Любимов Олександр Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Любимов.
Любимов Олександр Михайлович
рос. Александр Михайлович Любимов
Ім'я при народженні рос. Александр Михайлович Любимов
Народився 23 червня 1962(1962-06-23) (61 рік)
Москва, СРСР
Країна  СРСР
 Росія
Діяльність журналіст, ведучий, кінопродюсер, телеведучий, виробник, тележурналіст, радіоведучий, телепродюсер, гітарист
Alma mater Московський державний інститут міжнародних відносин
Знання мов російська
Партія Громадянська платформа
Батько Любимов Михайло Петрович
У шлюбі з Tatyana Pushkinad
Нагороди
Орден Пошани (Російська Федерація) Орден Дружби (Російська Федерація)
IMDb ID 3114614
Сайт lyubimov.com

Олександр Михайлович Любимов (23 червня 1962 (61 рік), Лондон) — російський журналіст, теле- і радіоведучий, продюсер, медіаменеджер. Був одним з творців[1] незалежної телекомпанії BID (17,14 %)[2]. Генеральний директор (1995—1997) і президент (з 2014 року) телекомпанії «ВИD» (з 2017 року — «ВИDgital»), генеральний директор «РБК-ТБ» (2011—2014), віце-президент Академії російського телебачення[ru].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 23 червня 1962 року в Лондоні[3]. Син відомого розвідника Михайла Любимова і актриси Катерини Вишневської[4].

Родина[ред. | ред. код]

  • Батько — Михайло Петрович Любимов (нар. 1934), письменник, публіцист, кандидат історичних наук, полковник зовнішньої розвідки у відставці.
  • Мати — Катерина Павлівна Любимова (Вишневська) (1934 — 08.02.1991) — була актрисою театру ім. Гоголя в Москві.[5][6]
  • Дідусь по матері — Павло Дмитрович Єрмілов (20.06.1901 — 1992) — актор і режисер, служив у МХАТ-2.[7]
  • Перша дружина — Тетяна Пушкіна[ru].
    • Дочка — Катерина[8][9].
  • Друга дружина — Наталія Юріївна Куникова, перекладач і викладач японської мови, онука Героя Радянського союзу Цезаря Кунікова.
    • Сини — Кирило, Олег і Костянтин.

Кар'єра[ред. | ред. код]

У 1976 році вступив у комсомол.

У 1984 році закінчив факультет міжнародних економічних відносин МДІМВ. Володіє англійською, французькою та данською мовами.

З 1985 по 1987 рік працював на Іномовленні Держтелерадіо у відділі скандинавських країн.

У 1987 році перейшов на телебачення — кореспондентом, а потім ведучим програми «Взгляд», з 1991 року «Взгляд з підпілля».

Навіть 10 років по тому «Огонёк» позиціював ведучих як «народних героїв»[10]:

Хто пам'ятає, скільки їх було, ведучих «Взгляду», що з'являлися в найвільнішій студії «Останкіно» по п'ятницях? Лістьєв, Любимов, Захаров, Політковський, Мукусєв. Хто ще — Ломакін, Додолєв, Боровик … Вони стали народними героями, які уособлювали зміни всередині країни, так само, як символом перебудови за кордоном був Горбачов. Тому що разом з ними, смілішаючи від п'ятниці до п'ятниці, ми вчилися говорити не кухонним шепотом, а вголос: в СРСР все-таки є секс, у капіталізму теж буває людське обличчя, рок-н-рол живий, Чорнобиль не аварія, а трагедія … Але коли ми разом пройшли майже весь демократичний буквар і навчилися голосно говорити, було вже майже все одно, хто говорить з нами зі студії «Взгляду». За що всім, хто будь-коли робив це, велике людське спасибі.

Сам журналіст при цьому стверджує[11]: «Любов до минулого заважає бачити сьогодення». Разом з іншим ведучим забороненої програми «Взгляд», Олександром Політковським[12] готував випуски передачі «Взгляд з підпілля», які підпільно поширювалися на касетах по всьому Радянському Союзу[13]. Але проект не став успішним[14]:

випуски «Взгляду з підпілля» за гостротою і динамічністю поступалися офіційному, дозволеному «Взгляду». Ні Любимов, ні Мукусєв, який після розколу робив щось своє, регіональне, не були пристосовані до існування в підпіллі. Їхня стихія — легальність. У підпіллі дуже важко бути професіоналами. Політковський часто впадав у поганий смак, все глибше забиваючись у свою «кухню» і чітко еволюціонуючи в бік червоної частини спектра. Його розчарування в демократії носило майже говорухінський характер, але оскільки він, на відміну від Говорухіна, довго був цієї демократії символом і буревісником (а фільм «Так жити не можна» все-таки дивилося куди менше народу, ніж «Взгляд»), то зовсім вже рвати з демократичною традицією йому було і ризиковано, і не личило.

З лютого по серпень 1992 року обіймав посаду директора Студії міжнародних програм обміну відео РДТРК «Останкіно».

З березня 1992 року по вересень 1993 року автор і ведучий програми «Червоний квадрат», з вересня 1994 року автор і ведучий програми «Взгляд з Олександром Любимовим».

Голова Ради засновників ЗАТ «Телекомпанія „ВИД“», з 1993 року віце-президент ЗАТ «Телекомпанія „ВиД“», член Ради директорів телекомпанії «ВиД».

У 1994 році разом з Іваном Демидовим був продюсером розважальної шоу-програми «ВиДу» «Академія».

У березні 1995 року, після загибелі Владислава Лістьєва, зайняв пост Генерального директора телекомпанії ВИД.

З квітня 1995 року по вересень 1997 року автор і ведучий програми «Один на один[ru]».

У 1996 році закінчив курс «Менеджер виборчої кампанії і політичний консультант» у Гарвардському університеті.

29 квітня 1997 року на засіданні Ради директорів телекомпанії «ВиД» було прийнято рішення про звільнення Любимова від займаної посади генерального директора компанії у зв'язку з переходом на іншу роботу". Переходить у штат ЗАТ «Громадське російське телебачення» (ОРТ), де стає консультантом Генерального продюсера інформаційних програм ЗАТ «ОРТ» Ксенії Пономарьової[ru]. У липні 1997 року був призначений виконавчим директором суспільно-політичного мовлення ЗАТ «Громадське російське телебачення».

13 жовтня 1997 року наказом в. о. Генерального директора ОРТ К. Пономарьової був призначений директором Дирекції інформаційних програм ЗАТ «ОРТ»[15].

Олександр Любимов у 2009 році

У березні 1998 року був звільнений з посади керівника інформаційного мовлення ОРТ.

З 1998 року — член Академії російського телебачення[16]. Був її віце-президентом.

З листопада 1998 року по червень 2001 року — автор і ведучий щоденної програми політичного інтерв'ю «Тут і зараз» (ОРТ)[17].

З березня 2001 по березень 2003 року — перший заступник генерального директора «Першого каналу»[18]. З 17 листопада 2001 по 24 грудня 2004 рік протягом п'яти сезонів був продюсером проекту «Останній герой (реаліті-шоу)[ru]»[19]. З 2003 по 2004 рік був другим продюсером (разом з Ларисою Синельщиковою[ru]) музично-розважальної телегри «Вгадай мелодію» на «Першому каналі».

З 21 березня 2001[1] по жовтень 2008 року[20] — президент Спілки творчих працівників ЗМІ «Медіасоюз».

З березня 2006 по серпень 2007 року вів власну авторську передачу на радіостанції «Сіті ФМ[ru]»[21].

З 2007 по 2011 рік — співробітник ВГТРК. З 2007 по 2008 рік вів програму «Сенат» на каналі «Росія»[22].

У грудні 2007 року призначений першим заступником генерального директора телеканалу «Росія»[23].

З 5 жовтня[24] по 28 грудня 2008 року вів телепроєкт ВГТРК «Ім'я Росія[ru]»[25].

У серпні 2011 року залишив ВГТРК, ставши членом політичної партії «Праве діло[ru]»[26]. У листопаді цього ж року пішов з партії і очолив телеканал РБК[27].

27 жовтня 2012 року обраний членом Федерального комітету політичної партії Громадянська платформа[28].

10 грудня 2014 року залишив посаду генерального директора РБК-ТВ, при цьому він залишився в раді директорів[29].

У грудні 2014 року повернувся в телекомпанію «ВИD», де знову зайняв посаду президента[16]. З жовтня 2017 року став продюсером ток-шоу «Жди меня», яке переїхало з «Першого каналу» на телеканал «НТВ» і виробляється реорганізованою телекомпанією «ВИDgital»[30].

Деякі факти[ред. | ред. код]

  • У молодості дуже добре грав на гітарі, зрідка писав пісні (зокрема на вірші батька). Навчив грати на гітарі свого сусіда по дачі, майбутнього музиканта, актора і шоумена Олексія Кортнєва[31].
  • Офіцер ПДВ. Протягом декількох років влітку проходив військову підготовку за спеціалізацією диверсант.
  • У вересні 1989 року заарештований за безпідставним звинуваченням у зґвалтуванні: «На мене завели кримінальну справу за звинуваченням у зґвалтуванні двох неповнолітніх дівчат в місті Сочі, навіть надрукували про це велику статтю „Піна на березі“ в газеті „Правда“. Я просидів у сочинському КПЗ кілька годин, а потім втік, побивши п'яного міліціонера, який зайшов до мене в камеру». Кримінальній справі ходу не дали, а незабаром Любимов отримав депутатську недоторканність, ставши депутатом Верховної Ради РРФСР від міста Мічурінська (зі «Взгляду» депутатами стали також Мукусєв і Політковський)[32].
  • У січні 1999 року Любимов провів кілька випусків програми «Тут і зараз» з ЦИТО імені М. М. Приорова[ru], куди він був доставлений з переломом ключиці. В актовому залі центру була обладнана міні-студія, а з Любимова на час ефіру знімали пов'язки[33]. Крім того, в якийсь момент Любимов «втік» з ЦИТО, щоб провести один випуск «Взгляду»[34].
  • У книзі «Бітли перебудови» розказано, що у Любимова першого з ведучих програми «Взгляд» з'явився особистий автомобіль[35].
  • У 2003 році, за чутками, Любимов мав бути призначений генеральним директором ТВС[ru], однак призначення не відбулося.[36]
  • 18 березня 2005 року потрапив у серйозну ДТП: його «Мерседес-320» виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з «Ровером», пасажири якого загинули, водій службової машини отримав «вивих пальців лівої стопи», у самого Любимова — «відкритий перелом лівої гомілки»[37].
  • Підозрюється у симпатиях путинському режиму. Відкрито позицію по збройній агресії росії проти України з 2014 року ніколи не висловлював. З березня 2022 року зник з інформпростору та не веде власну сторінку у фейсбуці.

Думки[ред. | ред. код]

Журналіст належить до плеяди перебудовних публіцистів, які сформували новомову 90-х[38]:

Це молоде покоління — в основному діти тих самих шістдесятників Володимир Яковлєв, Артем Боровик, Дмитро Ліханов, Євген Додолєв, Олександр Любимов, — вже бере своє. Представники недавньої «золотої молоді», які виросли у величезних квартирах або провели отроцтво за кордоном, молоді випускники міжнародного відділення журфаку МДУ, вони починають робити погоду на телебаченні і в пресі. Відмінні стартові можливості і вроджена відсутність страху дозволяє їм протягом півроку розтабуювати всі заборонені теми і відвідати всі гарячі точки, куди раніше не ступала нога радянського журналіста.

Фільмографія[ред. | ред. код]

Озвучення[ред. | ред. код]

  • 2007 — диснеївський мультфільм «Книга джунглів» 1967 року, озвучив невелику роль прийомного батька Мауглі — вовка Рами[40].

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Любимов А. М., Ахметов К. С.. ВИD на ремесло: как превратить талант в капитал. — М. : АСТ, 2017. — 352 с. — 5000 екз. — ISBN 978-5-17-103863-2.

Нагороди[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Александр Любимов. Архів оригіналу за 7 жовтня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  2. ↑ Телерадиокомпании. Архів оригіналу за 21 лютого 2015. Процитовано 17 липня 2019.
  3. ↑ От разведчика до летописца. Михаил Любимов: «Причудливо стасовалась колода…». Архів оригіналу за 15 березня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  4. ↑ Биография Александра Любимова | РИА Новости. Архів оригіналу за 21 січня 2013. Процитовано 6 січня 2013.
  5. ↑ Семейный архив | Материнская линия — преимущественно Вишневские. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  6. ↑ Семейный архив | Любимова (Вишневская) Екатерина Павловна. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  7. ↑ Семейный архив | Ермилов Павел Дмитриевич. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  8. ↑ Александр Любимов — Без дураков — Эхо Москвы, 01.07.2012. Архів оригіналу за 3 грудня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  9. ↑ Александр Михайлович Любимов: биография, личная жизнь, карьера. Архів оригіналу за 23 липня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  10. ↑ 10 лет меняя взгляд на мир. // Огонёк, 1997, № 52. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 10 лютого 2013.
  11. ↑ Вера Цветкова. (5 октября 2007). Бунтарь повзрослевший. Независимая газета. Архів оригіналу за 1 березня 2012. Процитовано 13 серпня 2010.
  12. ↑ Известия. Ру: Журналист Александр Любимов: «Цены тогда были: бутылка пива за секс»
  13. ↑ Политковский Александр Владимирович — биография. Архів оригіналу за 31 березня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  14. ↑ Kinoart.ru: «Взгляд» и Нечто. Архів оригіналу за 17 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  15. ↑ Васильев и Любимов. Информация Первого канала теперь зависит от Александра Любимова. Коммерсантъ. 14 жовтня 1997. Архів оригіналу за 14 липня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  16. ↑ а б Любимов Александр Михайлович. Фонд «Академия Российского телевидения». Архів оригіналу за 9 жовтня 2017. Процитовано 13 жовтня 2017.
  17. ↑ Александр Любимов покинет телеэфир. Известный телеведущий назначен первым заместителем генерального директора ОРТ. Комсомольская правда. 20 березня 2001. Архів оригіналу за 11 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  18. ↑ С Первого канала уходят Александр Любимов и Николай Николаев. Архів оригіналу за 19 жовтня 2016. Процитовано 17 липня 2019.
  19. ↑ "Последний герой-2" будут снимать на Алтае. NEWSru.com. 1 лютого 2002. Архів оригіналу за 27 жовтня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  20. ↑ Главред журнала "Эксперт" сменил Александра Любимова на посту главы "Медиасоюза". NEWSru.com. 4 жовтня 2008. Архів оригіналу за 3 лютого 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  21. ↑ Юлия Ларина. Радиоактивные [Архівовано 25 травня 2019 у Wayback Machine.] Журнал «Огонёк» № 9 от 05.03.2006, стр. 25
  22. ↑ АЛЕКСАНДР ЛЮБИМОВ: "Я НЕ ЗОРРО!". Труд. 8 листопада 2007. Архів оригіналу за 3 липня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  23. ↑ «Взгляд. Деловая газета» // Любимов выходит из тени. Архів оригіналу за 15 жовтня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  24. ↑ Россия назвала своё имя. Взгляд. 24 вересня 2008. Архів оригіналу за 20 квітня 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  25. ↑ Что в имени тебе моем?. Журналист. 1 січня 2009. Архів оригіналу за 18 березня 2016. Процитовано 12 квітня 2022.
  26. ↑ Тележурналист Любимов подтвердил, что вступил в "Правое дело". РИА Новости. 12 серпня 2011. Архів оригіналу за 18 вересня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  27. ↑ РБК-ТВ меняет лицо. Деловой телеканал возглавил Александр Любимов. Российская газета. 18 листопада 2011. Архів оригіналу за 5 березня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  28. ↑ Состав федерального комитета партии Гражданская платформа [Архівовано 2 травня 2015 у Wayback Machine.] // Официальный сайт партии Гражданская платформа, 27.10.2012 г.
  29. ↑ Lenta.ru // Александр Любимов покинул пост гендиректора РБК-ТВ. Архів оригіналу за 30 вересня 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  30. ↑ Любимов рассказал, почему «Жди меня» переезжает на НТВ. По словам продюсера, причина «трансфера» - смена приоритетов Первого канала. Комсомольская правда. 10 жовтня 2017. Архів оригіналу за 13 жовтня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  31. ↑ Марина Макунина. . — № 03.
  32. ↑ Федор Раззаков Страсть на «Google Books»
  33. ↑ Телепередача Здесь и сейчас (1999) 20.01.1999 (рос.). www.net-film.ru. Архів оригіналу за 19 вересня 2018. Процитовано 18 вересня 2018.
  34. ↑ www.net-film.ru. Телепередача Взгляд (1999) 25.01.1999. Архів оригіналу за 9 червня 2019.
  35. ↑ TVlution — Публикации — Первый канал. Архів оригіналу за 24 грудня 2014. Процитовано 16 червня 2012.
  36. ↑ Наталия Ростова (08.05.2003, 09:28). Акционерам ТВС пока не до Любимова. Газета.ру. Архів оригіналу за 5 серпня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  37. ↑ «Комсомольская правда»: Водитель Александра Любимова — виновник трагедии?. Архів оригіналу за 7 листопада 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  38. ↑ Энциклопедия отечественного кино[недоступне посилання з вересня 2019]
  39. ↑ Александр Любимов в гостях у "КП". Комсомольская правда. 15 жовтня 2009. Архів оригіналу за 27 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  40. ↑ Багиру сделали самцом. А Александр Любимов стал мультяшкой ради своих детей. Московский комсомолец. 16 жовтня 2007. Архів оригіналу за 16 серпня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  41. ↑ Указ Президента Российской Федерации от 08.12.2000 г. № 1982 «О награждении государственными наградами Российской Федерации работников средств массовой информации». Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  42. ↑ УКАЗ Президента РФ от 27.11.2006 N 1316 «О НАГРАЖДЕНИИ ГОСУДАРСТВЕННЫМИ НАГРАДАМИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ». Архів оригіналу за 13 листопада 2020. Процитовано 17 липня 2019.

Посилання[ред. | ред. код]

Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Любимов_Олександр_Михайлович&oldid=42313368