різко погіршилося. Дихати йому ставало важко. Не допомагали лікарі з Житомира. 20 листопада 1897 року за юліанським календарем священик Миколай Карашевич спочив у Бозі. Причина смерті - сухоти. Похорон відбувся 22 листопада на забрідському цвинтарі. Стояв морозний день останньої декади листопада. До будинку, де жив священик, зійшлися школярі і діти, всі парафіяни, хто міг ходити, люди з сусідніх сіл. Труну з тілом винесли дужі чоловіки і понесли на руках до церкви, з якої долинали жалібні мелодії дзвонів. Повільно, у скорботі несли труну по дерев’яному містку через тихоплинну, ще не замерзлу річку Мику. Панахиду відправляв священик сусіднього села Гуменників Наркіс Омецінський. У глибокій шанобі до батюшки присутні схиляли голови. Гірко плакали рідні та парафіяни. Прощання з померлим отцем Миколаєм тривало понад годину. Поховали його неподалік, за метрів п’ятдесят західніше церкви. Донині збереглася надмогильна плита, що засвідчує місце поховання священика Миколая Карашевича та його дружини, яка померла через кілька місяців. Влітку тут завжди квітнуть чорнобривці. Справу, започатковану вчителем і священиком, продовжив його зять - Євгеній Павлович Ненадкевич. Народився він у 1867 році в селі Костюхновці Луцького повіту Волинської губернії у сім’ї священика. Очолював парафію у 1898-1901 роках. Закінчив 5 класів Волинської Духовної семінарії. 1892 року, витримавши іспити, став учителем Волинського училища, яке входило до відомства народної освіти. За власним проханням звільнений з цієї посади і призначений учителем церковно-парафіяльних шкіл, спочатку Старосільської, а потім Високівської Житомирського повіту. На його прохання резолюцією Високопреосвященнійшого Модеста, архієпископа Волинського і Житомирського, Є.П.Ненадкевич був призначений священиком до Забрідської церкви. Його хіротонія відбулась 7 січня 1898 року. Разом з дружиною Зиновією допомагали матеріально брату дружини Володимиру, який після смерті батьків навчався у Волинській духовній семінарії. Вже у 1900 році церковно-парафіяльна школа була перейменована в школу грамоти і навчалися в ній 31 хлопчик та 5 дівчаток.
Священик Феофіл Максимович Лобачевський був настоятелем храму у 1901-1902 рр. Народився 1871 року в с. Туровище Ковельського повіту в сім’ї священика. Після закінчення у 1896 році Волинської духовної семінарії 17 січня 1897 року резолюцією архієпископа Модеста призначений псаломщиком Петровської церкви при Житомирському тюремному замку. 19 червня 1897 року відбулася його хіротонія у ієрея до Покровської церкви села Туровища Ковельського повіту. За добру службу в своєму рідному селі був нагороджений набедреником. 7 вересня 1901 року був переведений до Забріддя. Його сім’я складалась з дружини Марії Петрівни і дочки Агнеси. Минав час, община храму жила своїм духовним життям. У 1902 році до парафії прибув священик, який більше чверті століття ніс Боже слово парафіянам. До 1928 року керував парафією священик Димитрій Васильович Бірюкович, син протоієрея, 1866 року народження (ровесник церкви), останній священик в Забрідді тієї доби. Сину священика Василія Бірюковича Дмитру довелося пройти важку життєву дорогу. Він ще у дитячі роки залишився сиротою. Друзі батька потурбувалися про нього і допомогли вступити до Житомирського духовного училища, яке той успішно І закінчив 1891 року. 22 травня цього ж року резолюцією Високопреосвященнійшого Модеста, архієпископа Волинського і Житомирського, призначений псаломщиком до Хрестової церкви Житомирського архієрейського дому. Але вже 9 липня переведений псаломщиком до Житомирського Преображенського кафедрального собору. У лютому 1892 року призначений на штатну посаду диякона при тому ж соборі з виконанням протодияконських обов’язків при Преосвященному Паїсії, єпископу Володимир-Волинському. 6 серпня 1895 року за власним бажанням переміщений на штатну посаду диякона до Кременецького Свято-Миколаївського собору, де виконував ті ж обов’язки протодиякона при Преосвященних владиках до 25 січня 1899 року.
Згідно з резолюцією Преосвященнійшого Антонія (Храповицького), єпископа Волинського і Житомирського, від 6 червня 1902 року єпископом Острозьким Серафимом диякон Димитрій Бірюкович хіротонізований на священика до Забрідської Анно-Зачатієвської церкви. Хіротонія відбулась 9 червня у Забрідді. Урочиста архієрейська літургія зібрала багатьох священиків та парафіян.

За зразкову службу жалування священика у 1905 році було 432 руб., а диякона - 141 руб. Отець Димитрій нагороджений набедреником і скуфією в 1903 році. У 1903 році відгук благочинного Йосипа Кващевського був таким: “Читання і спів, катехізис знає добре. Поведінка дуже добра”. Його сім’я складалась з дружини Софії Йосипівни та двох синів: Бориса та Олександра. Отець Димитрій разом з псаломщиком і дияконом Олександром Лілякевичем вчив дітей закону Божому у школі грамоти. У 1906 році в школі навчалися 31 хлопчик та 10 дівчаток. Не відвідували школу 45 хлопчиків та 56 дівчаток - дітей парафіян. В цей час був організований церковний хор з любителів співу. Люди милувалися хоровим співом, який звучав під куполом Божого храму. Революційні події 1905 року сприяли тому, що Імператор Микола II (святий) 17 квітня видав указ “Про закріплення початків віротерпимості”. В одному з пунктів цього указу зазначається: “Признать, что отпадение от православной веры в другое христианское исповедание или вероучение не подлежит преследованию и не должно влечь за собой каких- либо невыгодных в отношении личных или гражданских прав преследований”12. Підбадьорені виданням указу і маніфесту від 17 жовтня з обіцянкою народу громадянських прав, поляки-католики вирішили мати в селі свій релігійний центр культури. Число католиків у Забрідді зросло. У 1906-1907 роках була збудована католицька каплиця, яка у видозміненому вигляді збереглась до наших днів. Щоправда, при радянській владі перебудована на клуб. Старожили розповідають, що в каплиці стояв орган і грав на ньому Оксенюк. Через кілька років була побудована польська школа, приміщення якої проіснувало до 1974 року, коли поруч виросла нова сучасна двоповерхова школа, побудована на кошти держави. За свідченням Маленівської Софії польську мову викладала у 1909-1910 роках пані Стефаня. Та все ж основним центром духовного життя була місцева церква. Настоятель Забрідської церкви Отець Димитрій користувався заслуженою шаною забрідських парафіян та мав високий авторитет у благочинного та Преосвященнійшого Антонія, архієпископа Волинського і Житомирського. Йому було доручено виконувати обов’язки духовно-судового слідчого, який мав повноваження об’єктивно оцінювати дії священиків та причетників І округу Житомирського повіту. В Санкт-Петербурзькому архіві вдалося знайти підшивку газети “Жизнь Волыни”. В №176 від 13 липня 1911 року під рубрикою “ Єпархіальна хроніка” повідомлялося: “Священник села Забродья Житомирского уезда Димитрий Бирюкович утверждается в должности духовно-судебного следователя 1 округа названого уезда“. Указ от 11 июня 1911 года Преосвященнейшего Антония”. На теренах Російської імперії тривала кровопролитна перша світова війна. Чимало чоловіків-парафіян пішли на фронт. На сільських сходах, які проводив ієрей Димитрій Бірюкович, збирали пожертвування російським військам для боротьби з ворогом. Вище духовенство оцінило заслуги Забрідської общини. Ось як про це писала газета “Жизнь Волыни” №74 від 15 березня 1916 року: “Его Преосвященством Фаддеєм, єпископом Владимир-Волынским, священнику Анно-Зачатиевской церкви с. Забродья Житомирского уезда Димитрию Бирюковичу и прихожанам той же церкви преподано архипастырское благословение за пожертвование на нужды русской армии 81 р. 25 коп.”. У 1912 році церковним старостою у Анно-Зачатіївському храмі обрали Калістрата Осецького. Обирали на зборах парафіян в присутності священика. Він перед Хрестом і Євангелієм складав присягу. Ось яким був текст присяги, яку проголосив староста Осецький Калістрат Васильович у 1912 році: “Я, Осецкий Калистрат Васильєв, обещаюсь перед Святым Евангелием и Животворящим Крестом Господним исполнять обязанности старосты церкви по инструкции мне данной ревностно, честно, со страхом Божиим, во благо Святой Церкви и для спасения моей души, памятуя, что им должен буду дать ответ пред законом и Господом Богом на Страшном Суде Его. Во уверение же сего моего обещания целую слова и Крест Спасителя моего. Аминь”.

Площа землі Забрідської церкви збільшувалась за рахунок тієї, яку жертвували їй парафіяни. Таких людей хоронили біля церкви. Так, дворянином Антоном Дем’яновичем Паруцьким за заповітом від 4 серпня 1906 року, затвердженим Житомирським окружним судом, Анно-Зачатісвській церкві с.Забріддя передано три десятини орної землі під селом Осники. Вся земля була відмежована і перенесена на план. На могилі Паруцького зберігся невеликий пам’ятник з сірого граніту. Храм урочисто відкривався для почесних гостей. Забрідську церкву, крім вищезазначених, відвідували також Преосвященні: 3 липня 1895 року - Паїсій, 6 червня 1898 року - Серафим і 25 липня 1906 року - Амвросій. Авторитет єпископа Острозького Серафима високо цінувався серед духовенства і мирян. Його Преосвященство завжди цікавився станом церкви та церковної общини. Преосвященнійшого Амвросія, єпископа Кременецького, урочисто зустріли парафіяни церкви на чолі з священиком Димитрієм Бірюковичем. Владика виявляв увагу до життя пастви, проведення весіль у селі. У цьому ж році після багатьох поїздок по єпархії, вивчаючи звичаї парафіян, Преосвященнійший Амвросій видрукував свої враження і пропозиції. В них йшлося про те, щоб весільних урочистостей не призначати напередодні недільних та святкових днів. Він стверджував, що призначення вінчань на святкові дні, через весільні урочистості, які проводяться протягом передсвяткової ночі, є образою таїнства шлюбу та святості празників. Царський уряд був зацікавлений в розширенні православ’я серед сільчан. У Забрідді, як засвідчують “Дані про парафіян Забрідської Анно- Зачатіївської церкви та римо-католиків”, проживало три чверті православних, чверть римо-католиків. Здебільшого жили мирно, дружно. В сім’ях відзначали великі свята православних та римо-католиків. Пропаганда давала свої плоди. Дехто з римо-католиків переходив до православної віри. Для прикладу подаємо текст документа з “Метричної книги за 1908 рік”: Подписка. Д нижеподписавшаяся мещанка с. Забродья Житомирского уезда Мария Антонова Пионтковска, католического вероисповедания сама изъявляю решительное намерение присоединиться к православной канонической Восточной Церкви и даю обещание пребывать в послушании всегда неизменно. Сентября 21.1907 года подпись Пионтковска. У 1910 році із римо-католиків до православ’я перейшло ще 2 особи.

Важливу роль відігравала церква в проведенні в селі річного кола православних свят. Софія Іванівна Маленівська, онука Марії Пантелеймонівни Андрушкевич, яка допомогла видатному етнографу В.Г. Кравченку вивчити й описати звичаї в с. Забрідді на початку XX століття, на 95 році життя розповіла автору цих рядків про святкування у селі Пасхи. До церкви збиралися ще звечора. Хто приїжджав кіньми, хто йшов пішки. Збиралося людей багато усередині під куполом церкви, під церквою, частина була на возах. Пасха - свято радості для всіх - для дітей, дорослих. Згідно з християнськими джерелами слово “Пасха” означає - переведення. Тобто від небуття до буття, із пекла - на небо, від смерті - до безсмертя, що і є первісним та природним станом людини. Для християн - це найрадісніше й найурочистіше свято. Воно дає надію, що через віру у воскреслого Ісуса Христа і ми воскреснемо та одержимо вічне життя. Воскресіння Христове припадає на весну, коли оновлюється природа і земля вкривається зеленню. Священик у церкві співає: “Один одного обіймемо і простимо всіх заради Воскресіння”. Настає урочиста хвилина, усе огортає тремтлива тиша. Паламар із церкви просить виносити хоругви, народ виходить із приміщення. Хоругви несуть чоловіки і хлопці, а дівчата вчотирьох - ікону “Воскресіння Христове”. Після літургії на церковному дворі відбувається освячення пасхальної їжі. Парафіяни ставали в ряди, попереду тримали кошика з їжею. Батюшка освячував, хазяйка одне з варених яєць брала з кошика, очищала від шкаралупи, інші залишалися цілими. Як батюшка казав: “Христос воскрес”, хазяйка чи хазяїн брали з кошика свячене яйце й казали: “Воістину воскрес”. Як ішли додому, то всі цілувалися - вітали одне одного з Воскресінням Христовим. Потім усі йшли хутчій додому, щоб першими розговітися. Заходили до хати із свяченим і по черзі цілували всіх, хто був удома, примовляючи: “Христос воскрес”. У відповідь лунало: “Воістину воскрес”. Епоха атеїзму відкрила свій чорний рахунок у житті церковної общини. З березня 1918 року була офіційно припинена видача платні церковному причту. Згідно з інструкцією, про вилучення церковних цінностей, не вимагалось конфісковували церковні мідні вироби. Однак, деякі односельці, які навипередки один перед одним вислуговувалися перед уповноваженими зайдами та приблудами з владних структур, виявили себе в ролі посіпак та старанних виконавців чужої, а частенько й власної волі, проштовхувалися до керма місцевої влади. А нашвидкуруч “спечені” керівники вирішили “перевиконати” план і забрали з Божого Храму ще й мідні гроші.

Категорія:Українська церква