Легкий вертоліт спостереження

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вертоліт OH-58 Kiowa, переможець у другому турі змагання на ЛВС

Легкий вертоліт спостереження (ЛВС) програма армії США — програма для оцінки, розробки і льотних випробувань легкого розвідувального вертольота для заміни армійського вертольоту OH-13 Sioux. Програма з'явилася з початком війни у В'єтнамі і сприяла у розвитку вертолітобудування, особливо у розробці газотурбінних двигунів. Три машини у кінцевому результаті були прийняті на службу, одна як тренувальний вертоліт і дві як вертольоти спостереження для використання як розвідувальних на полі бою.

Історія[ред. | ред. код]

У липні 1953 управління генерала-лейтенанта Джона Далквіста, командувача польовою армією, видало характеристики для двомісного розвідувального вертольота штаб-квартирі армії. Приблизно через рік, у травні 1954, управління Далквіста в черговий раз наголосило на потребі у розвідувальному літальному апараті для заміни літака і рекомендувало придбати кілька YH-32 для тестування. Попередня оцінка конструкції YH-32 визнала, що вертоліт не підходить для таких завдань і випробування було відмінено.[1]

У 1955 польова армія була переведена до Командування континентальною армією (CONARC). Далквіст, який отримав звання 4-зіркового генерала 18 серпня 1954, залишився командувачем. 11 жовтня 1955, CONARC рекомендувало армійському департаменту розпочати програму з розробки вертольота спостереження для заміни OH-13 Sioux та OH-23 Raven. Голова армійських досліджуванні та розробок погодився включити вимоги на новий вертоліт до бюджету 1957 фінансового року 19 березня 1956, після повідомлення CONARC про відсутність розробок літальних апаратів на заміну.[2]

Протягом наступних трьох років, було розглянуто три вертольоти як кандидати на заміну OH-13 та OH-23; Sud-Ouest Djinn, Hughes 269 та Brantly B-2. Літальні апарати отримали назви YHO-1 DJ, YHO-2 HU та YHO-3 BR, відповідно. До жовтня 1958 було закінчено службові випробування Sud Aviation YHO-1 DJ. У наступному році було проведено випробування YHO-2 HU в умовах пустелі і помірних температур. YHO-3 BR не завершив випробування після виявлення істотних недоліків у конструкції. Випробування продемонстрували, що YHO-2 найбільше задовольняє потребам, але через обмежену вантажопідйомність, його визнали не придатним замінити OH-13.[3]

ЛВС[ред. | ред. код]

14 жовтня 1960 Бюро озброєнь ВМС США видало технічну специфікацію 153, запит пропозицій (RFP) на чотиримісний, турбінний, легкий вертоліт спостереження здатний виконувати різні завдання: перевозити бійців, ескортувати та атакувати цілі, евакуювати поранених і вести спостереження.[4] 25 виробників літальних апаратів були запрошені до участі у програмі від імені начальника транспорту армії. У січні 1961, 12 виробників, у тому числі Cessna, Hughes Tool Co. Aircraft Division, Hiller Aircraft та Bell Helicopters, представили 19 розробок.[3][5]

ВМС США разом з армією провели оцінювальні експертизи наданих проектів.[6] У жовтні 1961 армія обрала три розробки для проведення льотних випробувань. Розробка Bell D-250[7] була рекомендована армією[6] і отримала позначення YHO-4 (пізніше YOH-4),[8] Hiller Model 1100 була рекомендована ВМС [6] і отримала назву YHO-5 (пізніше YOH-5) та Hughes Model 369 була обрана для порівняння[6] і отримала назву YHO-6 (пізніше YOH-6). Кожний виробник надав 5 випробувальних прототипів своїх вертольотів армії для льотних випробувань у таборі Ракер, Алабама.

Результатом льотних випробувань було обрання Hiller YOH-5 та Hughes YOH-6 для участі в торгах на вартість контракту. Контракт виграла ставка Ґ'юза, хоча Гіллер протестував проти цього рішення, і у 1965, YOH-6 був названий OH-6A Cayuse.

У 1967 відновило конкурс на ЛВС і Bell представив для участі у програмі свою модель 206A. Fairchild-Hiller не змогли представити свій YOH-5A, який вони успішно продавали як FH-1100.[9] Врешті решт Bell виграли контракт і модель 206A отримала назву OH-58A. Згідно з армійськими традиціями найменувань, OH-58A отримав назву Kiowa на честь корінного народу Америки.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Weinert 1991, p. 205.
  2. ↑ Weinert 1991, pp. 205—206.
  3. ↑ а б Weinert 1991, p. 206.
  4. ↑ Apostolo 1984
  5. ↑ Remington, Steve.
  6. ↑ а б в г Spangenberg, George A. «George A. Spangenberg Oral History» [Архівовано 10 вересня 2008 у Wayback Machine.]. edited by Judith Spangenberg-Currier. pdf.
  7. ↑ Holley and Sloniker, p. 7.
  8. ↑ Beechy, Robert.
  9. ↑ Michael J. Hirschberg and David K. Daley (7 July 2000).

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Apostolo, Giorgio. The Illustrated Encyclopedia of Helicopters. New York: Bonanza Books, 1984. ISBN 0-517-43935-2
  • Holley, Charles, and Mike Sloniker. Primer of the Helicopter War. Grapevine, Tex: Nissi Publ, 1997. ISBN 0-944372-11-2
  • Weinert, Richard P., Jr. A History of Army Aviation – 1950—1962. Fort Monroe, Virginia: Office of the Command Historian, U.S. Army Training and Doctrine Command, 1991.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Легкий_вертоліт_спостереження&oldid=34060928