Користувач:Cthulhu5678
Наочність у навчанні історії.[ред. | ред. код]
Наочність у навчанні — один з основних принципів дидактики, відповідно до якого навчання будується на конкретних образах, що безпосередньо сприймаються учнями.
Вперше цей принцип обґрунтував Я. А. Коменський. Пізніше його розробляли Й. Г. Песталоцці, К. Д. Ушинський. Сучасні дидакти розглядають наочність як джерело знань, на основі якого формуються чуттєві уявлення й поняття, як ілюстрацію до положень, що вивчаються, опору для абстрактного мислення. Засоби наочності застосовуються перед вивченням нового матеріалу, в процесі засвоєння понять, повторення й перевірки знань тощо.
На основі безпосереднього сприйняття предметів чи за допомогою зображень (наочності) у процесі навчання в учнів формуються образні уявлення і поняття про історичне минуле. Принцип наочності сформулював і обґрунтував в XVII ст. Я. Коменський: «...усе, що тільки можна уявляти для сприйняття почуттями, а саме: видиме - для сприйняття зором, те, що почуте, - слухом, запахи - нюхом, те, що смакує, - смаком, доступне дотику - шляхом дотику. Якщо які-небудь предмети відразу можна сприйняти декількома почуттями, нехай вони відразу схоплюються декількома почуттями»[1].
Педагогічний словник визначає наочність як один із принципів навчання, заснований на показі конкретних предметів, процесів, явищ[2]. Під засобами навчання розуміють предмети, прилади чи їх сукупність, яка необхідна для здійснення чого-небудь[3]. Таким чином, під засобами наочності в широкому сенсі мається на увазі все те, що можна сприймати за допомогою зору (зображення на екрані, макети, картини і т. п.), слуху (звукозапису), інших органів чуття.
Застосовуючи різні параметри, розрізняють: за характером використаного матеріалу - документальні і художні засоби навчання; за видами сприйняття - зорові, зорово-слухові, слухові; за способами подання матеріалу - технічні і нетехнічні, статичні і динамічні; за організаційними формами - демонстраційні і роздаткові[4], за технікою виконання - друковані, екранні, саморобні[5]. Тільки сукупність декількох критеріїв всебічно характеризує кожен із засобів навчання історії, переконуючи в неможливості створити прийнятну класифікацію лише за однією якоюсь ознакою. Так, навчальна картина «Продаж рабів у Стародавній Греції» є художнім, наочним, статичним, демонстраційним і образотворчим навчальним посібником, а навчальний кінофільм «Грюнвальдська битва» - художньо-документальним, аудіовізуальним, динамічним, демонстраційним, екранним посібником і т. п.
У теорії найбільш досконало розроблена методика використання наочних засобів і посібників (М. Аппарович, В. Вакурко, П. Гора, Д. Никифоров, Д. Полторак, С. Скляренко, О. Стражев та ін.).
Цю численну і використовувану на практиці групу навчальних посібників вчені теж намагалися систематизувати, пропонуючи різні підстави для класифікації: ступінь узагальнення історичних фактів (О. Вагін і Н.В. Сперанська), особливості змісту навчального історичного матеріалу (О. Стражев, Д. Никифоров), характер історичного образу (П. Гора). За визнанням методистів, усі підходи приводили до виділення двох-трьох однорідних груп, у які включалися або тільки наочне приладдя або всі наочні засоби навчання історії. В останньому випадку розрізняли:
- Справжні речові пам'ятки минулого;
- Образотворчі (образні) засоби;
- Умовно-графічні засоби.
- ↑ Коменський, Ян (1982). Великая дидактика (русский) . Москва: Избранные педагогические сочинения. с. 302—303.
- ↑ Гончаренко, Семер. Український педагогічний словник (українська) . с. 224.
- ↑ Великий тлумачний словник української мови (українська) . с. 326.
- ↑ Полторак, Дмитрий (1987). Использование средств обучения в преподавании истории (русский) . Москва. с. 9.
- ↑ Никифоров, Д.Н. (1978). Наглядность в преподавании исто рии и обществоведения (русский) . Москва. с. 12.