Обговорення:Вересай Остап Микитович

(с. 259-262) ВЕРЕСАЙ Остап На початку 60-х років Куліш знайшов Вересая, листувався з ним. Раз прислав йому Куліш грошей на спомин душі Т. Шевченка, (цікава форма: дати сліпцям грошей на спомин поета. Це тільки глибоко поетичний Куліш міг вигадати). Ось як казав про це Вересай. «Прислав Куліш мені 5 р. грошей на поминки Тарасові, стільки ж і Шуту Андрієві. Коли Шуту дійшли гроші, а Шута Андрія у світі немає. То тоді гроші, пише Куліш, на тобі Остапе. Найшлась таки добра людина, що поминає Тараса й оце дала тобі грошей». А я записав у граматику і Шута Андрія. Так обох і поминаю». Про Шевченка Вересай казав так: «Була голова оцей Тарас, та мабуть уже такої не буде. Це Бог зарадив... Може вона й мала була, я не бачив, але розумна. У нас мабуть і не буде уже такої. Може Бог комусь другому дасть, а нам вже ні?» В 1875 р. відомий етнограф В. С. Козлов узяв із собою Вересая до Петербурга. Орест Міллер, що саме тоді читав словесніть великим князям Павлові і Сергієві, задемонстрував своїм учням Вересая, а вона йому подарували срібну табакерку з написом: Кобзарю Остапу Вересаю От великих князей Сергея и Павла Александровичей Марта 4-го 1875 года.

Окрім того, тоді ж у 1875 р. Вересай співав на засіданні Імпер. Географіч. Т-ва, в Археологічному й др. Т-вах, співав у концерті в залі Прикащинського клубу і в другому – в Соляному городку, з туманними картинами про трьох Азовських братів (роботи Мартиновича). У Києві був Вересай іще в 1881 р. і весною 1882 р. – і тоді Ухач-Охорович записав від нього три нових думи, кілька псальми і ін. 1. Невольницька, про каторгу басурманську 2. Про сестру і брата 3. Про Івана Коновченка 4. Годі вам шуміти зеленії луги 5. Як трудно во гріхах умирати 6. Старий з молодою (простецька) 7. Мішаночка Куліш, передаючи слова ніби Жемчужникова, говорить від його імені, як Жемчужніков у якомусь селі (десь у 50-х роках) рисував хлопчика, «а кобзарь, по обыкновению, сидел в моей рабочей комнате и напевал всякую под свою кобзу. Пришли ко мне двое из хозяйских гостей, именно Н. А. Ригельман и И. С. Аксаков и заставили кобзаря спеть какую то думу. Мальчик слушал его внимательно; потом лицо его начало дергать и он при всех заплакав. Під датою 25 грудня 1885 р. Куліш від імені Жемчужникова, оповідаєє, як той у корчмі, десь коло Ябунківки, Пирят. пов. Побачив бандуриста Остапа. Цей Остап співав «Баладу из времен унии» про Кирика – Як був у Києві, так перейняв про нього пісню чи казку від старця з Димера. Єсть за Дніпром село Димер. Балада про Кирика штучна, Остап кобзар – це можливо Вересай, хоча його чомусь Куліш ... (мала бути зворотня стор., яка відсутня). Слідуюча стор.: Під датою 25 грудня 1855 р. від імені Куліша в 2-й частині «Записок о Юзной Руси» оповідання про кобзаря Остапа. Оповідання ведеться так, що Жемчужников ніби наїздить до корчми і чує, як дядьки загадують один одному оповідати. Приходить черга до якогось Остапа. Тепер твоя черга, Остапе, коли засміємось – пий нашу горілку, а ні – сам поставиш кварту. Ні, вже цього не буде, щоб старець напував мирян горілкою. А ви мені поставите кварту, так це певне. Розкажу вам таке, що інші і засміються, а розумніші, то може й посумують. Чи ви чули про бідного Кирика? Як я був у Києві, так перейняв про нього пісню чи казку від старця із Димера. Жемчужников описує далі, як цей Остап дістав бандуру, підстроїв її, а він, Жемчужников приготовився тайкома записувати і записав вірш, що Куліш видрукував потім на 12 сторінках! Потім бандурист співав пісню: «Ой не шуміте ви зеленії луги» Не завдавайте моєму серденьку туги Далі затяг іще більш невідомої. – «Да не буде лучче, та не буде краще, як у нас на Враїні». А на кінці співав «Про правду». Співав із якимось особливим почуттям. Все во мне перевернулось. Я поскореее опоясался, нахлобучил шапку и поехал далее. Метель гуляла в степи по прежнему и в завываньи ветра вокруг моей кибитки мне все слывался высокий голос бандуриста, воспевающий торжество неправды. Хтось спитав – А що Остапе, може б ти схотів, щоб у тебе були очі? – О, так! – То й ходив би на панщину. А тепер сиди дома да й не гадки. – І тобі, братіку, здається, що наша жизнь лучча? Ні, наша жизнь, темних людей, гірка. Дорожче очей на світі нема нічого. Куди пройти – проси або найми, щоб провели тебе. У хаті холодно. Видющі поїдуть у ліс, нарубають дров та й топлять, а наш брат терпи. Тягайся по світу в заверюху да в морози, зароби грошей да найми наймита, щоб нарубав дров та привіз, да затопив у печі. А там знов роби, щоб було чим топить. Коли б осліп великим, тоді б я знав, що таке сонце чи вогонь, та що воно таке – чи красне чи жовте. А то ж нічого не знаю. Горе нашому брату в світі: ні до кого і ні до чого. Отак ходи по світу поки снага, а потім ляж да й умри мовчки.

Листи Куліша до Вересая, опубліковані О. Пчількою, (Письма к Остапу Вересаю П. А. Куліша и Л. М. Жемчужникова. К. Стар. 1904, ІІ) характеризують і Куліша і Вересая. Деякі риси характеристики Куліша підкреслила вже О. Пчілка у тій своїй статті, зрештою це не входить до теми нашої книжки, а от виберемо те, що на наш погляд, характеризує Вересая. (Десь Франко писав, що як читаєш Куліша, то чується ніби віяння орленних крил. От і у цих листах. Пише чоловік звичайного листа, а скаже нараз щось таке і так, як ми з вами, читачу, не сказали б. Посилає кобзареві гроші і каже: «Може в тебе єсть яка нужда, то покрий свою нужду цими грішми»,,, Це ж звучить по апостольськи. Або в другому листі: «Напиши до мене, як ти своє житіє совершаєш»...) З одного листа бачимо, що Вересай компонував якісь пісні, бо Куліш просить послати «ту пісню, що ти зложив». Перебуваючи у Варшаві на чиновничій посаді, Куліш так повірює до того стану роботи Вересая: «Ти, Остапе, маєш не таке, як інші люди, діло, то й без тебе не можна обійтись Мирові Божому. Тебе на те создав Господь, щоб не забувалась на світі наша стара старовина. Темний ти чоловік, а як заграєш у бандуру та заспіваєш, то і в такого серце стрипенеться, що весь світ із'їздив. Тим твоє діло, друже. Остапе, спасенне, і ти на свою долю не нарікай, хоч вона тобі і гірка здається. Обдарив тебе Бог розумом і словом таким, що видющі люди у тебе учаться і письменні люди тебе поважають. От і я за Вислою про тебе згадую, наче брат про брата, а все через те, що Бог тебе создав кобзарювати». І в другому листі (Остап мабуть скаржився на своє життя) Куліш йому радить: «Не вдавайся в тугу, що твоя доля така щербата. ” тобі кому заграти й заспівати, є з ким розумне слово сказати. Хвали Бога милосердного, що при твоїй темноті зможеш ти своїми устами такі словеса проповідувати, що і великим панам, і вбогим людям однаково до вподоби. Може чиє серце й заснуло в роскоші – а ти його збудиш своєю піснею і на добре діло наведеш. А другий чоловік з великою клопоту серце туманіє – ти й того розважиш, звеселиш або розжалобиш своєю бандурою. Це діло святе, Остапе, друже мій любий. Згадай, як у церкві читають з апостола Павла: духа не угашайте. Слово апостолове й до тебе приходиться: щоб ти не скупивсь перед людьми на співання й на розумні розмови. Зрячим дано від Бога одно діло, а тобі друге, і все ж однаково потрібне на світі. Отже ти не угашай свого духа, а що маєш на серці – все виспівуй і словами промовляй». Багато незрозумілого вбачає (нерозбірливо) око в поводженні Куліша, багато й хиб у нього, як і у всіх нас грішних, але людина, що писала такі безсмертні рядки не для Миру, не для повісти й роману, не для широкого вжитку, а темному кобзареві в глухий закуток України, - така людина не може бути поганою. Далі в цьому листі (від 10.1.1866 р.) Куліш нагадує Остапові, щоб знайшов «хлопця такого, щоб усі твої пісні переняв. Нехай вони не вмирають, як прийде година для всіх єдина. Ти подумай тільки, яке велике добро ти зробив би убогому хлопцеві, навчивши його тих дум, що за них тебе пани шанують. Одно це діло відчинило б тобі двері в царство небесне. Коли тобі добре через твої співи, то нехай цього добра і хто інший зазнає. Це ж у тебе скарб давній, предківський, так не чесно б тобі було у землю його за собою закопувати. Нехай не вмирає предківська слава, що були колись козаки, славне лицарство, і визволяли з-під ляхів ту саму землю, де ти живеш, і боронили віру православну від латинців, католиків і руського миру прибавили геть з аж по Чорне море. А то були загарбали ляхи і Дніпро, і Десну, і Сулу і всі землі аж по-за Ворсклу. Тим і треба тобі славити своїми піснями козаків, наших предків; нехай люди знають, як вони з-під лядської кормиги визволялись. А щоб слава козацька во віки вічні не вмирала – навчай своїх пісень усякого прочого, не зважаючи яка тобі з того буде користь. Тоді я тебе ще більше поважатиму, і твоя пам'ять навіки не землі зостанеться. Не лист, а героїчна поема якась. Тал писати міг тільки Куліш.