Левченко Ірина Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Левченко Ірина Миколаївна
Народилася 15 березня 1924(1924-03-15)
Кадіївка, Луганська округа, Донецька губернія, Українська СРР, СРСР
Померла 18 січня 1973(1973-01-18) (48 років)
Москва, СРСР
Поховання Новодівичий цвинтар
Країна  СРСР
Діяльність письменниця
Alma mater Військова академія бронетанкових військ імені Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського
Знання мов російська
Учасник німецько-радянська війна
Членство СП СРСР
Військове звання підполковник і Радянська гвардія
Партія КПРС
Нагороди
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Левченко.

Ірина Миколаївна Левченко (15 березня 1924(1924-03-15), Кадіївка, Донецька губернія — 18 січня 1973(1973-01-18), Москва) — радянський офіцер, учасниця Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1965). Гвардії підполковник. Перша радянська жінка, удостоєна медалі імені Флоренс Найтінгейл (1961). Дочка репресованого заступника наркома шляхів сполучення Миколи Левченка.

У роки Великої Вітчизняної війни — санінструктор роти 744-го стрілецького полку 149-ї стрілецької дивізії, офіцер зв'язку 41-ї гвардійської танкової бригади. За скоєні подвиги в роки Великої Вітчизняної війни І. Н. Левченко нагороджена трьома орденами Червоної Зірки і 10-ма медалями. Міністр оборони Болгарської Народної Республіки нагородив В. Н. Левченко іменною зброєю.

У повоєнні роки займалася літературною діяльністю, автор численних нарисів і оповідань про героїв війни. Член Спілки письменників СРСР.

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Ірина Миколаївна Левченко народилася 15 березня 1924 року в сім'ї службовця в селищі Кадіївка Лозово-Павловського району Луганського округу Донецької губернії Української РСР[1]. У 2016 році місто Стаханов Стахановської міської ради Луганської області України був перейменований в місто Кадіївка Кадіївської міської ради.

Закінчила 9 класів школи міста Артемівська[1]. Школярка Ірина Левченко вміла стріляти з гвинтівки і надавати першу допомогу пораненим[2]. Переїхала в Москву[3].

У роки Великої Вітчизняної війни[ред. | ред. код]

У Робітничо-селянській Червоній Армії з 1941 року, учасниця Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року[1]. У перші дні війни вона прийшла в районний відділ Червоного Хреста, де її призначили командиром відділення сандружини і визначили пост спостереження (суспільні лазні). Однак ця робота здалася дівчині буденною, бо вона мала намір вирушити на фронт рятувати поранених[3].

У липні 1941 року В Москві створювалися частини і з'єднання народного ополчення. Тиловим частинам діючої армії було потрібно велике число сандружинниць, зв'язківців та інших фахівців[3]. Влітку 1941 року в числі сандружинниць прибула в штаб 28-ї армії в міста Кіров Смоленської області. Служила в операційно-перев'язувальному взводі, потім санінструктором роти 744-го стрілецького полку 149-ї стрілецької дивізії 61-ї армії Брянського фронту)[1].

Німецькі війська підходили до Смоленська і Рославля, куди була спрямована І. Н. Левченко. В листі до матері Ірина Левченко повідомляє про своє перше бойове хрещення:[3] «Люба, кохана матуся! Нас відправили в дивізійний медпункт. Вірніше, це не пункт, а цілий батальйон. Я перебуваю в операційно-перев'язувальному взводі. Сьогодні вночі я отримала бойове хрещення. Привезли кілька поранених і мені доручили їх перев'язати... Відверто кажучи, вигляд великих ран — не подряпин, як вдома, дуже страшний».

Коли дивізія потрапила в оточення, Ірина Левченко на машинах евакуювала 168 поранених. Вийшла з оточення в районі селища Ворошиловський[3].

При переправі через річку Ургу (Новгородська область) Ірину було контужено і поранено в ногу, потрапила в госпіталь[4].

До травня 1942 року 18-річний санінструктор І. Н. Левченко винесла з поля бою і надала першу медичну допомогу 168-ми пораненим[1].В боях за Тулумчак і Карпеч (Керченський півострів, Крим) І. Н. Левченко надала медичну допомогу 30 пораненим і особисто евакуювала з поля бою 28 людей зі зброєю, при цьому захопила одного полоненого і румунський кулемет, доставивши їх у частину.

При цьому сама була важко поранена і евакуйована в госпіталь, де уникла ампутації правої руки[2]. Після одужання медична комісія постановила зняти І. Н. Левченко з військового обліку. Однак Ірина вирішила зв'язати свою долю з танковими частинами. Після неодноразових прохань домоглася зустрічі з командувачем бронетанковими і механізованими військами Червоної Армії генерал-лейтенантом танкових військ Федоренко[2] і була зарахована курсантом в Сталінградське військове танкове училище, евакуйоване в місто Курган[3].

В 1943 році закінчила прискорений курс Сталінградського танкового училища. Через два дні після його закінчення була прийнята у ВКП(б) (лютий 1943)[2][1]. У серпні 1943 року лейтенант Левченко служила ад'ютантом Головного Управління формування та бойової підготовки БТМВ КА. Потім, до переможного завершення війни служила офіцером зв'язку 41-ї гвардійської танкової бригади 7-го механізованого корпусу, що діяв на 2-му і 3-му Українському фронтах, командувала групою легких танків Т-60.

Екіпаж її танка брав участь у штурмі Смоленська, де в 1941 році вона вивозила поранених, звільняла Карпати, Румунію, Болгарію, Угорщину. Війну Ірина Левченко закінчила під Берліном[2].

За подвиги в роки Великої Вітчизняної війни І. Н. Левченко нагороджена трьома орденами Червоної Зірки і 10-ма медалями[3]. Міністр оборони Болгарської Народної Республіки генерал Добрі Джуров нагородив І. Н. Левченко іменною зброєю[2].

В післявоєнні роки[ред. | ред. код]

У 1952 році І. Н. Левченко закінчила Військову академію бронетанкових і механізованих військ імені Р. Я. Малиновського. Деякий час вона працювала, але знань інженера І. Н. Левченко здалося недостатньо. Тому вона поступила в Академію імені М. В. Фрунзе на історичний факультет, який закінчила у 1955 році. З 1958 року — гвардії підполковник запасу[1].

У роки навчання у І. Н. Левченко все більше виявлялася схильність до літературної діяльності. В 1952 році в журналі «Прапор» № 11-12 опублікована її дебютна робота «Повість про воєнні роки», яка в період з 1952 по 1965 року була 8 разів опублікована окремим виданням півмільйонним тиражем[3].

В її творах розкрита доля жінки на війні: «Донька командира» (1955), «Безсмертя» (1960), «Щаслива» (1964, про себе), «Господиня танка» (1964, про механіка-водія Т-34 М. В. Октябрську). Герої І. Н. Левченко — безстрашні, мужні люди, які йдуть на подвиг в ім'я Батьківщини. Маючи особистий досвід нелегкої праці військовим медиком, у своїх статтях і нарисах вона з великою душевною теплотою розповідала про людей у білих халатах. На її думку, «санітарки, санінструктори..., як багато зробили їх слабкі і разом сильні руки, як мало сказано досі про них — цих гордих і добрих слів.»[3][5]

В кінці 1950-х років їздила в Німеччину, де зустрічалася з колишніми борцями Опору, колишніми в'язнями концентраційних таборів, з молодими німцями — будівничими соціалізму. Результатом цієї поїздки стала книга «Люди нової Німеччини» (1959)[2].

Поряд з військовою тематикою в її творах відведено місце і героям мирної праці: «У швидкому поїзді» (1958, про радянських лікарів), «Без квитка» (1962, про комсомольців-целинників), «Щоб яблуні цвіли» (1963), «Люди, штурм, перемога...» (1964, про Красноярську ГЕС), «І ніяк інакше...» (1967, про Ігарку)[3]. Член Союзу письменників СРСР[1].

У 1961 році Міжнародний Комітет Червоного Хреста нагородив її медаллю Флоренс Найтінгейл, яка присуджується медичним сестрам за виняткову відданість своїй справі і хоробрість при наданні допомоги пораненим і хворим, як у воєнний, так і в мирний час[1].

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1965 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому відвагу і мужність» гвардії підполковнику танкових військ запасу Левченко Ірині Миколаївні присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 10677)[1].

Активно працювала в Радянському комітеті ветеранів війни, часто виступала з доповідями, виїжджала за кордон. У 1967 році відвідала В'єтнам, де побувала в тих районах країни, де йшла війна. Проїхала по фронтових дорогах В'єтнаму, побувавши у партизанів, розвідників і на батареях. В'єтнамські друзі подарували їй пам'ятне кільце, виготовлене з 900-го збитого американського літака[3]. Результатом її поїздки до В'єтнаму стала збірка оповідань «Дочки В'єтнаму». З листа Нгуєн Дінь Тхі (В'єтнам): «свого часу Ви, дочка Радянської країни, наділи мундир і взяли в руки зброю, щоб бити фашистів... Ви пройшли до кінця важкий шлях війни, повний страждань, жертв небаченого в історії героїзму... Ви знову потрапили на фронт, де йде вирішальна битва між людиною, варварством і рабством. В дощ і в спеку... Ви йшли по окопах і селах, по пристаням і переправам, палаючим під ворожим вогнем... І всюди, де Ви побували, люди згадують Ваше ім'я.»[3]

Жила в Москві, де померла 18 січня 1973 року. Похована на Новодевичому цвинтарі (ділянка № 4)[1].

Праці[ред. | ред. код]

  • Повесть о военных годах. // журнал «Знамя». — 1952. — № 11—12.
  • Дочь командира: рассказы. — М.: Воениздат, 1955. — 48 с.
  • В скором поезде. — М.: Советская Россия, 1958. — 38 с.
  • Люди новой Германии: заметки советского писателя. — М.: Политиздат, 1959. — 140 с.
  • Бессмертие, 1960.
  • Без обратного билета, 1962.
  • Чтобы яблони цвели. — М.: Воениздат, 1963. — 179 с.
  • Счастливая. — М.: Советская Россия, 1964. — 92 с.
  • Хозяйка танка [Архівовано 20 лютого 2020 у Wayback Machine.]. — М.: Политиздат, 1964.
  • Люди, штурм, победа: [героическая быль о строителях Красноярской ГЭС]. — Красноярск: Красноярское книжное издательство, 1964. — 108 с.
  • И никак иначе… — М.: Молодая гвардия, 1967. — 402 с.
  • Дочери Вьетнама. — М.: Воениздат, 1967. — 46 с.
  • Капли военной грозы. — М.: Советская Россия, 1973
  • Повесть о военных годах. [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.] — М.: Советская Россия, 1983. — 384 с. — (Подвиг). Тираж 100 000 экз.

Нагороди та звання[ред. | ред. код]

Радянські державні нагороди та звання[1]:

Іноземні нагороди[3]:

Інші нагороди[1]:

Пам'ять[ред. | ред. код]

Поштовый конверт. СРСР, 1979 р.
Могила Левченко на Новодівичому кладовищі Москви.

Похована на Новодівичому кладовищі в Москві, ділянка № 4, де їй встановлено пам'ятник[1].

Почесний громадянин міста Артемівська Луганської області України. Її ім'я було присвоєно одному з кварталів міста Луганська. На будівлі школи № 3 міста Артемівськ, де навчалася І. Н. Левченко, встановлена меморіальна дошка. Пам'ятний знак з написом: «Тут жила Герой Радянського Союзу, підполковник, письменниця Левченко Ірина Миколаївна (1924-1973)» встановлений на одному з фасадів «Будинку на набережній» в Москві[1].

У 1975 році її ім'ям названа вулиця в Москві.

У 1979 році випущено конверт Пошти СРСР (художник П. Бендель, номер за каталогом Лапкіна 79-452 (13702))[1].

В місті Алмазна названа вулиця ім. Ірини Левченко, на якій розташований залізничний вокзал станції Стаханов

Сім'я, особисте життя[ред. | ред. код]

Її батько, Микола Іванович Левченко, був начальником «Донугля», потім очолював Донецьку, Ленінську залізниці, був заступником наркома шляхів сполучення, був репресований[1]. Дід Ірини, Сараєв Сергій Петрович, був убитий царською поліцією під час нічної облави. Бабуся Марія Сергіївна Сараєва-Зубкова — учасник громадянської війни, кавалер двох орденів Червоного Прапора, бригадний комісар Чонгарської кавалерійської дивізії Першої кінної армії[2].

Є дочка Ольга[2]. У В'єтнамі усиновила юнака Чан Зионга, у якого в дев'ять років була вбита рідна мати, а в 16 років він пішов у партизани і став одним з кращих розвідників Армії визволення[2].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Левченко Ірина Миколаївна. // Сайт «Герои страны» (рос.).
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м Лернер, 1969.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Кузьмин, 1970.
  4. ↑ 15 марта – 95 лет со дня рождения гвардии полковника, Героя Советского Союза Ирины Левченко. Архів оригіналу за 24 лютого 2020. Процитовано 3 березня 2020.
  5. ↑ И. Н. Левченко. Газета «Медицинский работник» от 8 марта 1967 года.

Література[ред. | ред. код]

  • Лунин И. Ф. Левченко Ирина Николаевна [Архівовано 3 березня 2020 у Wayback Machine.] / Краткая литературная энциклопедия: В 9 т. — М.: Советская энциклопедия, 1962—1978.
  • Советская женщина — защитница Родины. Ивановское областное государственное издательство. Иваново, 1942. — С. 20.
  • Лернер Л. Солдатами не рождаются // {{{Заголовок}}} / Редактор-составитель Л. Ф. Торопов. — М. : Политиздат, 1969. — 447 с.
  • Кузьмин М. К. Левченко Ирина Николаевна // {{{Заголовок}}} / Редактор Т. В. Калью. — 2-е изд. — М. : Медицина, 1970. — С. 209-212. — 223 с. — 16 000 прим.
  • Булкин С. П. Герои Отечества. — 2-е изд. — Донецк: Донбасс, 1977.
  • Герои огненных лет. Книга 6. — М.: Московский рабочий, 1983
  • Подвиги, ставшие легендой. — Донецк: Донбас, 1985
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Левченко_Ірина_Миколаївна&oldid=38811824