Кугій Павло Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павло Якович Кугій
Народився 14 січня (26 січня) 1876 р.
м. Кременчук
Помер після липня 1920 року
Національність українець
Діяльність інженер-технолог, учасник революції 1905 року та Української революції 1917–1921 років, директор департаменту постачання Міністерства шляхів Ради Народних Міністрів УНР
Alma mater НТУ «ХПІ»
Партія Українська партія соціалістів-самостійників, Українська соціал-демократична робітнича партія
У шлюбі з Тетяна Іванівна
Діти Раїса Павлівна

Кугі́й Павло́ Я́кович — міщанин м. Кременчука, інженер-технолог, учасник революції 1905 року та Української революції 1917—1921 років. Директор департаменту постачання Міністерства шляхів Ради Народних Міністрів УНР. Член Партії Самостійників[1], за допитом 1920 року — Української соціал-демократичної партії.

Життєпис[ред. | ред. код]

Павло Якович Кугій народився 14 січня (26 січня) 1876 р. у родині Кременчуцького міщанина Якова Івановича Кугія та його дружини Пелагеї Луківни. Хрещений у Преображенській церкві м. Кременчука. Воспреємниками при хрещенні були військовий поселенець Верхньодніпровського повіту Попельнастівської волості Филимон Васильович Бойченко та Кременчуцька міщанка Марія Дмитрівна Перепілкина[2].

З серпня 1891 р. по вересень 1894 р. навчався у Кременчуцькому технічному залізничному училищі, яке закінчив. Встановлену практику відбував у службі шляхів Харківсько-Миколаївської залізниці[2].

Станом на листопад 1901 — земський технік у Лохвиці[3].

Станом на 1903 та 1904 рік — помічник техніка Лохвицької земської управи.

У 1905 році був ватажком революційної організації, організовував мітинги та вів посилену протиурядову пропаганду а також агітував за Селянський союз. Брав участь в антиурядовому повстанні 14 грудня 1905 року в Лохвиці. Переховувався до жовтня 1906 року, а коли виникла можливість взяти його на поруки, він повернувся до Лохвиці[4].

За присудом виїзної сесії Харківської судової палати в Лубнах від 21 жовтня 1908 року був засуджений до 2 місяців позбавлення волі, які він відбув у тому ж році у Харкові[5][6][7][8].

З 1906 р. по 1910 р. навчався на механічному відділенні Харківського технічного інституту, який не закінчив[2].

У 1910 році поступив на посаду техніка у Харківській міській управі[5], де працював станом на липень 1911 року[9].

Наприкінці 1913 року безуспішно клопотав про прийняття на посаду техніка при Лохвицькому земстві. Полтавським губернатором йому було відмовлено у наданні посвідчення політичної благодійності[5].

Під час Першої світової війни Павла Яковича було обрано до правління Лохвицького громадського комітету Всеросійського земського союзу з надання допомоги сім'ям осіб, які пішли на війну і пораненим[10].

Станом на 1916 рік — інженер в Лохвицькій земській управі.

До Лютневої революції 1917 року переїхав в м. Ромни, де працював міським інженером щонайменше до жовтня 1917 року.

11 лютого 1918 року був одним з лідерів повстанців, що заарештували більшовицьких зверхників повітвиконкому у приміщенні Лохвицької земської управи. Серед очільників національно зорієнтованих повстанців були: Секретар Ради Ганна Володимирівна Сергієвська (Маценко), офіцери колишньої царської армії, які усвідомили вибір українського народу й стали на бік Центральної Ради — Михайліченко та Мартос, працівник земської управи Кугій та чиновник відділу військового начальника повіту Єрмоленко. Більшовицьких вартових та патрулів було обеззброєно безпосередньо поблизу будинку та у місті[11].

У вересні 1918 року — член Товариства «Батьківщина», проводив оцінку придатності приміщень організації у Києві для можливого використання для вистав Молодого театру[12].

З кінця 1918 року та у 1919 році служив директором департаменту постачання Міністерства шляхів Ради Народних Міністрів УНР та Української Держави на правах 2-го товариша (заступника) міністра. Про його приєднання до лав міністерства пізніше згадував Юрій Коллард:

Повернулися ми до Києва якраз в той час, коли була Гетьманом об'явлена федерація з Росією й почалося повстання. Тоді я повернув свій вагон на Полтаву, а далі на Кременчук, маючи на увазі якось, хоч навкруги, добитися до Директорії, яка тоді була, після відомостей, десь у Білій Церкві або Козятині. З великими труднощами й небезпекою мені все ж вдалося до Ставки Директорії добитися. Всі були страшенно раді моєму приїзду (аж тепер раді!!!), бо біля Директорії не було ані одного спеціаліста старшого залізничника, крім „вельможного пана“, покійника інж. Сидоренка. … Я був призначений на начальника відділу шляхів при Директорії — це з правом міністра. Зі всіх кінців потяглися до мене мої старі співробітники, через Дніпро на човнах перепливали, як, напр., інж. Кугій і т. ін. Відділ шляхів був так за короткий час зорганізований, що мав кадри заступити міністерство шляхів в кожну хвилю, бо на всякому відділі я мав відповідних спеціалістів, молодих, але вже досвідчених людей і відданих національній ідеї громадян.

Українська політична еміграція 1919–1945: Документи і матеріали. — К.: Парламентське вид-во, 2008; ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 84, арк. 96–101

Особова справа студента Павла Яковича Кугія

21 листопада 1918 року у складі місії Міністерства шляхів Української Держави в справі негайного наладнання залізничного руху в Галичині для перевозу військ, зброї і поживи для Галичини, та для навязання найтіснійших зносин українських організацій Наддніпрянщини й Наддністрянщини прибув до Львова[1]. З травня по червень 1919 року перебував у Тернополі, разом з урядом УНР відбув з Проскурова до Кам'янця Подільського.

За Словами А. Андрієвського, 28 квітня 1919 р. на нараді в Рівному, ЦК УПСС у складі О. Макаренка, Д. Симоніва, В. Оскілка, Кугія вирішили усунути кабінет Мартоса-Мазепи, але не чіпати директорії[13].

У 1919 році працював начальником служби при Директорії УНР з ліквідації Гідросоюзу Південно-західного фронту в Києві[6].

У слідчій справі вказано, що Кугій у 1918 році три місяці був членом уряду кабінету Володимира Чехівського, у 1919 році: 8 місяців — кабінету Бориса Мартоса, 8 місяців — директором департаменту Міністерства шляхів, та один місяць — членом закордонної комісії з заготовок[6].

23 грудня 1919 року прибув у Лохвицю, а 24 грудня 1919 року по сімейних справах виїхав до Гадяча.

З 1 лютого до 15 квітня 1920 року працював учителем з фізики та математики у трудовій школі в Гадячі, був членом повітової спілки вчителів.

25 липня 1920 року був заарештований Особливим відділом ВУЧК 14-ї армії в Кременчуці, куди прибув приблизно за місяць до того, в себе вдома під час сну. Був обвинувачений у «контролі та організації повстанства в Україні». Під чад допитів йому ставилося в провину організація боротьби «у запіллі Радянської Армії з метою деморалізації тилу, захопленні транспорту та господарських ресурсів Радянської України». Протокол допиту засвідчує, що слідчих більше цікавила не повстанська діяльність Павла Кугія, а його особисте знайомство та службові відносини з членами українського уряду та безпосередня участь у роботі Ради Народних Міністрів УНР[14]. Також в протоколах допиту йшлося про участь Кугія у повстанській організації, та підтримку зв'язків з різними повстанськими загонами, зокрема у с. Потоки. Планувався захват повстанцями Кременчука, причому вступити до лав повстанців мали звільнені з в'язниці члени повстанської організації. Згідно з обвинуваченням Павло Кугій 10 лютого 1920 року отримав директиви від петлюрівців щодо організації повстанства, пізніше — організував потоцькі та інші повстанські групи.

Подальша доля невідома.

Родина[ред. | ред. код]

Не пізніше 2 листопада (15 листопада) 1901 р. одружився з Тетяною Іванівною[2]. У «Звіті Лохвицького громадського комітету Всеросійського земського союзу з надання допомоги сім'ям осіб, які вийшли на війну і пораненим з 23 липня 1914 по 1 січня 1916» як дійсні члени Лохвицького Громадського Комітету разом з Павлом Яковичем вказані Кугій Тетяна Іванівна та Кугій Раїса Павлівна[10]. На час арешту мав дружину, троє дітей та матір. Дружина на той момент проживала в Лохвиці[6].

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Добржанський О., Старик В. Змагання за українську державність на Буковині (1914–1921 рр.). — Чернівці, 2009. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 жовтня 2015.
  2. ↑ а б в г ДАХО ф. 770, оп. 3, спр. 1591
  3. ↑ ДАПО ф.1011, оп.9, спр.94
  4. ↑ Газета «Рада» (Київ), №28 від 17 жовтня 1906, стор. 3
  5. ↑ а б в ДАРФ, ф. 102, оп. 173, спр. 124 «О мещанине Павле Яковлеве Кугий».
  6. ↑ а б в г ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69270-ФП, т. 21, арк. 39–65. «Справа керівництва УНР»
  7. ↑ Газета «Рада» (Київ), №244 від 25 жовтня 1908, стор. 3
  8. ↑ Газета «Рада» (Київ), №245 від 26 жовтня 1908, стор. 4
  9. ↑ Газета «Утро» (Харків), №1410 від 30 липня 1911, стор. 5. Архів оригіналу за 18 жовтня 2020.
  10. ↑ а б Звіт Лохвицького громадського комітету Всеросійського земського союзу з надання допомоги сім'ям осіб, які вийшли на війну і пораненим з 23 липня 1914 по 1 січня 1916.
  11. ↑ Слово про лохвицького краєзнавця Михайла Ренського. Архів оригіналу за 20 січня 2016.
  12. ↑ Газета «Відродження» (Київ), № 134 від 29 серпня (11 вересня) 1918, стор. 6
  13. ↑ Проблеми політичної історії України (Ukrainian) . Вид-во Дніпропетровського національного університету. 2006.
  14. ↑ Студії з історії української революції 1917–1921 років: на пошану Руслана Яковича Пирога. Збірник наукових праць. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 11 жовтня 2015.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кугій_Павло_Якович&oldid=39048687