Лохвицька Лариса Юріївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лохвицька Лариса Юріївна
Народилася 11 квітня 1954(1954-04-11) (70 років)
Київ, Україна
Громадянство Україна
Місце проживання Київ
Діяльність математик, журналіст, дисидент
Alma mater Київський державний університет ім. Тараса Шевченка
Заклад Українська Гельсінська група
Членство Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Український культурологічний клуб і Українська республіканська партія (1992)
У шлюбі з Мілявський Леонід

Лохвицька Лариса Юріївна – Борець за незалежність України у XX сторіччі[1], українська політична та релігійна діячка, учасниця національно-визвольного руху та руху за відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Працювала у ряді політичних і релігійних організацій. Член Київської організації Української Гельсінської Спілки, член Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська Спілка, член Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Нагороджена Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги.

Біографія[ред. | ред. код]

Лохвицька Лариса Юріївна народилася 11 квітня 1954 року в місті Києві. У 1978 р. закінчила факультет кібернетики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю "прикладна математика". З 1976 по 1981 роки працювала програмістом у відділі АСУ тресту «Південзахідтрансбуд».

У 1980 році разом з групою молодих київських інтелектуалів організувала Київський демократичний клуб[2], на зібраннях якого велися дискусії на політичні, філософські, літературні та релігійні теми. Читалися власні публіцистичні та художні твори, самвидав, поширювалася інформація з передач західного радіо. Члени Клубу склали Маніфест, де проголошували свої антикомуністичні та антиімперські погляди. У липні 1980 року склали листівку з закликом підтримати бойкот «Олімпіади-80» в СРСР у зв’язку з окупацією Афганістану.

11.01.1981 р. Лохвицька  була заарештована в Києві (разом з Леонідом Мілявським, Сергієм Набокою та Інною Чернявською) за звинуваченням у розклеюванні  напередодні річниці січневих арештів 1972 року (День українського політв’язня) летючок із закликом підтримати політичних в’язнів такого змісту: «Співвітчизники! 12 січня громадськість всього світу відзначає День українського політв’язня. Піднімемо свої голоси на захист тих, хто страждає в тюрмах і таборах за свободу і незалежність нашої Батьківщини» [3][4]. Їх видрукували Л. Лохвицька та І. Чернявська.  Під час обшуку в помешканні Лохвицької  були вилучені матеріали самвидаву, власні статті, вірші, оповідання та щоденники. Їй було інкриміновано написання  оповідання «Вибрати свободу» - про політичні переслідування в СРСР, статтю про тенденції розвитку радянського суспільства, де прогнозувався крах комуністичної системи та дезінтеграція імперії, декілька сатиричних віршів, збірник «Записки радіослухача», а також розмови в середовищі знайомих про окупацію Чехословаччини (1968) і Афганістану (1979) радянськими військами. 19.06.1981 р. Лариса Лохвицька була засуджена Київським міським судом  за ст. 187 прим КК УРСР «Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад» до трьох років позбавлення волі в таборах загального режиму. Слідство вів старший слідчий прокуратури м. Києва В.Б. Танцюра,  прокурор Абраменко Л.М., суддя – Майбоженко В.Н. Покарання відбувала у харківській колонії ЮЖ-313/54.

Після звільнення, з 1984 по 1990 роки, Лохвицька працювала інженером-програмістом у проектному інституті «Важпромавтоматика».

Телефон її помешкання передавався через Радіо Свобода як контактний Української Гельсінської Спілки. За Лохвицькою велося постійне спостереження, проводились обшуки.

У 1987 році вона стала одним із членів-засновників Українського культурологічного клубу[5][6][7]. Очолювала релігійну секцію Клубу. 1988 року вступила до Української Гельсінської Спілки[8]. З 1990 по 1992рр. була членом Української республіканської партії (УРП). У рамках діяльності УКК та УГС брала участь у мітингах і демонстраціях (зокрема присвяченій 2-й річниці Чорнобильської катастрофи), в організації перепоховання праху В.Стуса, Ю.Литвина і О.Тихого, збиранні підписів на підтримку вимог кримських татар і легалізації Української греко-католицької церкви. Співпрацювала у незалежній газеті «Голос відродження», була кореспондентом Радіо Свобода та правозахисного видання «Экспресс-Хроника».

У лютому 1988 року разом з о. Богданом Михайлечком, Тарасом Антонюком, Анатолієм Битченком і Миколою Будником створила Ініціативний комітет з відродження Української Автокефальної Православної Церкви і поширила відповідне Звернення до всіх архиєреїв, ієреїв та православних християн в Україні та діаспорі. Добилася від влади передання УАПЦ закритого і зруйнованого комуністичною владою православного храму св. Миколи (Притиска) на Подолі. Працювала спочатку скарбником, а потім старостою у цьому храмі. Була членом Київської єпархіальної ради УАПЦ, секретарем Київського православного братства Андрія Первозванного. Обиралася делегатом Першого Всеукраїнського Собору УАПЦ (1990)[9], який проголосив відродження автокефалії УПЦ, та делегатом об'єднавчого Собору (1992), на якому було створено УПЦ Київського Патріархату. Деякий час разом з О. Гейко-Матусевич видавала журнал «Церква і життя», була дописувачем газети «Наша віра». Лохвицька – автор статей і виступів на релігійну та актуальну церковну тематику[10]. 1996-го року почала працювати відповідальним секретарем «Ліберальної газети» (орган Ліберальної партії України), з 1997 головний редактор «ЛГ». З 1999 по 2018 рр. - керівник прес-служби ЛПУ, член Президії Політради ЛПУ. Вийшла з партії по ряду політичних причин.

Зараз проживає у Києві. На пенсії. У шлюбі з Леонідом Мілявським, має сина. Продовжує займатися громадською діяльністю.

Джерела[ред. | ред. код]

  • У Києві засудили Лохвицьку Л., Мілявського Л., Набоку С. і Чернявську І. за розповсюдження летючок // Смолоскип.  – 1982. - №3. – с. 1-2.

Four Kiev Aktivists sentenced for Leaflets // Smoloskyp. – 1982 - №3. – С.1. 10.

  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської Групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1981. Випуски 5, 7,8, 9; 1984. С. 1 – 20.
  • Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 9-10. Жовтень-листопад 1987. Київ-Львів. Передрук закордонного представництва Української Гельсінської Спілки – С.179
  • Сергій Набока. Український  культурологічний клуб.  – Київ, 1987 // Український альманах. 1997. – Варшава. Об’єднання українців у Польщі., 1997 – С. 154-156.
  • Відгук на статтю «Театр тіней»  // Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10. Серпень, вересень, жовтень-листопад 1987. Київ-Львів. Передрук самвидавного журналу з України. – Торонто-Балтимор: Українське Видавництво “Смолоскип” ім. В.Симоненка, 1988. – С. 521.
  • Лохвицька Л. І відчиняться двері храмів…: Нотатки про Всеукраїнський собор УАПЦ // Літературна Україна. – 1990. – № 25; Віра. – 1990. – Ч. 3. – С. 7-10.
  • Від собору УАПЦ до інтронізації першого українського Патріарха // Церква й життя. – 1990. – Ч.3.
  • Роздуми про міжцерковний конфлікт // Віра. – 1990. – Ч.2. – С. 18-19.
  • Документальні матеріали комітету відродження УАПЦ. Випуск 1–4. Лютий 1989 – червень 1990. Передрук самвидавчого журналу з України. Відомості митрополії УАПЦ у діаспорі й єпархіального управління у Великій Британії. – 1990.
  • Перша парафія УАПЦ в Києві // Свобода. – 1992. – Ч. 69.
  • Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. – Вильнюс–Москва: Весть, 1992. – С. 33.
  • Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 173.
  • Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги, 1998. – С.217.
  • Сергій Набока. «Я «по жизні» журналіст, редактор і видавець…» Останнє інтерв’ю Сергія Набоки Вахтанґові Кіпіані 21.11. 2002 // Українська правда, 2003. – 21 січня;
  • Київська весна / Упорядник і ред. О. Шевченко. К.: : Видавництво ім. О. Теліги. 2005 – С. 11,13,36,110, 122-129, 143, 264,299, 318, 369,503, 515,517, 556.
  • Захаров Є. Жага свободи. Дзеркало тижня, №1 (630) – 2007.  – 13-19 січня.
  • Сергій Грабовський. Вони прийшли, щоб звільнити нас: до двадцятиріччя УКК. // Українська правда. 2007. – 7 серпня
  • Овсієнко В. Справляємо «Різдвяних Василів» – згадуємо тих, хто не скорився // Україна Молода, № 9, 2007. – 18 січня.
  • Обертас О. День українського політв’язня // Смолоскип України, №1 (138). – 2007. – Січень.
  • Жердєва І.В. Давня та нова історія України. Роль православних газет і журналів в міжконфесійних відносинах за часів незалежності України. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2009. Вип. ХХVII.
  • Релігійна політика в Україні у 1960-х – 1980-х роках і сучасна практика міжконфесійних відносин. Інститут історії України НАН України. – 2010. (П.М. Бондарчук, В.М. Даниленко, В.О. Крупина, О.Н. Кубальський).
  • Рух опору в Україні.1960-1999.  Енциклопедичний довідний / Передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. - С.381-382.
  • Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна. Частина третя. / Харківська правозахисна група. – Х.: «Права людини» , 2011. С. 1194-1196.
  • Лариса Лохвицька. Українська Гельсінська Спілка у спогадах і документах.  За крок до волі. - К.: «Ярославів вал». 2012. - С. 143-152.
  • В.В. Овсієнко. Лохвицька Лариса Юріївна. Енциклопедія сучасної України; НАН України, НТШ. - Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 3 січня 2023.
  2. ↑ КИЇВСЬКИЙ ДЕМОКРАТИЧНИЙ КЛУБ (КДК). Дисидентський рух в Україні. Процитовано 3 січня 2023.
  3. ↑ ЛОХВИЦЬКА ЛАРИСА ЮРІЇВНА. Дисидентський рух в Україні. Процитовано 3 січня 2023.
  4. ↑ Алексеева, Людмила. История инакомыслия в СССР (PDF) (російською) .
  5. ↑ Касьянов, Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років (PDF).
  6. ↑ УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ (УКК). Дисидентський рух в Україні. Процитовано 3 січня 2023.
  7. ↑ Вони прийшли, щоб звільнити нас: до двадцятиріччя УКК. Українська правда (укр.). Процитовано 3 січня 2023.
  8. ↑ УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (УГС). Дисидентський рух в Україні. Процитовано 3 січня 2023.
  9. ↑ Відродження своєї Церкви. Газета "День".
  10. ↑ Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, 5-6 червня 1990 р. Історична правда. Процитовано 3 січня 2023.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лохвицька_Лариса_Юріївна&oldid=41433606