Неваре Ханим-ефенді

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Неваре Ханим-ефенді
осман. نوَّارة قادين افندى
Ім'я при народженні осман. عايشه چيچى
Народилася 4 травня 1901(1901-05-04)
Ізміт, Вілаєт Айдин, Османська імперія
Померла 22 квітня 1992(1992-04-22) (90 років)
Ізміт, Туреччина
Країна  Османська імперія
 Туреччина
Діяльність аристократка
Знання мов османська
Посада валіде-султан
Рід Османи
У шлюбі з Мехмед VI

Неваре Ханим-ефенді (тур. Nevare Hanım Efendi), у другому шлюбі відома як Айше Сенмезлер (тур. Ayşe Sönmezler[1]) і Лейла Сенмезлер (тур. Leyla Sönmezler[1]; 4 травня 1901, Адапазари або Дербент — 13 червня 1992, Дербент) — дружина останнього османського султана Мехмеда VI Вахідеддіна.

Ім'я та титул у гаремі[ред. | ред. код]

Турецький історик Недждет Сакаоглу вказує ім'я Неваре (тур. Nevare) з титулом ханим-ефенді, що давався икбал[en] султана, проте він зазначає, що вона могла носити титул третьої дружини — кадин-ефенді[2]. Інший турецький історик Чагатай Улучай також вказує ім'я Неваре (тур. Nevare), проте називає її третьою дружиною з титулом кадин-ефенді[3]. Османіст Ентоні Олдерсон, як і Сакаоглу з Улучаем, дає їй ім'я «Неваре» (тур. Nevare)[4]. Придворна дама головної дружини Мехмеда VI Еміне Назікеди Кадин-ефенді Лейла Ачба вказує ім'я Невваре і титул ханим-ефенді[5]. Турецький мемуарист Харун Ачба також вказує ім'я Невваре (тур. Nevvare) і називає її головною ікбал з титулом ханим-ефенді[1]: він пише, що оскільки у Неварі не було дітей від султана, вона не отримала титулу кадин-ефенді[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Походження[ред. | ред. код]

Недждет Сакаоглу припускав, що Неваре народилася в 1901 в Адапазари і походила з місцевих черкесів[2]. Ентоні Олдерсон вказує датою народження Неварі 4 травня 1901 року[4]; цю ж дату вказує і Чагатай Улучай, зазначаючи, що вона була черкешенкою і народилася в Адапазари[3]. Лейла-ханим пише, що Неварі народилася в 1901 в Дербенті, батьком її був абхазький бей Мустафа Чіхба[6], а матір'ю Капба Хафіце-ханум[5]. Харун Ачба вказує датою народження Неварі 4 травня 1901 року [1], при цьому публікуючи у своїй книзі «Дружини султанів: 1839—1924» фотографію, згідно з якою Неварі народилася в 1900 року[1] ; він також вказує місцем народження село Дербент поблизу Ізміта, при цьому вказуючи ім'ям при народженні «Айше»[1], а її батьками — Мустафу Чіхбу (1857—191?) і Хафізе Кап (1870—195?), Дочка Невруза Капа[1].

Сакаоглу також пише, що історик Йилмаз Озтуна встановив, що Неваре припадала племінницею другій дружині Мехмеда VI Шаді Мюведдет Кадин-ефенді[2]. Лейла-ханим повідомляє, що Неваре була «дочкою дядька Мюведдет» — тобто, доводилася Шадіє Мюведдет кузиною, а не племінницею[5]. Харун Ачба вказує, що дід Невар Сулейман Чіхба і дід Мюведдет були рідними братами; таким чином, Ачба підтверджує версію Лейли-ханим про ступінь спорідненості двох дружин султана[1].

Харун Ачба пише, що крім Неварі в сім'ї було ще шестеро дітей: Шефіка-ханим (1892-19??), Ахмет Шюкрю-бей (1894—1962), Хасан-бей, Фікрі-бей (1904—1969), Халіме- ханим (1905—197?) і Хаджер Нювіт-ханим (1908—1913)[1]. Коли Неварі стала дружиною султана, Ахмет Шюкрю увійшов до наближених Мехмеда Вахідеддіна[1].

Султанова дружина[ред. | ред. код]

Знайомство Неваре із султаном відбулося завдяки Шаді Мюведдет, хоч і проти волі останньої. Коли в 1918 році після смерті єдинокровного брата Мехмеда V Решада Мехмед Вахідеддін зійшов на престол під ім'ям Мехмед VI, Мюведдет отримала титул другої дружини (кадин-ефенді)[5][2][3][1]. Лейла-ханим пише, що відразу після цього вона забрала Неварі під свою опіку з Ченгелькея, де та була служницею, і зробила її своєю придворною жінкою. Лейла додає, оскільки Неварі також була неймовірною красою, Мюведдет розуміла, що рано чи пізно султан зверне на неї увагу, тому відправила дівчину в Долмабахче. Однак це не допомогло, і султан побажав узяти Неваре за дружину. Мюведдет благала чоловіка не робити цього, оскільки не змогла б любити родичку як раніше, якби та стала її суперницею. Однак Мехмед VI не прислухався до благань другої дружини[5][1].

Шлюб був укладений у Долмабахчі[2][3][1] 20 червня 1918 року[3][2][4][1]; Сакаоглу пише, що церемонія відбулася через 15 днів після його джюлюса згідно з усіма палацовими традиціями[2], тоді як Лейла Ачба без вказівки дати пише, що Неварі стала дружиною султана на 14 день після його сходження на престол[5], а Харун Ачба — що сталося це за 13 днів до того, як Мехмед Вахідеддін став султаном[1]. Улучай зазначає, що на момент укладання шлюбу Неварі було 17 років[3].

Лейла-ханим так пише про третю дружину Мехмеда Вахідеддіна: «Невваре-ханум високого зросту, блакитні очі, довге чорне волосся, білошкіра, вона була чудово красивою дівчинкою … Вона жила в одному з будівель парку палацу Йилдиз. Але наскільки вона була добросердечною, настільки ж була надмірно пихатою»[5][1]. Харун Ачба проте зазначає, що гордість Неваре перекривалася її добросердям і співчутливістю; вона була чесною, авторитетною пані, яка не втручалася ні в чиї справи, при цьому діяла згідно зі своїми принципами[1]. З головною дружиною Мехмеда Еміне Назікедою Кадин-ефенді у Неварі були суто формальні стосунки, проте з її дочками та онуками вона була дружною і навіть отримала від них прізвисько «мама ДжіДжі» (тур. Cici Anne)[1]. Неприязнь у Неварі виникла лише з останньою дружиною Мехмеда VI Невзад Ханим-ефенді; втім, неприязнь ця була взаємною, і жінки намагалися не перетинатися у палаці Йилдиз[1].

Скасування султанату[ред. | ред. код]

1 листопада 1922 року уряд в Анкарі ухвалив рішення про поділ халіфату та султанату та скасування останнього. Сакаоглу пише, що в перші дні після скасування султанату Вахідеддін провів таємні приготування і 17 листопада 1922 року втік, при цьому його сім'я і невільниці, які не знали про те, що сталося, залишилися в гаремі палацу Йилдиз беззахисними. За Сакаоглу і Улучаєм, турботу про них взяв на себе новий халіф Абдулмеджід-ефенді, який поселив жінок брата в покоях палацу в Ортакеї[2][3]. Однак Лейла Ачба повідомляє, що ще 15 листопада ввечері Мехмед викликав до себе головну дружину Назікеду і попередив її про від'їзд; пізніше він також повідомив про поїздку інших дружин і дочок[7]. Від'їзд колишнього султана тримався в таємниці, оскільки в палаці побоювалися, що уряд в Анкарі накаже про страту всієї його родини[8]. О пів на восьму ранку 17 листопада Мехмед Вахідеддін залишив палац; за спогадами Лейли-ханим, жодного особистого прощання з дружинами не було — домочадці поваленого султана, серед яких була Неваре, спустилися в його покої і з вікна спостерігали, як Мехмед з невеликою почтом покидає палац[9].

18 листопада анкарський уряд вимагав звільнити палац Йилдиз. Як місце проживання, згідно з Лейле-ханим, Абдулмеджід надав жінкам палац Феріє. Оскільки інших варіантів не було, жінки Мехмеда VI погодилися переїзд[10]. Лейла-ханим пише, що коли вона з іншими жінками прибула в Феріє, жахнулася від побаченого: у покоях, що призначалися головній дружині Мехмеда VI, з обстановки були тільки ліжко і табуретка, в кімнатах інших дружин, почту і слуг не було і цього[11]. Крім того, Лейла-ханим пише, що оскільки уряд не взяв на себе зобов'язань щодо утримання гарему поваленого султана, жінки голодували; Пізніше з'ясувалося, що кошти на харчування виділялися з скарбниці регулярно, проте через інтриги керуючої Феріє Махмуре-ханим ці гроші до адресатів не доходили. Крім мізерних коштів із скарбниці Неваре та її супутниці витрачали золото, накопичене ними до повалення султанату[12]. Оскільки утримувати великий штат прислуги було недоцільно, протягом двох місяців із дозволу башкадин Назікеди з 60 жінок половина залишила палац[13].

Мешканцям Феріє було заборонено виходити з палацу, як і приймати в ньому когось зовні[14]. Відвідувати жінок дозволялося лише дочкам головної дружини та їхнім придворним дамам[15]. Незважаючи на це, Харун Ачба повідомляє, що в'язнів відвідувала колишня придворна художниця Есмерай-ханим, яка намалювала портрети жінок, ув'язнених у Ферії[1]. Також за палацом було встановлено поліцейський нагляд[14]. У лютому 1923 року жінкам, і так відрізаним від зовнішнього світу, заборонили писати листи; цю заборону вдалося обійти тільки завдяки тому, що падчериці Неварі та їхні придворні дами потай проносили кореспонденцію у своєму одязі[15]. 12 жовтня 1923 року в Анкарі було скликано Великі національні збори Туреччини, що проголосили створення Турецької республіки[16]. Приблизно 3 грудня башкадин-ефенді було оголошено, що держава більше не може містити гарем колишнього султана і почет доведеться розпустити[17].

Розлучення та подальше життя[ред. | ред. код]

В 1924 був виданий указ про висилку членів Османської династії за межі країни[2][18][3]. 4 березня о 8-й ранку мешканки Феріє були зібрані в одній з кімнат палацу, де їм було оголошено, що всі члени сім'ї Мехмеда VI повинні залишити країну; чоловікам давалося 24 години, жінкам — 10 діб. Ті, хто не поїде добровільно у встановлений термін, будуть виправлені з країни силою[19]. Раніше того ж ранку таємно вивезений з країни був халіф Абдулмеджід зі своєю родиною[18]. Лейла-ханим пише, що до цього моменту у мешканок палацу вже майже не було ні грошей, ні коштовностей, які можна було продати[20]. 5 березня жінки стали свідками пограбування особняка сина Абдул-Азіза шехзаде Мехмеда Сейфеддіна-ефенді, що примикав до Ферії; грабіж цей, за словами Лейли, відбувався під керівництвом поліції[20]. Башкадин-ефенді розпорядилася, щоб цінності, що залишилися, сховали в одязі. Увечері того ж дня Шукрю-бей, що наглядав за палацом, особисто відкрив двері і впустив натовп для пограбування Феріє[21]. Лейла-ханим зазначає, що хоча самих їх не зачепили, завдяки хоробрості та заступництву головної дружини, того дня з Феріє винесли все, зокрема меблі та особисті речі, крім тих, що були надіті на самих жінках[22].

Наступного дня було ухвалено рішення про від'їзд дружин Вахідеддіна до нього в Сан-Ремо. Організацією поїздки займалися падчерки Неваре Улвіє та Сабіха[23]. З головною дружиною Мехмеда Вахідеддіна, крім Неварі, у вигнання збиралася вирушити також її родичка Шаді Мюведдет; наймолодша з дружин, Невзад, вирішила повернутися до батьків[24]. Однак увечері того дня Неваре захворіла і, оскільки стан її не дозволяв вирушити в дорогу, її забрали до себе батьки[25][1] у Дербент. Харун Ачба зазначає, що Неварі довелося переодягнути в наряд служниці, щоб вона могла вільно покинути палац[1]. Сакаоглу пише, що Неварі все ж таки поїхала в Сан-Ремо до чоловіка, проте Вахідеддін розлучився з нею і відправив її назад до Туреччини[2]. Проте Харун Ачба пише, що Неваре не залишала батьківського дому в Дербенті і саме звідти написала чоловікові листа з проханням про розлучення[1]. Згідно Сакаоглу, розлучення відбулося 20 квітня 1924 року[2], тоді як Улучай і Ачба пишуть про 20 травня того ж року[3][1].

Сакаоглу пише, що після розлучення Неварі вийшла заміж у Дербенті за одного з місцевих[2]. У цьому Улучай пише, що Озтуна вважав, що Неваре з другим чоловіком жила в Стамбулі[3]. Сакаоглу також пише і про третій шлюб з якимсь торговцем, який спочатку проживав у стамбульському районі Каламыш[tr] , а потім переїхав з дружиною в Анкару[2]. Однак Харун Ачба наводить іншу версію: після розлучення Неварі повернулася до Стамбула, в 1926 вийшла заміж за торговця Мевлюта Сенмезлера (1895—1974[1]) і змінила ім'я на Лейла — на честь Лейли Ачби, з якої була дружна за часів свого першого шлюбу[1]. Разом з другим чоловіком до 1940 року Неваре проживала в його будинку в Фенерьолу[tr], потім переїхала в Шишлі, а в 1970-х роках, ймовірно вже овдовівши, придбала будинок у рідному Дербенті[1].

Сакаоглу пише, що Озтуна, який побував в Ізміті в 1983 році, дізнався, що Неварі на той момент все також проживала в селі Великий Дербент[2]. Харун Ачба зазначає, що Неварі померла 13 червня 1992 року в Дербенті і була похована на місцевому цвинтарі[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж Açba, 2007.
  2. а б в г д е ж и к л м н п р Sakaoğlu, 2015.
  3. а б в г д е ж и к л Uluçay, 2011.
  4. а б в Alderson, 1956, с. 176.
  5. а б в г д е ж и Ачба, 2017.
  6. В различных источниках встречаются варианты фамилии «Чихба»[1][5], «Чыхджы» и «Чифтчи»[1].
  7. Ачба, 2017, с. 145—146.
  8. Ачба, 2017, с. 146.
  9. Ачба, 2017, с. 147.
  10. Ачба, 2017, с. 154.
  11. Ачба, 2017, с. 155—156.
  12. Ачба, 2017, с. 158.
  13. Ачба, 2017, с. 159.
  14. а б Ачба, 2017, с. 159—160.
  15. а б Ачба, 2017, с. 160.
  16. Ачба, 2017, с. 165.
  17. Ачба, 2017, с. 172.
  18. а б Ачба, 2017, с. 175.
  19. Ачба, 2017, с. 176.
  20. а б Ачба, 2017, с. 178.
  21. Ачба, 2017, с. 179.
  22. Ачба, 2017, с. 180.
  23. Ачба, 2017, с. 180—181.
  24. Ачба, 2017, с. 183—184.
  25. Ачба, 2017, с. 185—186.

Література[ред. | ред. код]