Пермяков Валерій Павлович
| Пермяков Валерій Павлович рос. Пермяков Валерий Павлович | |
|---|---|
| Єфрейтор | |
| Загальна інформація | |
| Народження |
15 січня 1996 (28 років) Чита, Росія |
| Військова служба | |
| Роки служби | 2014–2015 |
| Приналежність |
 Росія |
| Вид ЗС |
 СВ Російської Федерації |
| Формування | 102-га військова база |
Вале́рій Па́влович Пермяко́в (рос. Пермяков Валерий Павлович, нар. 15 січня 1996, Чита, Росія) — російський військовослужбовець, засуджений за масове вбивство вірменської родини в Ґюмрі, внаслідок якого загинуло семеро осіб.
Життєпис[ред. | ред. код]
Валерій Пермяков народився в Читі. Відомості про його особисте життя різняться. Так «Российская газета» стверджує, що Валерій жив з матір'ю, вітчимом та засудженим за вбивство старшим братом[1], тоді як LifeNews вдалося розшукати його батька — Павла Пермякова, що служить пастором у одній з баптистських церков міста[2]. За словами чоловіка Валерій — шоста та наймолодша дитина у їх родині. У ЗМІ також зустрічалася інформація щодо психічних захворювань Валерія Пермякова, однак жодних підтверджень цьому немає.
До лав Збройних сил Російської Федерації був призваний восени 2014 року. Перший етап служби проходив в Читі, де готувався стати механіком-водієм танка. 3 грудня 2014 року був переведений до розташування 102-ї російської військова база в Ґюмрі.
Скоєння злочину[ред. | ред. код]
В ніч на 12 січня 2015 року Пермяков заступив в караул та вирішив самовільно залишити межі військової частини і піти в місто. Близько 6:30 ранку він прокрався до будинку родини Аветисянів за адресою вул. Мяснікяна 188, де вбив шістьох людей — подружжя Сергія та Асмік Аветисянів, їх дітей Аїду та Армена, невістку Араксію Погосян та дворічну Асмік Аветисян. Живим залишилося лише 7-місячне немовля, що згодом також померло в лікарні від отриманих поранень[3]. Після скоєння вбивств Валерій Пермяков перевдягнувся у цивільний одяг, що знайшов у будинку загиблих, та залишив місце злочину.
Про трагедію стало відомо після того, як до будинку Аветисянів завітала їх родичка та знайшла тіла. В квартирі поліція знайшла автомат Калашникова, два десятки відстріляних гільз та військову форму. В ніч з 12 на 13 січня Пермякова було затримано прикордонниками у селі Баяндур поблизу турецького кордону. Злочинця було передано керівництву військової частини.
Наслідки[ред. | ред. код]
З 13 січня у Ґюмрі та Єревані тривали акції протесту з вимогою видати Валерія Пермякова вірменському правосуддю. Відбулися пікети 102-ї військової бази та президентської резиденції[4]. Увечері 15 січня почалися сутички між протестувальниками та правоохоронцями біля Генерального консульства Росії у Ґюмрі, в результаті яких постраждали 12 осіб, у тому числі 3 правоохоронці[5]. Незважаючи на це, Росія відмовила вірменам у передачі злочинця.
Суд[ред. | ред. код]
23 серпня 2016 року суд м. Ґюмрі визнав В. Пермякова винним у вбивстві сім'ї з семи людей, а також розбійному нападі і спробі перетину кордону. Він отримав довічне ув'язення.[6]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Задержан российскими пограничниками (рос.) . «Российская газета». Архів оригіналу за 15 січня 2015. Процитовано 1 лютого 2015.
- ↑ Подозреваемый в убийстве семьи в Гюмри был домашним мальчиком (рос.) . «Lifenews». Архів оригіналу за 31 січня 2015. Процитовано 1 лютого 2015.
- ↑ У Вірменії померло немовля, поранене російським солдатом. «Українська правда». Архів оригіналу за 19 січня 2015. Процитовано 2 лютого 2015.
- ↑ Тысячи людей окружили консульство РФ в армянском Гюмри, требуя выдать солдата-убийцу. Позже была окружена российская военная база (рос.) . «Цензор.NET». Архів оригіналу за 16 січня 2015. Процитовано 2 лютого 2015.
- ↑ Під час сутичок у вірменському Гюмрі постраждали 12 людей, протистояння триває (рос.) . «Zaxid.net». Архів оригіналу за 16 січня 2015. Процитовано 2 лютого 2015.
- ↑ Российский военный получил пожизненный срок за убийство семьи в Армении. РБК. 23.08.2016. Архів оригіналу за 13 травня 2020. Процитовано 26.08.2016.
Посилання[ред. | ред. код]
- Убийство и беспорядки в Гюмри (рос.) . «Meduza». Архів оригіналу за 2 лютого 2015. Процитовано 1 лютого 2015.