Користувач:User-321/Кушнарьов Петро Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кушнарьов.
Петро Михайлович Кушнарьов
рос. Пётр Михайлович Кушнарёв
Народився 4 лютого 1924(1924-02-04)
село Яковлево, нині Дорогобузький район Смоленської області Росії
Помер 4 липня 1996(1996-07-04) (72 роки)
Поховання 2-е міське кладовище (Харків)
Громадянство СРСР СРСР СРСР
Україна Україна
Національність українець
Діяльність військовик, юрист
Alma mater Харківський юридичний інститут імені Л. М. Кагановича
Військове звання сержант
У шлюбі з Серафима Тимофіївна Лукянчикова
Діти Євген Кушнарьов та Сергій Кушнарьов
Нагороди
Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «За відвагу» Медаль «За відвагу»

Петро Михайлович Кушнарьов (рос. Пётр Михайлович Кушнарёв; 4 лютого 1924 — 4 липня 1996) — український радянський суддя та адвокат. Учасник Великої Вітчизняної війни, сапер. Батько українського політика Євгена Кушнарьова.

Біографія

[ред. | ред. код]

Петро Кушнарьов народився 4 лютого 1924 року у селі Яковлево, яке нині знаходиться на території Дорогобузького району Смоленської області Росії. Як згадував його син Євген Кушанрьов, половина мешканців села Яковлево носила цеж прізвище[1]. За національністю був українцем[2].

Як і його батько, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Проте Михайло Кушнарьов загинув у 1943 році під час визволення Лисичанська[3], а Петра Михайловича 17 лютого того ж року було призвано до лав Червоної армії Артемівським районним військовим комісаріатом Ворошиловграду. Станом на 1943 рік був членом комсомолу. Петро Кушнарьов служив у 574-му окремому саперному батальйоні, який у свою чергу входив до складу 279-ї стрілецької дивізії[ru]. Мав військове звання сержанта[4] та займав посаду командира відділення, з якою відмінно порався, особистим прикладом «надихав своє відділення на виконання завдань»[2].

Після звільнення села Білої Гори, відділенням Кушнарьова було знешкоджено 370 ворожих мін, 150 з яких Петро Михайлович знешкодив особисто. За що 15 серпня 1943 року його було нагороджено медаллю «За відвагу»[5]. 28 жовтня 1943 року «за зразкове виконання бойових завдань Командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та прояві при цьому доблесті та мужності» у період з 12 по 13 жовтня того ж року був нагороджений другою медаллю «За відвагу»[2].

Після демобілізації Петро Михайлович оселився у Харкові, де вступив до Харківського юридичного інституту імені Л. М. Кагановича. Навчався на одному курсі з Георгієм Крючковим[6][7], як і більшість студентів-фронтовиків був взірцем для студентів, які не брали участь у війні, вирізнявся скромністю[8]. Після закінчення вишу переїхав до Мелітополя Запорізької області, де працював у міському суді. У другій половині 1970-х знов повернувся до Харкова[1][9]. Деякий час працював адвокатом[10].

6 квітня 1985 року був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня[11].

Петро Михайлович Кушнарьов помер 4 липня 1996 року та був похований Другому міському кладовищі Харкова, згодом там само було поховано і його дружину. Трохи далі від могили Петра Михайловича знаходиться могила його сина Євгена Кушнарьова (помер у 2007 році), який спроєктував надгробний пам'ятник для батьків[1].

Родина

[ред. | ред. код]
Могила Петра Михайловича та Серафими Тимофіївни

У післявоєнні роки одружився із Серафимою Тимофіївною Лукянчиковою (1923—2000), з якою познайомився у Харкові. Мав двох синів Євгена та Сергія[1].

Євген Кушнарьов (29 січня 1951 — 17 січня 2007) був державним діячем, був головою Харківської міськради (1990—1998), главою Адміністрації Президента України (1996—1998), головою Харківської облдержадміністрації (2000—2004), головою Харківської облради (2004—2005) та народним депутатом Верховної ради України I (1990—1994) та V (2006—2007) скликань. Мав двох сина Андрія та доньку Тетяну — депутат Харківської міськради (2006—2010) та декан юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна[1].

Сергій Кушнарьов (нар. 1962) також займався політичною діяльністю, був депутатом Харківської міськради (2006—2010), головою Краснокутської райдержадміністрації (2010) та кандидатом на посаду Харківського міського голови (2020). Має п'ять дітей[1].

У 1970-х роках наполіг на тому, щоб Євген Кушнарьов отримував вищу освіту саме у Харкові[9]. Діяльність Петра Михайловича вплинула на його онуку Тетяну Кагоновську, яка вирішила піти по його стопах та стала вченою-юристкою[10].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Воловник, 2004.
  2. ↑ а б в http://podvignaroda.ru/?#id=17556331&tab=navDetailDocument
  3. ↑ https://www.webcitation.org/6DRel2ao2?url=http://www.demfond.org/biography.php
  4. ↑ Память народа.
  5. ↑ http://podvignaroda.ru/?#id=17556331&tab=navDetailDocument
  6. ↑ Крючков, 2009, с. 10.
  7. ↑ Крючков, 2014, с. 12.
  8. ↑ Крючков, 2010.
  9. ↑ а б Авдеенко, 2015.
  10. ↑ а б Проф. Т. Є. Кагановська: «Завдяки університету я відкрилася собі з іншого боку». http://gazeta.univer.kharkov.ua/. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. Процитовано 8 травня 2021.
  11. ↑ http://podvignaroda.ru/?#id=1524278567&tab=navDetailManUbil

Література

[ред. | ред. код]
  • Авдеенко С. И. Момент истины. Жизнь и смерть Евгения Кушнарева. — Видавничо-поліграфічний центр «Люкс», 2015. — 156 с. — ISBN 978-617-7218-06-6.
  • Воловник П. В. Феномен Харькова в его людях. Кн. 1 / П. В. Воловник. — Харьков : Золотые страницы, 2004. — 504 с. — (Современная ЖЗЛ Харькова) — ISBN 966-8494-53-9.
  • Крючков Г. К. Трудные уроки: Раздумия бывшего парт. работника. — 2-е изд. — Харьков : Фолио, 2009. — 636 с. — ISBN 978-966-03-4824-0.
  • Крючков Г. К. Украина перед судьбоносным выбором. — Харьков : Фолио, 2010. — ISBN 978-966-03-5042-7.
  • Крючков Г. К. Лестница, полная заноз. Полвека в политике / Георгий Крючков; худож.-оформитель Е. Д. Кононученко. — Харьков : Фолио, 2014. — 623 с. — ISBN 978-966-03-7052-4.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:User-321/Кушнарьов_Петро_Михайлович&oldid=40859674