Користувач:Dana Muravska/Чернетка
«По дорозі в казку» (драматичний етюд)[ред. | ред. код]
«По дорозі в казку» - драматичний етюд Олександра Олеся, зразок української символістської драми. Сам автор по-різному визначав новий для себе жанр: психологічний етюд, драматичний етюд тощо[1]. Написаний 3-7 грудня 1908 року. Вперше твір з'явився друком у Києві в 1910 році[1] у журналі "Рідний край"[2].
Ключовий конфлікт драми - співіснування натовпу й лідера, маси і поводиря.
Вперше твір було видано й опубліковано у Києві 1910 року в журналі "Рідний край". Окремим виданням етюд вийшов у 1910 році у друкарні І-ї Київської друкарської спілки. Згодом було кілька перевидань у складі збірок, найповнішою з яких була збірка "Драматичні етюди" (К., 1914)[2], де етюд "По дорозі в казку" не був включений до переліку п'єс, "дозволених до вистави". Ще одне перевидання було здійснено в Сумах у 1921 році. У 1939 році у Празі драма побачила світ окремим виданням.[3]
- Він
- Дівчина
- Юрба
- Хлопчик
Перелік дійових осіб подається на початку кожної картини.
Етюд складається із трьох картин, що формально відповідають трьом актам п'єси.
Картина І[ред. | ред. код]
Дія всієї п'єси відбувається в лісі, убрання дійових осіб "не має ознак нації й часу"[1]. Юрба, що заблукала в лісі, на межі голодної й холодної смерті. Присутні і старі, й молоді, чоловіки, жінки й діти. У першій картині люди в лісі зневірені, без надії на порятунок - усі, окрім Нього. Він, незважаючи на глузування натовпу, постійно поривається знайти "звіра" в лісі й дорогу, яка б вивела їх із нетрів. Він обурюється юрбою, проте не намагається діяти, висловлюючи невдоволення лише на словах. Він також намагається сподобатись Дівчині, але й водночас не проти того, щоб вона його пожаліла:
Він. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..
Дівчина. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся, - не всім орлами бути!
Він. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать - невже це єсть літання попід небом?[1]
Врешті Він наважується вирушити на пошуки дороги, попри глузування й заклики юрби полишити затію. Ті, хто раніше теж ходили шукати дорогу, критично ставляться до його вчинку: адже вони теж шукали, але нічого не знайшли.
Раптом вони чують вдалині крик юнака. Вони відкликаються на його гук і він приходить до них. Юнак говорить, що знайшов щось, але не розкаже що, доки усі не встануть. З неохотою юрба встає, бо усім цікаво, що Він знайшов. Юнак повідомляє, що знайшов стежку, що веде до сонця. Юрба відповідає розчаровано, що вони сподівались, що Він знайшов козу чи піймав у тенета якогось дикого звіра.
Він кличе людей піти за ним до сонця. Але більшість вирішує, що це божевільні балачки. Лише деяка молодь підтримує юнака, бо його слова вселяють їм надію: "І я вас поведу до світлої мети — тропа веде до неї. Що тут тропа лежить, про це я знав ще змалку. Мені казав один мандрівець, що той, хто вперше йшов по ній, щоб не згубить її, ішов і сіяв мак червоний. І я дві квітки сам знайшов". Як доказ він виймає з кишені дві червоні квітки.
Частина юрби радіє, що вони тепер вийдуть з лісу, інші налаштовані скептично: вони нагадують усім про те, який страшний і небезпечний шлях до сонця. Деякі не ймуть віри, що це справді той же юнак: адже лише днем раніше він злякався борсука, а тепер говорить такі відважні речі і був таким сміливим, щоб вийти в хащі. Дівчина говорить, що лише минулої ночі Він плакав. Юнак відповідає, що якби він міг сльозами переконати людей іти до зорі-мети, він би плакав.
Юнак заявляє, що виведе усіх у Казку, де панує день і сонце золоте. Кажуть, що у Казці живуть крилаті люде. По двоє крил у кожного, і навіть у дитини. Врешті він переконує юрбу, усі вирішують іти за Ним у казку.
Картина ІІ[ред. | ред. код]
Ліс. Удосвіта. Він. Дівчина. Юрба.
Усі йдуть за Ним. Він прорубує дорогу вперед. Їх ідуть сотні тисяч, шеренга простягнулась далеко. Деякі з юрби думають, що він пророк, що його сила безмежна, деякі сумніваються, чи Він взагалі знає, куди він їх веде. Він каже: "Якась година пройде — і майже всі зберуться тут до гурту. Тоді розкажете, що з ким в дорозі сталося, хто був відважніший від других, хто духом падав. Умерлих словом щирим пом’янем, без смутку довгого і зайвих сліз. Не нам, мої соколи, плакать і віддавать себе під дощ безсилих сліз. Хай ті старі, що ззаду йдуть за нами, на цілий ліс голосять."
Дівчина тепер закохана в юнака. Вона збирала маки і сплела дня Нього вінок і вдягла йому на голову, але вінок коле: разом з маками Дівчина вплела терен – він найкраще личив юнаковим кучерям.
В душі людей вселилась надія, вони вважають юнака Учителем. Одна жінка втратила маленького синочка в дорозі. Він був її єдиною розрадою, заради нього вона і вийшла в дорогу, щоб дати йому краще майбутнє, а він помер. Учитель відповідає, що це жертва, яку принесли вони усі, що якщо помирають діти, то Казка вже близько: "Хіба не бачите, що стало вже ясніше, що ніч страшна боїться нас і гине. То наші душі і серця горять і ніч осяюють собою. (…) Хто келих чистого життя не розливав поволі, а випив зразу, хоч навіть і упав, той не умре вовіки, той все віддав життю, що міг віддати. (..) Де жертви, там і перемога, і всі ви знаєте, що нас чекають жертви."
Картина ІІІ[ред. | ред. код]
Ліс. Великі скелі. Гірська природа. Він. Юрба. Дівчина. Хлопчик.
Вони ідуть вже тринадцять днів, а ліс не рідшає. Батово хто питає, коли вони вже прийдуть у Казку. Декого з людей мучать сумніви. Самого Юнака теж турбує раптовий сумнів – йому здається, що вони вже були тут вчора. Він питає у Дівчини, чи вона на пізнає місцевості і дерев навколо. Дівчина відповідає, що ні, але її хвилюють сумніви юнака. А він справді сумнівається, його голос тремтить, він загубив десь свою корону. Усе здається йому ніби сном, ніби вони і йдуть вперед, але повертаються до того, де були, ніби усі сміються з нього і йдуть за ним лише, щоб подивитись на нього, як на якесь диво…
Він говорить, що почувається дуже слабким і починає плакати. Дівчина відповідає йому на це так: "Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. (…) Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок. Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!"
Чути далекі співи. Дівчина іде їм назустріч. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Регіт наближається, приходить юрба. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною.
Юрба заявляє, що він не король і ніколи ним не був, і вони ніколи не слідували за ним. Ніхто з них, однак, не насмілюється вийти і говорити від себе: усі лише повторюють одне за одним. У Нього на очах виступають сльози, юнак звинувачує їх у маловір’ї і несправжності. Тоді юрба закидає Його камінням і розбиває йому голову… Знесилений Він лежить на землі, а юрба йде геть.
З гори сходить хлопчик і каже Йому, що він з Казки. Юнак не вірить хлопчику, і тоді, щоб довести свої слова, хлопчик відхиляє гілку і цілий потік сонячного проміння ллється через просвіт. Він розуміє тепер, що був правий увесь час і гукає юрбу, щоб вони повернулись, проте марно.
Завіса.
Чимало дослідників вбачають прямі схожості символізму Олеся із класичними зразками європейського символізму, зокрема з драматургією Моріса Метерлінка. Його п'єса "Сліпі" вочевидь мала вплив на написання "По дорозі в казку". Та, незважаючи на очевидні схожості, письму Олеся притаманні унікальні особливості - як на формально-змістовому, так і на стильовому рівнях.
За традиційним символістським підходом, суспільство і етюді прагматичне. Воно готове визнати пророка, його вартість для себе тільки тоді, коли він може запропонувати їм конкретний шлях порятунку. Натовп дратується через пустопорожні балачки й неготовність підтвердити слова на дії. Навіть дії повинні бути достатньо вагомими, щоб у них можна було повірити.