Обговорення:Черепівка (Конотопський район)

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

На доопрацювання

Переніс зі статті на доопрацювання. Якщо у когось з'явиться бажання, потрібно знайти джерело, переписати своїми словами в енциклопедичному стилі, бажано скорочено. Текст наводиться нижче. --Олег (обговорення) 06:13, 21 лютого 2019 (UTC)

Олександр Капітоненко, краєзнавець, м. Сімферополь

З історії села Черепівка на Буринщині

Розповідь про історію села Черепівка, що на рідній Буринщині, хотілося б розпочати поетичними рядками відомого в Україні краєзнавця та літературознавця Петра Петровича Ротача з Полтави:

Хіба вас не хвилює давнина ?
Вона близька душі, хоч і не знана
Стара церковця, рушниками вбрана,
Очима предків дивиться вона.

Особливо хвилювала сива давнина свого рідного села члена-кореспондента академії наук УРСР Павла Миколайовича Попова (1890—1971), який за своє довге, але непросте життя зібрав цінну добірку матеріалів про минувшину Черепівки, за що йому маємо висловити хоча б посмертно щиру подяку.

Ось що він писав 1965 року у своїх досі неопублікованих спогадах «Вікна в епоху»: «Я вирішив до свого 75-ліття на основі документів, листів, нотаток зі слів старожилів, що збереглися, а також власної пам'яті, котра мене ще не підводить, здійснити низку робіт мемуарно-документального характеру. Моя мета — підняти з пилу минулого те, що вже загинуло, а якщо не загинуло, то може загинуть, однак воно може бути корисним прийдешнім поколінням у багатьох відношеннях: історичному, художньому, виховному. Потрібно, щоби не згасла пам'ять про образи тих людей, що відійшли, які у тяжких умовах експлуатації, деспотизму, панування антинародних сил все ж боролися, як могли, потерпали від невдач, намагалися так чи інакше поліпшити життя трудових мас, зробити його справедливішим.

Дані матеріали можуть бути незначними у більш розлогому історичному масштабі, але вони вартісні уже тому, що втілюють віру у силу і незворотність добра, краси, правди, справедливості — навіть у тяжкі, так звані „реакційні“ епохи». Згідно з дослідженнями Павла Миколайовича, "Черепівка виникла не пізніше другої половини ХУП ст. у добу т. зв. Руїни, тобто в період після національно-визвольної війни на чолі з Богданом Хмельницьким, а точніше біля 70-х — 90-х років ХУН ст., коли велика кількість українців переселились з колишньої Польщі у межі Московської держави, гонимі соціальними, національними і конфесійними переслідуваннями.

Пращури жителів с. Черепівки і деяких сусідніх сіл при переселенні з заходу, осідаючи головним чином по течії ріки Сейм, принесли сюди не тільки риси північноукраїнських говорів (в основі), але і деякі культурно-побутові особливості. Серед них український дерев'яний козацький стиль церков з високими багатоярусними трьома вежами, розташованими в один ряд, з двома поверхами основної будівлі (тобто з хорами) та з окремою дзвіницею.

Такі церкви до початку XIX ст. були не лише у Черепівці, але й у Жуківці, Миколаївці, Тернах і навіть у Путивлі. Останню таку церкву я бачив у Бурині, доки вона не була знівечена у порівняно пізній час, уже на початку XX ст. і перебудована у шаблонному синодальному стилі невігласами з духовенства, панства та адміністрації Буринського цукрового заводу. Дуже вже гарна була ця козацька давня дерев'яна церква у своєму первозданному виді з 4-5 поверховою своєю основною вежею та з окремою низенькою дзвіницею. Це був останній відгук козацької архітектурної старини у нашім краї. Літописний, документальний опис Черепівської аналогічної церкви в історичному аспекті має неабияке значення для історії місцевого краю, для історії архітектури і мистецтва цієї частини України.

Далі, мені відомо на підставі огляду залишків старого іконостасу, що зберігався у Черепівці у старому церковному сараї поряд з садибою Кононенків, що живопис старої «козацької» Черепівської церкви був також «козацьким», з національними рисами, з рум'яними «плотськими» обличчями, з квітами, яскравими фарбами.

Так, наприклад, місцевий храмовий образ св. Георгія із верхньої церкви, без коня, але зі списом та щитом, з рум'яним, юнацьким, усміхненим обличчям. Такими ж були і пророки на круглих дошках (по два у колі). Навіть розп'яття з двома жіночими фігурами з верхівки старого іконостасу було виконано в реалістичному і навіть частково натуралістичному, абсолютно не візантійському стилі. У батька у другій Черепівській парафії, а раніше й у діда Михайла була у користуванні мирниця для зберігання миру та інших речей, які використовувалися під час хрещення немовлят. Вона завжди стояла у їдальні нашого будинку на кутовій шафі перед іконами Це був майстерно виконаний невеличкий блакитний з золотими прикрасами ящичок, увінчаний суцільно позолоченою куполоподібною кришкою і таким же позолоченим хрестом. На одному з боків цього ящика було доволі мистецьки пензлем зображено хрещення Христа Іваном Хрестителем, але не через занурення, а через обливання з невеличкого блюдечка. Це католицький, уніатський і тривалий час західноукраїнський спосіб хрещення, який черепівські українці могли принести тільки з заходу.

Російські богослови були вороже налаштовані проти цієї «єресі», направляли проти неї громи і блискавки, але вільнодумні українські за походженням ієрархи, наприклад, сподвижник Петра І Феофан Прокопович, захищали цей вид хрещення. Книга про це, видана у Санкт-Петербургу 1724 року за велінням Петра І з передмовою самого Феофана, успадкована мною від мого прадіда з боку матері — Гаврила Тичини і наразі зберігається у мене.

Мені здається безсумнівним, що ця красива, дійсно музейна і дуже мистецька, але «єретична» мирниця ХУИ-ХУШ століть приїхала в Черепівку разом з її першими поселенцями, які привезли її сюди з заходу, можливо, з-за Дніпра, спільно з цілою першою своєю Черепівською дерев'яною церквою західноукраїнського стилю.

Історичні джерела говорять, що такі випадки у той час (ХУІІ ст.) мали місце. Кордони Московської держави, особливо поблизу Путивля, у ХУІІ-ХУШ століттях перетинали цілі валки українців-переселенців з розібраними дерев'яними церквами та розібраними ж хатами та іншими будівлями.

Деякі церковні служби правилися у Черепівці майже до самого скасування і знищення у селі церкви з деякими особливостями, схожими на католицькі чи уніатські. Так, наприклад, великопісна літургія попередньо освячених дарів Папи Римського Григорія Двоєслова. У Черепівці під час цієї служби у певний момент «перенесення дарів» з престолу до жертовника і пізніше з жертовника на престол дзвонили в олтарі на католицький кшалт у невеличкий дзвоник. Такого звичаю в Росії і навіть у Києві я не спостерігав. Він, безперечно, західного чи, можливо, задніпровського походження.

Я добре пам'ятаю з дитинства «шпиталь» (богодільню), влаштовану на старому цвинтарі (тобто на першому погості) для старих безпритульних людей: жінок в одному відділенні і для чоловіків — у іншому. У першому відділенні мешкали два діди — інваліди Кримської війни, котрим я хлопчиком часто носив фрукти з нашого саду і які подарували мені солдатську медаль (мідну чи бронзову), яку я дуже цінив і довго зберігав, як історичну реліквію.

Літопис Черепівки приписує заснування «шпиталю» поміщиці Ганні Череповій-Наумовій, але, здається, не підлягає сумніву те, що цей суто гуманний заклад має характер, спільний для всієї України, особливо західної, і прийшов звідти ж. Про це мається цікава стаття у журналі «Киевская старина».

У місцевих переказах с. Черепівки є цікаві відомості про «братську» пасіку при церкві. Там нічого не сказано про «братчини», тобто «братські трапези», однак, це одне з іншим пов'язано. Це теж давній український звичай, і, очевидно, також привезений з корінної України. Синодальні чиновники переслідували цей народний звичай і, ймовірно, під їх тиском він був таки знищений у Черепівці. За поміщиків Наумових церковна «братська» пасіка, якою завідував староста (титар), розвивалася. Так, під орудою титаря Івана Коляди було розведено до 100 колод-дуплянок, однак згодом бджіл знищили, а мед і пасіку продали на користь церкви. Г. С. Черепова-Наумова продала свій маєток у Черепівці інженер-генералу Аполлону Олексійовичу Серебрякову — одному з будівельників Миколаївської залізниці між Москвою і Петербургом та правій руці відомого фаворита імператора Миколи І — графа П. А. Клейнміхеля, згодом звільненого за зловживання по службі. А Єлизавета Степанівна Черепова -Лебедєва продала свій маєток у Суховерхівці Миколі Олексійовичу Тюменєву (помер 14.09.1860 р.) та його дружині Палажці Гаврилівні (померла 19.06.1870 р.) Тип розташування давньої частини Черепівки поміж мілкими річками Терном та Курицею — не вуличний, а майданний, не прямолінійний, а круговий — вказує на те, що це село — одне з найдавніших поселень краю. Воно було добре укріпленим. Розташоване на вилоподібному півострові між двома невеличкими, але заболоченими і тому важкодоступними річками Терном і Курицею, це село з четвертого степового боку було укріплено ровом, частоколом та «цариною» — воротами, які запиралися на ніч і охоронялися. Залишки «царини» я ще добре пам'ятаю поряд з сільським кладовищем. Пам'ятаю і рештки рову, укріплень біля рік, цегляну кладку підмурку колишньої панської псарні, яка була тут і також входила в систему сільських укріплень при в'їзді до села. У роки першої світової війни в найдавнішій частині Черепівки серед просторого майдану поміж колишньою (згорілою 1900 р.) церквою на півночі та колишньою панською садибою на півдні, а також між двома вулицями, одна вздовж Терну та друга вздовж Куриці на заході і сході, знайдені були стародавні ями для зберігання громадського збіжжя з глибокими нішами у глибині. Такими ямами користувалися тоді, коли ще існувала загроза татарських набігів і інших військових нападів. Ця обставина також вказує на давність поселення. Громадські, рублені під бляшаним дахом комори для зберігання общинного хліба, які стояли до самої Жовтневої революції поряд зі «збірнею» та медичним пунктом, побудовані були набагато пізніше. Таких комор я пам'ятаю 4 або 5, однак це відноситься до пізнішої історії села.

Попередником о. Михаїла Попова по другій частині парафії Вознесенської церкви села Черепівка був священик о. Павло Вознесенський. Його звільнили за те, що він у церкві під час сповіді публічно на людях примусив Нонну — економку і коханку поміщика Олександра Миколайовича Тюменєва (26.08.1840-15.11.1892) — бити поклони у вигляді єпитимії за її безшлюбне співжиття з поміщиком. Цій Нонні О. М. Тюменєв виділив чудовий хутір біля Суховерхівки по дорозі на Дмитрівку. Весь він був обсаджений пірамідальними тополями і красиво домінував над низинною Черепівкою, розташованою на іншому березі ріки Терн. Колишня економка віддячила своєму померлому коханцеві, поставивши на його могилі надгробок з чорного граніту. Однак родичі небіжчика скинули цей хрест і поставили на його місце надгробок з білого мармуру.

У живописному лісному урочищі «Кругла Гора», що поміж Черепівкою та Тернами, поміщиця Ганна Степанівна Черепова-Наумова побажала побудувати жіночий монастир чи скит. Там уже були зведені каплиця, житловий будинок і окремо — кухня. Ганна Степанівна приймала тут архієреїв Іліодора, Сергія та ін. Вона мала великий вплив на церковних сановників і користувалася з цього. Лаврентій Гнатович Виноградський залюбки розповідав нам, дітям, про старовину, про народного месника гайдамака Семена Гаркушу, який жив на «Круглій Горі» (землянка збереглася), у Нижній Сагарівці, на глухому хуторі козака Рєзника, на хуторі козака Бардака, на кордоні колишніх Курської та Харківської губерній у густому похмурому лісі; про жахливі візити Гаркуші до поміщиків, зокрема, до місцевих панів Черепових, Тюменєвих та ін.