Партнерські програми НАТО

Партнерські програми НАТО — партнерські ініціативи НАТО, що розвиваються з початку 1990-х років із метою підтримки демократизації та трансформації, побудови довіри, регіональної стабільності та реалізуються через практичне співробітництво та\або долучення до військових операцій. Країни-партнери роблять внесок у проведення операцій під проводом НАТО та беруть активну участь у діяльності Альянсу проти тероризму та у відповідь на нові виклики безпеці.

Партнерство заради миру[ред. | ред. код]

Докладніше: Партнерство заради миру

Партнерство заради миру (ПЗМ) було започатковано у 1994 р. як відповідь на розвал СРСР з метою включення нових демократичних держав Центральної та Східної Європи у західноєвропейську архітектуру безпеки. Головною концепцією партнерства стала підтримка безпеки та спільних цінностей у Євроатлантичному середовищі.

На даний момент 22 країни беруть участь у ПЗМ. 12 колишніх партнерів — тепер члени НАТО. Основою ПЗМ досі є рамковий документ, котрий описує зобов'язання НАТО та партнерів. На додаток, як частина процесу партнерства, у 1997 була заснована Рада євроатлантичного партнерства — багатосторонній форум, який об'єднує 50 країн, з метою забезпечити процес діалогу та консультацій з питань політики і безпеки серед країн-членів НАТО та країн-партнерів. З такими країнами, як Росія, Україна та Грузія НАТО створила особливі механізми співробітництва^[1].

Окремі партнери суттєво різняться за своїми безпековими інтересами, ставленням до ПЗМ, державною, військовою та економічною міццю. Окрім індивідуальних розбіжностей, члени ПЗМ можуть бути поділені на п'ять загальних груп: країни Центральної Азії, країни Кавказу, країни колишнього СРСР — Україна, Білорусь та Молдова, країни Західних Балкан, західноєвропейські країни нечлени НАТО.

Середземноморський діалог[ред. | ред. код]

Докладніше: Середземноморський діалог

Ініціатива по налагодженню діалогу, взаєморозуміння та довіри між країнами регіону, висунута на саміті глав держав та урядів НАТО у 1994 році. П'ять країн долучилися до СД у 1994 році. Це — Єгипет, Ізраїль, Мавританія, Марокко та Туніс. Йорданія приєдналася до ініціативи у 1995 році, а Алжир — у 2000.

Практичним застосуванням ініціативи є щорічна розробка Робочої програми Середземноморського Діалогу, що покриває 34 галузі можливої співпраці. У 2009 році НАТО запропонувало 662 індивідуальних види діяльності партнерам в рамках СД. Надалі, було розроблено дипломатичні інструменти, наприклад базу даних e-Prime, котра забезпечує доступ до РПСД та контактних посольств. Також, було укладено Індивідуальні Програми Співпраці з Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією та Мавританією^[2].

Стамбульська ініціатива співпраці[ред. | ред. код]

Докладніше: Стамбульська ініціатива співпраці

Ініціатива була розпочата у 2004 році на саміті НАТО у Стамбулі для підтримки взаємовигідних двосторонніх відносин з країнами Перської Затоки. На сьогодні, ініціатива налічує чотири члени — Бахрейн, Катар, Кувейт та Об'єднані Арабські Емірати.

Метою ініціативи є підтримка регіональної безпеки та стабільності через практичну співпрацю в галузі безпеки та оборони. Співпраця в рамках ініціативи є багатосторонньою. Було розроблене Меню практичної діяльності, що містить близько 600 видів діяльності та заходів, котрі можуть обирати партнери Ініціативи. Проходять політичні консультації на найвищому рівні з приводу широкого кола питань.

Контактні країни[ред. | ред. код]

Контактні країни не входять до формальної програми партнерства. Однак, як правило, поділяють спільні з Альянсом стратегічні інтереси та основоположні цінності. Особлива співпраця з Контактними країнами розпочато у 1990-х роках, коли Альянс започаткував політичний діалог з Японією^[3].

Партнерство може полягати лише у обміні інформацією, але може включати і більш складні види активності, як тренування чи спільні операції. Кожна країна-партнер вирішу обсяг власної співпраці з Альянсом, і така співпраця повинна бути взаємовигідною.

До числа контактних країн також входять Австралія та Нова Зеландія.